При зльоті з Землі корабель важив близько 650 тонн. З них — не слід лякатись, адже ж я все пояснила раніше — паливо займає 600 тонн, а з 50 тонн, що залишилися, — близько 40 тонн важить корпус астроплана, двигуни і приміщення для атомі ту. І тільки 10 тонн є дійсно корисним вантажем. Ось з чого він складається (це все без мене, я в розрахунки не входила. Ну, зараз це не важливо, бо все обійшлося), — щоб було ясніше, випишу стовпчиком, так буде зрозуміліше.
1. Три пасажири210 кілограмів.
2. Запас продуктів (туди і назад для округлення по 200 днів, а всього на дорогу — 400 днів; перебування на Венері — 465 днів; усього продуктів на 3 чоловіки по 1 кілограму на день — 2 тисячі 595 кілограмів та ще резервний запас їжі — 405 кілограмів) — усього продуктів 3000 кілограмів.
3. Вода 1000 кілограмів (от як мало води: проте я раніше докладно розповіла про роботу конденсаторів, які повертають назад воду, виділену нашими організмами у вигляді пари).
4. Рідкий кисень 500 кілограмів (адже й кисень також повертається нам назад з продуктів дихання, отож нам потрібний дуже маленький додаток).
Усього: 4710 кілограмів.
До цього треба додати ще дуже багато: запас рідкого повітря, установки для того, щоб очищувати й переробляти повітря, прилади опалення, охолодження, конденсатори води, енергетична система в стінках корабля, одяг, скафандри, посуд, аптечка, різні інструменти і апарати, радіостанція, радіолокатори, кіно— і фотокамери, різні прилади, зброя та припаси до неї, мікрофільмова бібліотечка, поштові ракети (про них я розповім згодом) і ще всіляке дрібне обладнання. Все це важить понад 5 тонн — дуже мало, якщо врахувати скільки всього необхідно взяти пасажирам для тривалої міжпланетної подорожі. Ну, і ще я. В мені ваги тільки 56 кілограмів, зовсім дрібниця. Звісно, продукти доводиться витрачати й на мене… проте це я вже про інше заговорила.
Отож, 10 тонн корисного вантажу при 40 тоннах ваги самого корабля і 600 тоннах ваги палива — це, кожен погодиться, не дуже вигідне співвідношення. Ми немовби мандруємо на величезній цистерні з паливом, у верхню частину якої вбудовані дві порівняно малесенькі каютки!.. Але й таке співвідношення було нездійсненним для людей, які жили ще в п’ятдесятих роках нашого сторіччя, коли не був винайдений атоміт.
Так, тепер ще про атоміт і наші двигуни, щоб покінчити з усім цим.
Уся центральна і задня частини астроплана являють собою величезний склад нового атомного палива, атоміту. Це — темно-бура масляниста рідина, яка не замерзає навіть під впливом найнижчих температур. І ще вона майже зовсім позбавлена в’язкості: атоміт надтекучий, він вільно просочується крізь найщільніші фільтри, якими б дрібними не були їхні пори. Це дуже важливо!
Атоміт зберігається в баках, з яких тонкими трубками надходить під тиском до камери згоряння. їх у нас три: одна, центральна, в хвостовій частині астроплана, і дві маленькі на кінцях крил. Центральна камера — потужний двигун, який розгонить корабель, а дві маленькі служать для керування, для поворотів і маневрування в міжпланетному просторі.
В атмосфері й стратосфері керувати астропланом можна за допомогою стабілізаторів — це такі крильцята на взірець плавців на хвостовій частині корабля, вони діють зовсім не так, як кермо на воді. Але ними користуватися можна лише там, де є атмосфера, — над Землею чи над Венерою. А в міжпланетному просторі стабілізатори безсилі. Тут кораблем керують за допомогою маленьких ракетних двигунів.
Припустімо, нам треба повернути праворуч. Якщо б ми знаходилися в човні, звичайному річковому човні, то для цього досить було б міцніше натиснути на ліве весло — і човен, підштовхнутий зліва, поверне направо. Примірно так і з нашими маленькими ракетними двигунами, вони ніби замінюють нам весла. Якщо ми хочемо повернути ракетний корабель направо, то приводимо в дію лівий двигун. Він підштовхує ліву частину корабля — і повертає його направо. Дуже просто!
Значно складніше влаштований самий ракетний двигун. Тут конструктори зіткнулися з дуже високою температурою вибухів атоміту. Вона досягає 4000 градусів. Такої температури неспроможні були витримати жодні старі вогнетривкі матеріали, вони плавилися — і двигун виходив з ладу. Тому довелось створити нову жаростійку речовину, особливу пористу кераміку. З неї і зроблені камери згоряння двигунів.
Атоміт просочується крізь найдрібніші пори в керамічних стінках камери і при цьому додатково охолоджує їх. Всередині камер він вибухає з величезною силою і виштовхує з сопла ракети назовні продукти вибуху у вигляді сліпучо сяючих газів із швидкістю близько 12 кілометрів на секунду. Ось що таке атоміт!
…Я дуже втомилась від докладних технічних описів! Мабуть, я ще чимало пропустила, і ті, хто читатиме колись мій щоденник, ще чого доброго скажуть, що їм не все тут зрозуміло. Але я не можу краще розповісти про астроплан і його обладнання, я й так старалася з усіх сил. Попрошу Миколу Петровича передивитися ці сторінки, може, я десь наплутала…
А поки що розкажу про інше. Як я вже писала, астроплан знову ліг на правильний курс. Виявилось, що від удару метеорита він відхилився на кілька градусів усередину від його напівеліптичної орбіти. Адже тут не можна говорити — на південь чи на північ, на схід чи на захід. У нас немає сторін світу. Весь час величезне сліпуче Сонце заливає нас своїм гарячим промінням зліва, з одного боку, не змінюючи свого положення на небозводі, чорному, як вугілля. Далеко позаду од нас ми бачимо нашу любиму Землю, вона весь час зменшується в розмірах і тепер уже перетворилась на спокійну далеку зеленувату планету. Мені дуже хотілось побачити фази Землі — адже вона також, як і Місяць, проходить через різні фази. Але для цього треба було б летіти навколо Землі. А нам вона здається весь час майже повним диском, хоча Микола Петрович і каже, що цей диск мусить потроху ущерблятися, бо ми переганяємо Землю в її русі по орбіті. Але я цього не помічала, хоч як приглядалась.
І північне, і південне небо, вживаючи земні вислови, завжди перед нами. Повертаючи дзеркала перископа, ми можемо бачити на небі перше-ліпше сузір’я в будь-який час: адже нас не відгороджує від половини неба обрій Землі. А сузір’я ми бачимо з такою ясністю, з якою їх не доводилось бачити жодному астрономові з Землі. І це зрозуміло: адже нам не заважає земна атмосфера. Тому ми зробили безліч цікавих фотознімків зоряного неба. Цим займалась я сама як фотооператор астроплана “Венера-1”.
Проте в нас є один ворог, з яким на Землі не доводиться зустрічатись, — принаймні так щільно, як доводиться нам. Це — космічне проміння, яке пронизує майже все на своєму шляху і йде звідкись з глибин Всесвіту. Вадим Сергійович встановив, що головний потік космічного проміння йде з боку крабовидної туманності Тельця, але він не певний, що немає ще й інших напрямів. Цей потік дедалі посилюється і нині спричиняє безліч неприємностей для нас.
Вадим Сергійович провадив свої дослідження з самого початку подорожі. Микола Петрович каже, що ці дослідження — найважливіше його завдання на першому етапі шляху корабля, бо експедиція мусить пролити світло на природу і походження загадкового космічного проміння. Спочатку це проміння день у день ставало активнішим. А тепер, кілька днів тому, воно досягло якогось максимуму. Сокіл сказав тоді:
— Образно висловлюючись, ми летимо серед потоку космічного проміння, який аж ніяк не слабшає. Ніколи не гадав, Що воно може досягти такої інтенсивності!..
Ван Лун жартівливо озвався:
— Шкодую, нема парасольки від такого дощу. Може, треба винайти?..
Він іноді дуже смішно говорить, професор Ван Лун. І по-нашому, і не зовсім по-нашому. І жартує з таким серйозним виглядом, що не відразу зрозумієш. Але мені він страшенно подобається, такий розумний, завжди серйозний і стриманий, не скаже зайвого слова.
Так-от, Ван Лун пожартував відносно парасольки, якою можна було б прикритися від космічного проміння; йому і на думку тоді не спадало, як нам доведеться ще згадувати його слова…