— Так, пошкоджений, — погодився Ван Лун. — Говорити не можна, подавати короткі радіоімпульси можна. Микола Петрович обіцяв відповідати мені так. Він натискає на ключ — у мене сильно гуде. Ви теж почуєте. Спробуємо, як це виходить.
Він включив передавач і голосно, чітко промовив:
— Миколо Петровичу! Ми повертаємося. Галя тут, зі мною. Все гаразд. Прошу, підтвердить, що чуєте!
Обидва напружено вслухалися, чекаючи відповіді. Мовчання. Секунда минала за секундою. Відповіді не було. Галя подивилася на Ван Луна:
— Мабуть, не чують, товаришу Ван?
— Мабуть, — похмуро погодився Ван Лун. — Тоді нам треба мерщій іти туди. Не люблю, коли довго не знаю, що там. Ходімо, Галю. — І він швидко рушив до входу в тунель.
Дівчина слухняно пішла слідом за Ван Луном — і зразу ж таки скрикнула. Гострий біль наче ножем полоснув їй ногу.
— Що таке? — оглянувся Ван Лун.
— Не знаю… дуже болить нога… пече вогнем.
— Де? — Ван Лун був уже біля неї.
Галя вказала на ліве стегно.
— Може, ви вдарилися цим місцем?
— Ні… але дуже пече.
— А як же ви щойно йшли, викараскувалися вгору?
— Не знаю. Тоді не боліло. А зараз… ой!
Ван Лун задумався. Швидкими, впевненими рухами він промацав ногу Галі, перевірив, чи вільно вона згинається в суглобах. Дівчина з трудом стримувалася, щоб не застогнати, коли рука Ван Луна торкалася її стегна.
— Всередині нічого не болить, товаришу Ван, — сказала вона. — Це зверху… ну, нібито я обпекла ногу.
— Дивуюся, зауважу. А як же бути? Чи можете ви все ж таки йти? Спробуйте!
— Я постараюся, — відповіла Галя. Вона зробила кілька кроків. — Так, можу. Боляче, коли тканина тре ногу. Але нічого, я йду.
Вони вже вийшли з печери, коли Ван Лун, який підтримував Галю, спитав у неї:
— Можливо, це той кліщ? Куди він укусив вас, прошу?
— От сюди, — вказала Галя на коліно.
— А болить де?
— Значно вище. І зовні.
— Хм… якщо кліщ був отруйний, чому отрута пішла вгору? Чому тільки вгору?
Вони йшли тунелем. Галя шкутильгала на ліву ногу; сильний пекучий біль не зникав, а часом навіть збільшувався. Ван Лун підтримував дівчину під руку. Тепер він змушений був відмовитися від своєї звичної швидкої і легкої ходи.
Галя з усіх сил намагалася стримуватись, не давати прориватися болісному стогонові. І все ж таки іноді вона, стискаючи зуби, глухо стогнала. Тоді Ван Лун міцніше підтримував її і лагідно говорив:
— Тримайтеся, тримайтеся, дівчино. Нам уже недалеко. А якщо стане зовсім погано, донесу вас. Гаразд?
— Ой, що ви, товаришу Ван! Цього ще не вистачало! Я стільки завдала вам клопоту, та ще нести! Ні, ні, я дійду сама!
Проте йти їй було дуже, дуже важко. Галя крокувала повільно і з напругою, кожен рух мов обпікав їй ногу. І кожен крок здавався їй нестерпною мукою. Але вона йшла і йшла вздовж безконечного підземного ходу.
А навколо блакитнуватим сяйвом світилися, спалахували і згасали дивні камінці в стінах — ще одна загадка таємничої природи невідомої планети, яка приносила мандрівникам нові й нові несподіванки.
Розділ дев’ятий,
який, нарешті, проливає світло на відкриття Галі Рижко в надрах Венери і пояснює читачам, що являє собою інфрарадій — невідомий хімічний елемент, який є потужним джерелом невичерпної енергії.
Все пливло і гойдалося перед стомленими очима Миколи Петровича Риндіна. Здається, він у астроплані, здається, біля нього Сокіл, який чомусь тривожно заглядає йому в очі. І Ван Лун… Проте — що робить заклопотаний Ван, навіщо тут лежать подушки з киснем?.. А ось і Галя тут! Значить, усе благополучно, вона повернулася. Але тоді знову питання: чому дівчина лежить у гамаку, чому вона має теж стривожений вигляд, як і решта?
— Заждіть, — слабким, непевним голосом промовив Риндін. — Що тут відбувається?
Він спробував підвести голову. Дуже трудно… Погляд його знову спинився на Галі Рижко. Дівчина слабко посміхалася.
— Галю, дівонька моя люба, — заговорив лагідно Риндін, — ви тут? Як прекрасно, адже ми так хвилювалися! Чудово!
Він знову заплющив очі. В усьому тілі відчувалася втома, така втома, яка буває хіба що після тяжкої хвороби.
— Все дуже-дуже добре, Миколо Петровичу, — заспокійливо заговорив Ван Лун. — Ми з Галею щойно повернулися. Зустрів її в одній печері, куди вона впала.
— А чому ж так довго? — ледве чутно спитав Риндін.
Ван Лун посміхнувся:
— Були маленькі неприємності. Трохи сперечалися з однією твариною. Не зійшлися характерами з нею. їй сподобалася Галя, і вона не хотіла відпускати нашу дівчину додому. Нічого, погодилася потім. Все в порядку, Миколо Петровичу.
Риндін поворушив кінчиками пальців. На його обличчі з’явилася лагідна задоволена посмішка.
— І в нас з Вадимом, знаєте, Ван, була також пригода. Мабуть, він уже розповів вам про неї… про павука… така безглузда істота, з дзьобами… дуже неприємна…
Галя Рижко вперше бачила Миколу Петровича в такому стані, — змученого, слабкого, вкрай стомленого. Гаряча хвиля співчуття сколихнула її душу. Дівчина забула про пекучий, гострий біль, що мучив її, вона через силу стримувала себе, щоб не кинутися до Риндіна, — так хотілося їй допомогти Миколі Петровичу, приголубитися до нього, щось зробити, щоб він швидше одужав, став таким, яким був завжди! Але Галя пам’ятала, як суворо попереджав її Ван Лун:
— Микола Петрович дуже втомлений. Розумієте? Він опритомніє, — треба тоді говорити добре, весело. Ніби нічого не сталося, запам’ятайте, прошу.
Так говорив Ван Лун ще тоді, коли енергійно розтирав нерухоме тіло Миколи Петровича, в якому стали помітні перші слабкі ознаки життя. Галя пам’ятала тремтячі руки Вадима Сергійовича, який подавав подушки з киснем і скеровував цівку животворного газу до напіввідкритих закипілих губ Риндіна. Тільки зрідка Ван Лун промовляв крізь зуби:
— Ще кисню, Вадиме. Так. Ще, прошу. Натискувати треба міцніше. Більше кисню!
А коли Вадим Сергійович забарився, Ван Лун ущипливо зауважив:
— Треба було одразу зрозуміти. Просив вас не виходити назовні без пістолета чи гвинтівки?.. Більше кисню!
І Сокіл, бідолашний, нічого не відповідав, а тільки намагався якнайшвидше виконувати все, що вимагав від нього Ван Лун. Галі було дуже шкода Вадима Сергійовича, шкода любого Миколу Петровича — і, звичайно, Ван Лун мав рацію, йому нічого не можна заперечити…
Наполеглива, вперта боротьба за життя Миколи Петровича тривала безконечно, — так здавалося Галі. Одна подушка з киснем заміняла іншу, Ван Лун розміреними рухами підіймав і опускав безживні руки Риндіна, зрідка долонею струшуючи піт з свого чола. Всі мовчали. Галя боялася поворушитися. В неї завмирало серце, коли вона поглядала на посиніле бліде обличчя Миколи Петровича. І навіть власний гострий біль у стегні відчувався менше, Галя забувала про нього. Та й що там її біль, коли перед нею без ознак життя лежав сам Микола Петрович!
Галя пам’ятала ще, як раптом їй довелося напружити всі сили, щоб стримати судорожне здригання губів і не дати ринути потокові шалених сліз… Зате потім! Як невтримно хотілося дівчині стрибати, танцювати й співати, коли з обличчя Миколи Петровича поступово почала сходити зловісна синява, коли вперше знову поворушилися його напіввідкриті губи, ледве помітно затремтіли повіки… Микола Петрович оживає, він житиме, житиме!
І нарешті — радісна мить, коли Ван Лун полегшено зітхнув і коротко розпорядився:
— Досить кисню! Вистачить!
Вони напружено чекали кілька хвилин. І от Микола Петрович відкрив очі і заговорив! Він запитує, він говорить не про себе, а про неї, про Галю! І знову сльози готові були ринути з очей дівчини: вона завдала стільки тривоги і смути Миколі Петровичу, золотому, надзвичайному Миколі Петровичу!
На змарнілому обличчі Риндіна грала щаслива стомлена посмішка. Все було гаразд! Всі живі, здорові, всі знов зібралися тут, у центральній каюті астроплана. І головне — дівчину врятовано…
— Ага, Ван. — сказав він раптом, наче згадавши, — чи знаєте ви, що я майже задихнувся тут без вас? Звичайно, винуватити я можу тільки самого себе: не треба було рискувати і лишатися довго поза кораблем без скафандра. Проте, як бачите, все обійшлося…