А якщо це так, тоді виходить, на одній половині Венери завжди спека, а на іншій — дуже низька температура. І лише на вузькій напівосвітленій смужці, яка проходить між освітленою і затемненою півкулями, клімат Венери можна вважати помірним.
Наскільки я розумію, по-справжньому про Венеру ще ніхто нічого не знає. Суперечок більше, ніж дійсного знання, — хоча астрономи, звичайно, дуже образилися б на мене за такі непоштиві слова. Але ж я не винна. Я нічого не вигадувала, а чесно розповіла тут все те, що твердять різні вчені. І виявляються самі суперечки!..
Що стосується відстані Венери від Землі, то тут становище ясніше. Середня відстань між цими двома планетами дорівнює відстані Землі від Сонця — близько 150 мільйонам кілометрів. Але іноді вона буває майже в чотири рази меншою, а іноді приблизно в один і три чверті раза більшою.
Хтось міг би подумати, що наш астроплан вирушив у подорож якраз у той час, коли відстань між Венерою і Землею найкоротша, коли через це на політ піде менше часу? А от зовсім і не так, а навпаки!
Певна річ, можна було б летіти і таким чином, за найкоротшим маршрутом, коли Венера перебуває в так званому “нижньому сполученні” з Землею. І тоді наш астроплан був би в дорозі всього-на-всього 41 добу, а не 146 діб, як тепер. Чому ж не взято цей короткий маршрут, а вибрано наш, довгий, який в десять разів довший від найкоротшої відстані між планетами? Правда, це здається дуже дивним?
А якщо розібратися, то все стає зрозумілим. Щоб полетіти прямо на Венеру за таким коротким маршрутом, — потрібна була б швидкість не 11,5 кілометра на секунду, як у нас, коли ми весь час наче пливемо вздовж течії земної орбіти, лише поступово відходячи від неї, а значно більша — 31,8 кілометра на секунду. І скільки б довелося витратити палива у ракетних двигунах для того, щоб розігнати астроплан до такої швидкості! Я не хочу підраховувати, але скажу тільки, що навіть при потужності атоміту, при швидкості витікання газів 12 кілометрів на секунду, — таку ракету не можна було б збудувати. Ось чому для нас вибрано довгий напівеліпсичний маршрут: на ньому астроплан не мусить погашати величезну швидкість руху Землі по її орбіті навколо Сонця і дуже економить паливо.
Ну хоча наш маршрут і довгуватий, проте астроплан справно лине до Венери, пожираючи велетенські астрономічні відстані і неухильно наближаючи нас до мети. І ми з Ван Луном по черзі стежимо за виглядом Венери у телескопі. Микола Петрович нагадав нам ще раз:
— Темна частина Венери ще важливіша для спостережень, ніж освітлена. Прошу не забувати про це.
Ми, звичайно, не забуваємо, але досі не помітили на тій темній частині нічого цікавого. Вона вся цілком однакова, якогось невиразного попелястого кольору. Рівна сіра поверхня — і більше нічого. На яскравій частиш Венери, на освітленому Сонцем серпі, я справді помітила неясний рух. Здавалося, що там пливли якісь ледве помітні тіні. Ми з професором Ван Луном думаємо, що це пересуваються великі скупчення хмар в атмосфері Венери. Микола Петрович теж на хвилинку задумався — і погодився з нами. Але крім цього — протягом всієї першої доби ми не помітили нічогісінько.
Після вечері, повернувшись до телескопа і замінивши Ван Луна, я знову припала до окуляра, намагаючись роздивитися найменші подробиці. І майже тієї ж хвилини я скрикнула від несподіванки: та, може, мені це мариться? Ні, не мариться, не здається. Це — факт!
На верхньому ріжку серпа Венери виникло ніжне блакитнувате сяйво. Немов тендітна прозора квітка з найтоншими світлими пелюстками розкрилася на самому кінчикові яскравого ріжка. Чи, можливо, це було щось подібне до китички з тонкого шовку. Вона гойдалась, вона тремтіла на чорному тлі небозводу, вигиналася вниз, але кожного разу відхилялась назад, немов боялася торкнутися попелястої поверхні темної частини Венери. Як причарована, спостерігала я це дивне видовище… Ще кілька секунд, — і все зникло, немов і не було цього ніжного примарного сяйва. Воно зникло так само несподівано, як і з’явилося.
Я хотіла було бігти до Миколи Петровича, щоб розповісти йому про загадкове явище, але згадала, як він попереджав, що під час чергування від телескопа відходити ні в якому разі не можна, коли немає заміни.
— Ви стоїте на науковій вахті, — говорив він, — і кожна секунда спостереження може несподівано виявитися найціннішою!
Який він був правий! Як хороше, що я згадала про його попередження!
Минуло не більше півхвилини — і в мене знову перехопило подих від хвилювання. Внизу, праворуч, біля самого краю темної попелястої поверхні Венери, з боку, полярно протилежного тому, де нещодавно виникло і зникло перше сяйво, щось почало світитися. Спочатку я побачила, як під сірим попелом зажевріла тьмяна червонувата цятка, як то буває у згаслому вогнищі, коли під попелом лишаються жевріючі вуглинки. Потім на сірій поверхні ясно позначилася світла червона плямка. Вона світилася зсередини, наче просвічувала крізь попіл. Потому плямка зробилася яскравішою і розширилась, посередині її спалахнув зовсім яскравий червоний вогник. І після цього пляма вже не яскравішала далі. Лишаючись все такою самою, вона наче переливалася хвилями, по ній пробігали темні тіні і світлі відблиски, як буває це у заграві від пожежі.
Не відриваючись від окуляра, я закричала:
— Миколо Петровичу! Миколо Петровичу! Ідіть сюди!
— Що трапилось? — почула я біля себе його стурбований голос.
— Дивіться!
Микола Петрович кілька хвилин уважно вдивлявся, поправляючи наводку окуляра. Я помітила, як нервово стискували його пальці бронзове кільце окуляра.
— Що це, Миколо Петровичу?
Біля нас уже стояли зацікавлені Ван Лун і Сокіл. Микола Петрович з ваганням знизав плечима:
— Не знаю, що й думати… Досі ніхто нічого подібного на Венері не спостерігав. Схоже, ніби на поверхні планети відбувається вибух вулкана — і ми бачимо його відблиски крізь густу атмосферу Венери, крізь хмари. Це єдине, що я можу припустити. Спробуємо перевірити. Вадиме, включіть панорамний радіолокатор!
Я розуміла, чого хоче Микола Петрович. Чудовий прилад, що називався панорамним радіолокатором, давав можливість бачити віддалені речі, навіть наглухо сховані від спостерігача під густими хмарами, пеленою пари чи туману. Але цей прилад добре діяв тільки на якійсь певній, не надто великій відстані. З Землі, наприклад, Венеру за його допомогою спостерігати було неможливо. Значить, Микола Петрович гадає, що тепер, коли ми вже значно наблизилися до Венери, панорамний радіолокатор діятиме і допоможе нам побачити, що саме відбувається під суцільними хмарами.
Але ці сподівання не виправдались. Хоч як ми всі вдивлялися в зображення Венери на екрані панорамного радіолокатора, — нам не пощастило побачити нічого нового. Мабуть, планета була ще надто далеко, прилад не допомагав, — хіба що яскравішою стала освітлена пляма, от і все. Це було дуже прикро, принаймні для мене: адже мені страшенно хотілось, щоб загадкове явище, яке мені вдалося помітити, тут-таки дістало своє наукове пояснення. Тоді я знала б, що саме відкрила на Венері! А так — виходило зовсім не наукове відкриття, а просто якесь випадкове спостереження…
Мабуть, Микола Петрович помітив, що я засмутилась. Він лагідно торкнувся мого плеча і сказав:
— Нічого, Галю, я думаю, що не помилився. Іншого пояснення не може бути. Так я і запишу в нашому журналі спостережень. Ви можете вважати, що вам належить честь бути першою людиною, якій пощастило спостерігати вибух вулкана на Венері!
— І коли-небудь люди, вивчаючи історію Венери, будуть з пошаною читати в астрономічних книжках: “Уперше це явище було помічене в такому-то році молодим, але талановитим науковим працівником Галиною Рижко”, — підхопив насмішкувато Сокіл.
От який він! Обов’язково йому треба пустити шпильку. Це, певна річ, тому, що не він, а я помітила вибух вулкана. Зовсім інша людина — професор Ван Лун. Адже саме йому могло б і справді стати неприємно: скільки він перед тим стежив за Венерою і нічого не виявив. А мені пощастило. І все ж таки Ван Лун нічого такого не сказав, а лише потиснув мені руку. Я навіть зашарілася від несподіванки — ніяк не відучусь від цієї дурної звички!