— Чого доброго, ви скажете ще, що тим вусатим потворам було навіть приємно в інфрарадієвій печері? — спитала недовірливо Галя.
— Певен, що і зручно, і приємно, якщо відносно них можна вживати такі вислови, — підтвердив цілком серйозно Сокіл. — І навіть більше того, Галиночко. Можливо, ці тварини на сучасній стадії їх розвитку навіть потребують того, щоб тепло, яке випромінює інфрарадій, постійно підігрівало їх або їхніх дитинчат. А коли б примусово перевести їх до іншої печери, без інфрарадію, без додаткового опалення, можливо, ці тварини, а особливо їхні дитинчата, не витримали б нових для них умов, загинули б.
— Одному добре, іншому погано, — глибокодумно сформулював короткий висновок Ван Лун.
Галі Рижко лишалося тільки прийняти таке пояснення: іншого ж не було. Та й Микола Петрович також підтвердив міркування Сокола, хоча й розсміявся добродушно, коли Ван Лун несподівано почав з незадоволеним виглядом розвивати щойно зроблений ним висновок:
— Одному добре — це Вадимові міркувати. Іншому погано — це мені займатися тут тваринами.
— Але чому, Ван? Ви нібито вдосталь полюєте…
— “Полюю”? Таке слово звучить тут як насмішка. Тут, на Венері, підкреслю. Де інтересні, красиві бронтозаври, ігуанодони, яких мені обіцяв Вадим? Де справжні теплокровні тварини, на яких приємно полювати?
— Ну, як на мою думку, то бронтозаврів і ігуанодонів навряд чи можна було б вважати красивими, Ван, — насмішкувато зауважив Сокіл. — До того ж, вони аж ніяк і не теплокровні.
— Все одно, — наполягав Ван Лун, — вони схожі на справжніх тварин. Чому обманули, Вадиме? Бачу на Венері тільки всіляких комах, павуків та черв’яків. Дуже погана фауна! Якщо б знав таке раніше…
— То не полетіли б, Ван? Лишилися б на Землі?
— Ні, такого не говорив. Проте взяв би з собою хімічні порошки або рідину для ваших комах. На них, дозволю собі зауважити, шкода витрачати чесні кулі. Так!
— Втім, товаришу Ван, хіба не стали в пригоді ваші кулі там, у печері? — вставила Галя Рижко. — Хіба та потвора не страшніша від тигра чи якогось іншого крупного хижака?
Ван Лун зневажливо махнув рукою:
— Дівчина не здатна зрозуміти красоти полювання! Порівнює: благородний тигр, смугаста блискавка, — і незграбна тварюка, що плазує на кошлатому череві. Мисливцеві соромно слухати такі слова. Тигр — красень; тварюка в печері — кошлата гидота з кривими лапами. Мисливцеві Ван Луну дуже неприємно, дуже погано…
А проте дисциплінований Ван Лун акуратно виконував одержане ним розпорядження Риндіна і сумлінно збирав колекції комах — представників своєрідної фауни Венери, хоча й морщився виразно щоразу, демонструючи товаришам нові зразки. Його колекція була чи не багатшою від гербарію Галини Рижко.
Втім, не менш цікавою була й третя колекція, яку старанно збирав Вадим Сокіл, — мінералогічні зразки найрізноманітніших порід, щедро представлених у міжгір’ї, де лежав астроплан. Сокіл охоче пояснював Галині:
— Справді, мені пощастило! Навіть не треба шукати і відправлятися в розвідки. Наше міжгір’я само по собі є величезним зібранням всіляких порід — і було б просто соромно не зайнятися їх класифікацією. Микола Петрович мав рацію, як і завжди. Адже ж він одразу, після першої ж таки вилазки, зробив висновок, що це міжгір’я виникло внаслідок якоїсь великої сейсмічної катастрофи. Нашарування кори Венери зсунулися, наче хтось спеціально для нас ножем зрізав їх. Як у музеї — підходь і вивчай будову кори! А пам’ятаєте, як старий найточніше визначив з першого погляду напрямок порід-супутників ультразолота? Я, досвідчений геолог, міг тільки позаздрити йому. Ні, в Миколи Петровича безумовно є якась гостра інтуїція, яка допомагає йому розбиратися в найскладніших питаннях швидше від нас усіх, разом узятих! Надзвичайно світла голова!
Галя й сама давно вже переконалася в цьому. Вона завжди, мов зачарована, слухала розповіді і пояснення академіка, який умів про все говорити просто і страшенно цікаво. Для неї Микола Петрович був чимсь на взірець доброго, лагідного чарівника, який розкривав перед нею невичерпні багатства науки, показував шлях розв’язання найскладніших і найзаплутаніших задач і загадок, що раз у раз поставали перед мандрівниками. Перше-ліпше явище, першу-ліпшу подію Микола Петрович умів поставити на належне, немовби призначене їм місце в ланцюгу інших явищ і подій. І виходило, що в усьому тому не було нічого загадкового або таємничого, що рішуче все було пов’язане з попередніми явищами і фактами, обумовлювалося ними — і навіть просто не могло не відбутися! Треба було завжди тільки зрозуміти, врахувати, зважити. А тоді — передбачати, бути напоготові до подальшого, хоча б воно і віщувало нові й нові нібито несподіванки. Це правило, це гасло академіка Риндіна ніде не могло бути більш дійовим і вірним, ніж в складних умовах їх життя на незнаній планеті.
— А для того, щоб бути до всього готовими, треба прагнути кожної хвилини поповнювати свої знання, нічого не пропускати, все враховувати і науково аналізувати, — підкреслював завжди Микола Петрович.
Ще кілька днів тому академік Риндін сказав після вечері, коли мандрівники за звичкою обмінювалися перед сном своїми думками і враженнями:
— Ми, друзі мої, як на мою думку, маємо тепер всі підстави припускати, що ультразолото знаходиться десь зовсім близько. Зразки порід-супутників, а особливо ті, які Вадим приніс сьогодні, — всі ці зразки, починаючи з того, який був здобутий в день бійки з дзьобастим павуком, свідчать про близькість ультразолота. Немає лиха без добра! Ми вже не раз скаржилися і сумували з приводу того, що доля закинула нас до цього дикого міжгір’я з його скелями й урвищами. А між тим — саме тут нам найлегше відшукати ультразолото, бо природа Венери приготувала нам тут глибокі зрізи порід, чи не так, Вадиме? Пам’ятаєте, Галю, дитячу казочку про те, як колобок закотився за скриньку, лежить там і сміється: я тут, я близько, ану, відшукайте мене!.. От і наше ультразолото зараз ховається від нас, наче отакий чарівний казковий колобок. Вадиме, на вашому місці я не дозволяв би навіть ультразолоту сміятися з нас, а мерщій відшукав би його!
Вадим Сокіл сконфужено закліпав короткозорими добродушними очима: слово честі, він докладав усіх зусиль до того, щоб його розшуки увінчалися успіхом. Протягом минулих тижнів він склав докладний план залягання порід у міжгір’ї, простежив виходи жил-супутників, що красномовно говорили про близькість ультразолота. Втім, дорогоцінний елемент усе ще ховався від геолога. Він був десь тут — це ясно. Але де саме?..
Іноді з астроплана виходив і сам Микола Петрович, хоча здебільшого він весь час сидів, занурений в розрахунки, в навігаторській рубці, намагаючись знайти розв’язання найважчого завдання — зворотного вильоту на Землю. Проте воно тікало від Риндіна так само, як ультразолото від Сокола. Жартуючи, академік говорив, що він усе ж таки має виправдання: адже у геолога були принаймні жили-супутники, за якими той міг визначити потрібний напрямок розшуків, тоді як у Миколи Петровича — самі скелі, серед яких на дні міжгір’я лежав міжпланетний корабель.
Після пам’ятної пригоди з велетенським павуком навіть Сокіл, що не дуже любив зброю, яка обтяжувала його і заважала працювати, — навіть він виходив з корабля не інакше, як захопивши з собою великий автоматичний пістолет з розривними кулями. Такий самий пістолет брав з собою, виходячи назовні, і Микола Петрович. Грізна зброя висіла на поясі Риндіна і, як здавалося Галі, зовсім не гармоніювала з мирним виглядом академіка, з його добрим усміхненим обличчям, його лагідною, м’якою манерою говорити. Але — що поробиш? Життя на Венері насичене небезпеками, це розумів кожен. Коли завгодно, першої-ліпшої хвилини з густих оранжевих заростей, що оточували астроплан, могла з’явитися якась нова потвора, — хіба мало було їх на цій чужій і загадковій планеті?..