Ван Лун випростався. Він висунув ззаду, з-за шолома тонкий шарнірний стрижень, який дзвінко клацнув і розкрився у вигляді ромба, що підіймався гострим кутом над його головою. Два тупі його кути були скеровані вперед і назад. Цілком ромб нагадував відому коленому радіолюбителю приймальну рамку-антену, укріплену за шоломом скафандра перпендикулярно до плечей людини. Голос Галі Рижко залунав трохи голосніше. Так. Будемо пеленгувати!
Обережно, уважно прислухаючись до звучання голосу дівчини, Ван Лун почав повертатися. Голос послабшав, він ледве долинав. Далі, далі… Ван Лун повертався, начебто намацуючи рамкою напрям. Голос знову погучнішав. Ще гучніше, ще! І ось він, вірний напрям! Рамка-антена повернута прямо на міжгір’я, на передавач астроплана, його випромінювання пробігають уздовж рамки і чітко, ясно приймаються. Якщо повернутися вбік, рамка-антена змінить становище, стане менш чутливою до сигналів передавача. Задача одна: рухатися вперед, стежачи весь час за потужністю сигналів, що їх приймає рамка. Як тільки сигнали послабішають, — треба знову шукати потрібний напрям, сигнали незмінно вкажуть його. Вперед!
А Галя Рижко продовжувала кликати його все тим самим стривоженим голосом, квапливо промовляючи фрази й слова:
— Ідіть до корабля, товаришу Ван! Пеленгуйте мене! Я буду безперервно говорити. Прислухайтеся до мого голосу. Ми дуже турбуємося, що вам може не вистачити кисню, поспішайте!..
Вперед, до міжгір’я, до міжпланетного корабля, до товаришів! Шлях указано, треба швидко йти в напрямі провідної нитки, другий кінець якої тримає в своїх руках Галя Рижко. О, славна дівчино, тоді, в печері, Ван Лун виручив тебе, — тепер ти врятовуєш його, надійний, добрий товариш!
Збуджена знервованість зникла, наче її й не було. На зміну їй прийшов звичний для Ван Луна, такий необхідний йому зараз спокій. Тепер ніщо вже не спинить його!
Широкими, впевненими кроками мандрівник ішов туди, куди вів його дзвінкий дівочий голос, який вказував вірний шлях. Оранжево-червоні хащі Венери змикалися навколо нього, дикі цупкі рослини перетинали шлях людині в скафандрі, незчисленні комахи з набридливим дзижчанням налітали на його шолом, билися об нього, папороть і повзучі ліани чіплялися за ноги в гумових чоботах, заважали йти, не пускали людину, намагались затримати його в лісових нетрях. Проте Ван Лун впевнено йшов і йшов уперед.
Він поспішав. Він чув тільки голос Галі і поспішав до нього, намагаючись використати кожну хвилину і не ухилятися ані на сантиметр від правильного шляху. Адже кисню в його запасах лишалося не більше як на шість годин — і він не знав, яка відстань відділяє його від товаришів.
Лише одного разу Ван Лун зупинився на мить, побачивши, як повз нього пролітає великий синьо-червоний метелик з строкатими візерунками на крилах. Можливо, це не той, а вже інший метелик? Ні, він упізнав його по трохи пошкодженому правому крилу. Метелик пролетів над Ван Луном, випередив його і безтурботно сів на оранжевий лист папороті, що високо підносився над грунтом. І Ван Лун подумав:
“Бувай здорова, граціозна істото! Ти про мене не згадаєш ніколи, знаю. А я пам’ятатиму тебе завжди. Дивився на тебе, — почув голос, що вказав мені путь. Прощавай, лети далі!”
Він змахнув рукою. Метелик відлетів, тріпочучи в повітрі яскравими крилами.
А Ван Лун рушив далі своєю неквапливою, проте швидкою ходою, впевнено обираючи шлях між розлогими кущами папороті і стовбурами дерев.
У його шоломі бадьоро лунав голос Галі Рижко, який безнастанно кликав його і вказував йому напрям:
— Поспішайте, товаришу Ван! Ми ждемо вас, ми дуже турбуємося за вас!
Розділ дванадцятий,
де читач знайомиться з небезпечними пригодами Ван Луна під час його мандрівки у первісних хащах Венери і його зустрічами з загадковими тваринами.
Ліс здавався безкраїм; втім, хіба не був він таким і насправді? У цьому Ван Лун переконався ще тоді, коли його несла в своїх жилавих лапах гігантська бабка. Але тоді цей грандіозний, безконечний оранжево-червоний ліс був для нього тільки чимсь стороннім, чимсь таким, що Ван Лун лише неуважно спостерігав під собою. Зате тепер ліс перетворився на хитрого, підступного ворога, який наступав на Ван Луна одразу з усіх сторін. Ліс стежив за ним тисячами очей своїх невидимих мешканців, ліс таїв у собі несподіванки й таємниці, які чекали людину на кожному кроці, щоб завадити їй, затримати, збити з вірного шляху.
Грубезні височенні дерева, увінчані густими кронами червоного листя, самі по собі мало заважали Ван Луну. Він легко обходив їх, безперестану перевіряючи напрям, в якому звучав голос Галі Рижко. Проте надто вже часто йому доводилося з трудом пробиратися в суцільних заростях оранжевого чагарника і тропічних ліан.
Цупкі повзучі рослини перепліталися щільним мереживом, зітканим з міцних живих канатів. Такі канати звисали з великих дерев, обвивались один навколо одного, раз у раз створюючи непролазну живу завісу. Перекидаючись з одного дерева на друге і третє, повзучі рослини спліталися в одну суцільну сітку, яка тягнулася на сотні метрів. Обходити такі живі загородження було б надто довго, і Ван Луну доводилося вишукувати прикриті рясним оранжевим листям вузькі проходи, крізь які можна було з трудом протиснутися, розрубуючи тонші рослини кинджалом, — щоб за кілька хвилин опинятися перед новою перепоною, ще труднішою, ще непролазнішою.
Справа була б значно легшою, коли б у розпорядженні Ван Луна був електроніж, яким легко можна було б прокладати собі шлях серед найгустіших заростей. Втім, — хіба ж міг мисливець передбачити, що йому доведеться сьогодні блукати в цих непрохідних хащах, де стане в пригоді електроніж?..
Нерівна місцевість, перерізана ярами, перетята горбами, то вела Ван Луна вгору, де, здавалося, під самими хмарами здіймалися до неба стрункі пальми і кипариси, то примушувала спускатися вниз, до густих заростей оранжевої папороті, до грузького болота, яке засмоктувало ноги, одразу робило їх важкими, наче навішуючи на них якийсь тягар.
Проте зустрічалися і легкі ділянки, де Ван Лун швидко просувався вперед і навіть висвистував нескладну мелодію пісеньки, що невідомо звідки виникла в його пам’яті.
Вже не раз йому доводилося радіти, що на ньому зодягнений скафандр, який виявився рятівним у цій довгій і важкій подорожі. Так, тільки скафандр виручав його в багатьох випадках і дозволяв порівняно вільно рухатися там, де без скафандра шлях був би непрохідним.
Уперше він по заслузі оцінив міцний і надійний скафандр, коли вибирався з болотистої низини, ламаючи соковите величезне листя папороті і видираючись вгору крутим схилом глибокого яру.
Щось майнуло зненацька перед його очима, наче вертка яскраво-червона стрічка, впало на ногу, обвило її і примусило зупинитися.
Ван Лун насилу втримався на ногах. Це була довжелезна і тонка червона змія. Мабуть, він, не підозріваючи того, злякав і роздратував її своєю появою. Обвившись навколо ноги Ван Луна, змія люто шипіла. її маленька трикутна голова припала до тканини скафандра, намагаючись прокусити її довгими витягненими зубами і змочуючи скафандр отруйною рідиною, яка сочилася з них.
“Якщо прокусить тканину скафандра, буде дуже погано”, — подумав Ван Лун, заносячи над змією кинджал.
Проте тут-таки він збагнув, що навіть гострим зубам плазуна не під силу простромити щільну металічну сітку, яка вкривала зовні гумову тканину скафандра і захищала її від пошкоджень. Це заспокоїло його. Ні, укуси навіть найрозлюченішої змії не страшні йому! Вклавши кинджал до піхов, Ван Лун спокійно схопив змію рукою в щільній рукавичці просто біля лютої шиплячої трикутної голови, стягнув плазуна з ноги, перехопивши його в’юнке тіло ближче до хвоста, і розтрощив плескату голову об стовбур найближчого дерева.
Удруге він оцінив скафандр, коли його шлях перетяло невеличке вузьке озерце. В ньому буяло дивовижне, не схоже з земним життя. Дивні істоти мешкали в цьому озері, вони вистрибували з каламутної, мулистої води одна слідом за одною, падали назад, підіймаючи бризки, хлюпалися біля берегів. Мабуть, лише хвора фантазія якогось божевільного художника здатна була б вигадати такі неймовірні риси і сполучення властивостей тварин, які бачив перед собою вражений Ван Лун.