Наближення дощу помітили і Риндін з Ван Луном. Хутко перевіривши наостанку кріплення мачти, вони поспішили зі скелі вниз. Хмара закривала вже майже все небо.
Важко впали перші великі краплини. Вони скотилися по склу ілюмінатора, лишаючи на ньому широкі мокрі смуги. І тоді майже одразу ринув заливний дощ. В його потоках уже не можна було розгледіти окремих краплин чи навіть струменів. Здавалося, що це й не дощ зовсім: з низького почорнілого неба лилися суцільні потоки води, наче хтось там, угорі, перегортав один за одним величезні баки, наповнені вщерть пінявою водою. Бурхливі потоки ринули між скелями вздовж схилів міжгір’я.
— Нелегко буде нашим добиратися до корабля під такою неймовірною зливою, — із співчуттям промовив Сокіл. Галя, не відповідаючи йому, прислухалася: їй здалося, ніби вона чує, як відчиняється верхній шлюзовий люк. Так, так, вона чує!
— Ідуть, ідуть! — радісно закричала дівчина.
Справді, за хвилину відчинилися двері каюти, і на порозі з’явилися Ван Лун і Риндін. Вода ручаями збігала на підлогу з їх скафандрів. Галя кинулася до Миколи Петровича і допомогла йому зняти шолом.
— А ми вже турбувалися тут, Миколо Петровичу, — збуджено примовляла вона, — така жахлива злива, я ніколи не бачила нічого подібного!
— Ага, прямо-таки тропічна, — відповів їй, посміхаючись, Риндін. — Яка ваша думка, Ван?
— Вважаю, навіть понадтропічна. Гадав раніше, у нас, на півдні Китаю, сильні дощі. В Індокитаї ще сильніші. Цей дощ — найсильніший. Добре, встигли дійти. Інакше було б важкувато, — сказав Ван Лун, указуючи на ілюмінатор. — Дивитися звідси добре, іти там погано.
Схили міжгір’я перетворилися на суцільні кипучі водоспади. Разом із шаленою водою, що ринула вниз, неслося, перекидаючись, крупне каміння, вивернуті з корінням дерева. І по дну міжгір’я бурлила і клекотіла гірська річка, яка створилася тут за час зливи.
— Може статися, потік води міг би винести нас звідси? — промовив задумливо Риндін, але тут-таки безнадійно відкинув це припущення: — Куди там! Корабель затиснутий між скелями, та й важить він стільки, що вода зможе підняти його лише в тому разі, якщо заповнить ціле міжгір’я аж до країв…
Галя прилинула до товстого скла ілюмінатора. Якщо навіть Ван Лун, який об’їздив півсвіту, не бачив ніколи раніше такої страшної зливи, то що ж було сказати їй! Ані в тропіках, ані в субтропіках Галина Рижко не була, якщо не зважати на Чорноморське узбережжя на Кавказі. Але хіба там може бути що-небудь подібне? Ой яка жахлива, неймовірна злива! Від самого вигляду тих безнастанних потоків клекочучої води вже ставало холодно. Так холодно, що по спині забігали мурашки і навіть задубіли кінчики пальців на ногах. Це, певна річ, тільки здається, адже в каюті, як і раніше, тепло. Але чому в Галі неприємно затерпла ліва нога, наче вона її пересиділа? Що то за дурні новини?
Мимоволі Галя помацала ногу біля коліна, де вона нібито трошки навіть опухла, — і скрикнула від несподіванки. її пальці наштовхнулися на якусь ґулю завбільшки з кулак.
— Ой! — пролунав її зляканий голос.
— Що трапилося, Галю?
Дівчина мовчки дивилася на свою ліву ногу. Біля коліна на ній сиділа дивна незграбна істота. Вона була кругла, наче булька, але темно-червоного, навіть вишневого кольору, що різко вирізнявся на синій тканині її шаровар. Істота сиділа нерухомо, її короткі товсті лапи вп’ялися в тканину.
— Струсоніть ногою, Галю, звалиться! — крикнув Сокіл, підбігаючи до неї.
Ні, це не допомогло: огидна істота цупко трималася на нозі. Ван Лун узяв шомпол, яким чистив гвинтівку, і спробував зіштовхнути неприємного гостя з ноги. З цього також нічого не вийшло. Але Ван Лун за цей час устиг роздивитися шестиногого незнайомця.
— Вважаю, це кліщ, — спокійно промовив він. — Насмоктався крові, дуже роздувся. Галю, прошу, не хвилюйтеся. Зараз усе зроблю.
Шомполом він підчепив і відірвав від тканини шаровар одну лапу кліща, потім другу, третю, не даючи їм знову вчепитися. Нарешті, кліщ упав на підлогу, безпорадно перебираючи в повітрі лапами. Бліда, наче крейда, Галя нервово і злякано терла ногу обома руками: як же вона не почула, коли кліщ почав кусати її?..
Ван Лун вмілими спритними рухами закотив шаровари на лівій нозі дівчини. Ось вона, малесенька ранка біля коліна! Звідси кліщ смоктав кров.
— І ви не відчували нічого, Галю? — здивовано спитав Микола Петрович.
Галя сердито трусонула головою: коли б то вона відчувала!
— Немає нічого дивного, — заспокійливо промовив Сокіл. Він уже взяв з аптечки дезинфікуючу рідину і обмивав нею ранку на нозі Галі. — Цілком можливо, що ця порода кліщів насамперед випускає якийсь сік, виділення своїх залоз. Такий сік анестезує тіло в місці укусу, робить його нечутливим до болю. Свого роду пристосування організму…
Він говорив веселим, життєрадісним тоном, мабуть, бажаючи заспокоїти Галю, відвернути увагу дівчини, яка дуже розхвилювалася. Галина розуміла це: звичайно, Вадим Сергійович дуже дбайливий і милий!
— Я і потім також не помітила б, — сказала вона збентежено, — коли б не затерпла нога. От тоді я й звернула увагу… А він не отруйний, цей кліщ?
— Ні, ні, що ви! — заспокоював її Сокіл, заліплюючи ранку пластирем. — От і все, для хвилювання вже немає причин. Звичайно, кліщ не отруйний. Згадується мені, в природі взагалі не існує отруйних кліщів… на Землі, я маю на увазі. Але й тут, мабуть, також немає. А от як ця погань з’явилася тут в каюті? Адже не з Землі ми його привезли?
— Можливо, пробрався крізь люк, коли ми з Ваном виходили чи поверталися, — висловив припущення Риндін.
— Хм… трудно уявити собі, адже кліщі дуже малорухливі істоти, — заперечив Сокіл. — Ну, Галиночко, розвеселіться, люба! Зрозумійте, нічого особливого по суті не сталося. Трохи вкусив вас кліщ. Ван зняв його. Ранку промито, заліплено. І все, більше нема чого думати. У житті й не таке трапляється. Навіщо звертати увагу на такі дрібниці? Та я на вашому місці вже забув би про все. Подумаєш, вкусив якийсь мізерний кліщ! Дрібниця!
— Дозволю собі зауважити: ще одна така дрібниця сидить на вашій власній нозі, Вадиме, — пролунав незворушний голос Ван Луна, який спокійно закурював свою улюблену люльку, тепер уже без сторонньої допомоги.
— Де? Де? От мерзота! — аж підскочив стривожений Сокіл. Він люто вдарив себе рукою по нозі. Обличчя його перекосилося від гримаси огиди. З-під руки бризнула кров. Різкий удар роздавив кліща, який сидів на нозі. Вадим заметушився: — Де дезинфекція? Куди я поставив пляшку? Мерщій треба промити! Чорти ж його знають, що то за кліщі… насправді, як неприємно, бридко…
— Гадаю, не варт звертати увагу, друже, — попихкуючи люлькою, так само спокійно говорив Ван Лун, явно копіюючи попередню мову Сокола, звернену до Галі. — Трохи вкусив вас кліщ, трохи ви вбили його. Дрібниці. Зовсім, гм, дурниця, чи не так?
Сокіл сердито поглянув на Ван Луна, проте змовчав. Зате Галя сміялася на весь голос. Вона розуміла чудово, що не має права сміятися, адже Вадим Сергійович говорив тоді все це, щоб заспокоїти її, підбадьорити… Але вже надто смішно він одразу змінився, коли діло торкнулося його самого. А тут іще Ван Лун глузує з таким страшенно серйозним виглядом… І ось веде ще й далі, хоча б на хвилинку посміхнувся: як він може так — жартувати і оком не моргнути!
— Кліщ не дуже юрська істота нібито. Нічого, ще побачимо багато. Будемо вивчати. Два досліди є: Галя і Вадим. Цілком добре, можна перевіряти враження, чи не так, Вадиме? Проте вважаю, кліщі не самі залізли до нас, Миколо Петровичу, — звернувся Ван Лун до Риндіна. — Скоріше, ми принесли їх сюди. Зараз перевіримо.
Уважний огляд скафандрів довів, що Ван Лун мав рацію. На одному скафандрі, причаївшися, сиділо три кліщі, на другому — один. Вони неспокійно ворушилися, сухі і плескаті, чуючи запахи живих істот, кров’ю яких могли заспокоїти голод. Всі непрохані гості були зараз же знищені.
Злива за ілюмінатором вщухала. Але про вихід з астроплана годі було й думати. Бурхливі водоспади все ще линули по схилах міжгір’я, хоча й не так нестримно, як раніше. Річка, що створилася внизу, навпаки, помітно збільшувалася, її потоки перекочували важке каміння і кружляли його у коловоротах. Микола Петрович відійшов од ілюмінатора, пощипуючи борідку, що завжди говорило про його стурбованість.