Справа ось яка. Ще перед нашим вильотом з Землі астрономи відкрили нову велику комету, яка наближалася до Сонячної системи. Я пам’ятаю, як мама розповідала мені про це і казала, що в нової комети незвично велика маса, і що тому вона дуже й дуже відрізняється від усіх інших комет, досі відомих науці. Проте тоді орбіта нової комети ще не була обчислена, що, між іншим, аж ніяк не заважало їй з великою швидкістю наближатися до Сонячної системи. А тепер усе вже з’ясоване.
Виявилося, що нова комета проходить дуже близько (за астрономічними масштабами, певна річ!) до Сонця, якраз між орбітою Венери і Сонцем. А потім шлях нової комети перетинається з орбітами Венери і Землі і йде далі до невідомих просторів Всесвіту. Куди там нова комета полетить потім, я не знаю, та й самі астрономи, я певна, не знають також. Втім, наш астроплан, як виявляється, може скористатися з її сили тяжіння так само, як і з сили, тяжіння Сонця, якою ми користалися під час польоту на Венеру і збираємося користатися також і на зворотному шляху.
Нова комета перетне орбіти Венери і Землі незадовго до того, як обидві ці планети проходитимуть через точку такого пересічення, Венера раніше, а Земля пізніше. Мабуть, сила тяжіння комети якось вплине і на рух Венери і Землі, відбудуться якісь збурення, не знаю, це стосується тільки астрономів; на Землі, крім них, ніхто і не помітить отих збурень. Але найголовніше полягає в тому, що комета своїм тяжінням може вплинути на шлях нашого астроплана, якщо ми своєчасно опинимося в потрібній точці простору. Адже ж наш корабель зовсім не те, що велика планета, він неймовірно маленький порівняно з крупними небесними тілами, і маса комети буде сильно впливати на нього.
На Землі все точно обчислили і сповістили нас радіограмою ось про що.
Якщо ми зможемо вилетіти з Венери точно о 12 годині дня 16 лютого (за земним обчисленням), себто рівно через сорок два дні з моменту одержання нами радіограми, — то нова комета, пересікаючи орбіти Венери і Землі, переріже також і витягнений напівеліпс, яким летітиме наш корабель. І пересіче його на якийсь строк пізніше, ніж у тій точці напівеліпса опиниться астроплан. Іншими словами, ми будемо в одній точці напівеліпса, попереду, а комета пройде в іншій точці напівеліпса, позаду нас. Он як точно все зважили і розрахували земні астрономи!
А тоді комета своїм тяжінням, по-перше, уповільнить нашу швидкість у просторі (адже ж вона буде позаду астроплана!) і, по-друге, відхилить наш курс у бік земної орбіти, намагаючись потягти астроплан за собою. Тут довелося провести дуже складні розрахунки: треба було встановити, що вийде внаслідок складання різних швидкостей, тяжінь і напрямів руху. Це все так складно, що я не можу навіть розповідати про таке, бо й сама як слід не розібралася. Пам’ятаю лише, що тут на астроплан мусять взаємно впливати: його власна швидкість, тяжіння Сонця, тяжіння нової комети і тяжіння Землі. Внаслідок усього цього астроплан так змінить свій курс і швидкість, що вздовж якоїсь складної дуги на протязі вісімнадцяти днів буде наближатися прямо до земної орбіти і опиниться на ній якраз тоді, коли в тій точці буде й сама Земля. Міжпланетному кораблю лишиться тільки акуратно знизитися на Землі!
Я спитала у Ван Луна, який пояснював мені все це:
— Ну, а коли щось вийде не так, коли астроплан, наприклад, полетить вбік, пролине мимо Землі? Припустімо, Земля не встигне ще опинитися в тому місці своєї орбіти або пройде по ній, навпаки, раніше за нас, — тоді як?
Проте Ван Лун заспокоїв мене:
— Забули, Галю, одразу кілька речей. Наші астрономи дуже добре лічать. Це раз.
— І все ж таки хіба вони не можуть хоча б раз помилитися?
— Тоді все виправлять земні пости керування. Це два. Ми будемо близько від Землі, вони відшукають астроплан у просторі. І допоможуть нам. Це три. Четвертого вже, може, не треба, а? Досить і трьох, Галю?
— А є ще й четверте, що я забула?
— Четверте — це ми самі. Ми теж вміємо лічити і керувати астропланом. Думаю, у вас мало поваги…
— До кого? — здивувалася я.
— До штурмана і капітана астроплана. Значить, до мене і до Миколи Петровича, підкреслю.
Тут мені вже зовсім не було чого заперечити…
І от виходить, що, коли ми зможемо вилетіти з Венери о 12 годині 16 лютого, через сорок два дні, — термін нашого перебування тут скоротиться в чотири рази! І ми повернемося на Землю несподівано швидко, хіба це не чудово?
Так, усе це дуже добре. Свої завдання експедиція перевиконала (я маю на увазі знайдений нами інфрарадій). Ми можемо вирушати в зворотний шлях у призначений Землею новий строк — і в той же час не можемо. Адже ж астроплан лежить у міжгір’ї, в скелях. І якщо ми не знайдемо засобу витягти його з тих скель, тоді не вилетимо звідси ані 16 лютого, ані в старий строк — через 467 днів…
Написала я це — і дуже засмутилася. Що ж нам робити? Якщо вже Микола Петрович досі нічого не вигадав, то навряд чи тут взагалі можна допомогти справі. В мене є, правда, одна думка, тільки вона дуже складна, навіть надто складна. Я подумала: а що, коли Земля надішле слідом за нами другий астроплан сюди, на Венеру? Адже він може спеціально взяти з собою підйомні устрої або, в крайньому разі, просто забрати нас звідси?
Втім, коли я наважилася сказати про це Ван Луну, він одразу відповів мені:
— Не годиться.
— Але чому? — наполягала я.
— Треба надто довго чекати. Доки Венера знову не буде позаду Землі на п’ятдесят чотири з половиною градуси. Тільки тоді зможе полетіти другий астроплан. Знову забули небесну механіку, дівчино?
— А не може допомогти ще якась комета?
— Перше: комети проходять крізь Сонячну систему не дуже часто. А в потрібному напрямі ще рідше. Скажу, разів у тисячу рідше. Можу додати ще й друге. Якщо прилетить, скажімо, другий астроплан, де він шукатиме нас? Венера — це не місто, де є вулиці й номери будинків. Комахи не скажуть, де ми, в якому саме міжгір’ї. Карт тут теж немає. Не встигли скласти. І потім…
Чомусь Ван Лун одразу обірвав розмову, наче про щось раптом згадав. І пішов, навіть забувши запалити люльку, яку він щойно набив тютюном. Я нічого не могла зрозуміти: це вперше він обірвав розмову зі мною так несподівано різко. А головне, потім, на протязі цілого вечора Ван Лун не сказав і нікому іншому жодного слова. Він ходив по каюті і щось бурмотів про себе, відмахуючись від будь-яких запитань. Навіть Миколі Петровичу він коротко відповів:
— Хочу трошки подумати. Згадую одну річ. Потім скажу, пробачте.
А вже перед самим сном Ван Лун пішов до навігаторської рубки і хвилин десять сидів там. Ми вже лягали спати, коли він хуткими кроками вийшов звідти і сказав якось особливо значуще:
— Миколо Петровичу, чи не можна трохи зачекати спати? Маленька думка, пробачте. Трудно відкласти на ранок, ледь-ледь хвилююся, знаєте…
Як тут було не зацікавитися? Ван Лун — і раптом говорить сам про себе, що хвилюється, хоча й “ледь-ледь”!
— Слухаю, Ван, — відповів Микола Петрович. — У чому річ?
— Може бути, дуже помиляюся. Не знаю. Прошу подивитися. Ось на це. — Він поклав на стіл папір, на якому був накреслений якийсь план.
— Схоже на грубу карту, — проронив Микола Петрович. — Втім, що на ній зображено? Поясніть, Ван.
І Вадим Сергійович, і я уже вп’ялися в принесений Ван Луном план. Що ж справді на ньому?
— Це от — наше міжгір’я, — заговорив Ван Лун, показуючи пальцем. — Пробачте, поспішав, вийшло не дуже чітко. Міжгір’я іде півколом сюди й сюди. З цього боку — багато скель. Бачите, гадаю? З іншого боку воно робить ще два, як це сказати?.. Так, два коліна. І тут протікає ручай. Все це недалеко. Гадаю, кілометри два-три від астроплана. Ручай впадає в море. Тут показано. Тільки воно дуже велике, це море, не влізло на рисунок. Йде за обрій, таке велике.
Не лише Микола Петрович і Вадим Сергійович, але навіть і я дивилася на рисунок з ваганням. Це було майже як карта. Але звідки Ван Лун міг довідатися про всі ті ручаї, скелі, море? Як він міг накреслити цю карту? А він вів далі: