Навколо стола в повітрі сиділи три мандрівники в космосі. Вони посміхалися, поглядаючи один на одного. Справді, вигляд людини, яка по суті ні на чому не сидить, незважаючи на схожу позу, а просто висить у повітрі, був досить кумедним. Втім, таке відчуття тривало дуже недовго. Вже через хвилину—дві члени експедиції забули про це. Риндін все ж таки попередив ще раз:
— Без різких рухів, друзі! Інакше й пружинні кільця не врятують. Пам’ятайте золоте правило: дія дорівнюється протидії. Якщо ви натискуєте на якусь річ, ви з такою самою силою відштовхуєтеся від неї.
— Як Вадим від стінки, — підморгнув Ван Лун.
Сокіл і собі посміхнувся, згадавши, як його кидало від одної стіни каюти до другої.
— Ну, почнемо ж таки!
Микола Петрович узяв одну з пляшок, вийняв з неї корок і перевернув пляшку шийкою вниз. Як і слід було чекати, з неї не вилилося ані краплини. Тоді Риндін підніс пляшку до своєї чашки — також незвичайної форми: вона звужувалася вгору. Він устромив шийку пляшки у верхню частину чашки і злегка натиснув на гумові стінки. З шийки повільно виповзла велика червона краплина вина. Вона також явно, не бажала відокремлюватися від пляшки; незважаючи на її досить великий розмір, ця краплина зразу ж таки ховалася назад, у пляшку, варт було тільки зменшити тиск на гумові стінки.
Риндін трохи струсонув пляшку:
— Ну, відокремлюйся!
Велика краплина вина відірвалася від шийки і залишилася в чашці.
— Перший бокал готовий! Давайте ваші!
В такий же спосіб Риндін наповнив чашки товаришів, поставив пляшку назад у затискувач на столі і підніс свою чашку:
— Наш перший тост — за велику Радянську Батьківщину, за радянський народ, за успіх того, що доручено нам Батьківщиною! — урочисто вимовив він.
Кожен узяв по тонкій скляній трубочці і через неї випив вино. Першим відірвався від чашки Сокіл.
— Чудове вино, — сказав він. — Ніколи ще не пив такого!
— Скажу, воно ж таки космічне, — відгукнувся Ван Лун.
— Але трубочка страшенно заважає, — вів далі Сокіл. — Куди краще й приємніше було б пити без неї, прямо з чашки.
— А ви спробуйте, якщо для вас замало добре відомих усім нам теоретичних даних, — хитро підморгнув Ван Луну Риндін.
— Та ні, я розумію, що це необхідно. А все ж таки цікаво спробувати. Невже не впораюся, навіть якщо буду дуже обережним? — заявив Сокіл.
Геолог випустив трубочку із пальців: вона не залишилася висіти в повітрі, а повільно попливла до столу. Ван Лун з цікавістю стежив за Соколом, який підніс чашку до рота, спробував потягти з неї вино.
— Так, так, невгамовний ви експериментатор, — жартівливо підохотив Сокола Риндін. — Енергійніше!
Рука Вадима Сокола здригнулась, чашка хитнулася. І тієї ж секунди з неї вилетіла велика куляста краплина вина завбільшки з яблуко. Гойдаючись у повітрі і виблискуючи круглими боками, вона пролетіла повз голову Сокола і линула далі вздовж каюти.
— Ловіть, ловіть! — вигукнув Ван Лун. — Вино відлітає!
Краплина пливла в повітрі далі й далі.
— І справді, доведеться вам ловити цю краплину, адже інакше вона розтечеться по першій же речі, з якою зіткнеться, — перемагаючи сміх, сказав Микола Петрович.
Сконфужений Сокіл висмикнув ноги з пружинних кілець під столом і кинувся навздогін за краплиною. Але спіймати її було нелегкою справою. Від найменшого коливання повітря кругла краплина зразу ж таки відхилялася вбік, змінюючи свій напрям. Сокіл наполегливо переслідував її, перехоплюючи руками петлі в стінах, стояки й поруччя. Проте краплина, наче жива істота, кожного разу ухилялася від нього, підштовхувана коливаннями повітря, які мимоволі робив своїми рухами Сокіл.
— Мабуть, доведеться ловити прямо в рот. Руки дуже-дуже зайняті! — незворушно зауважив Ван Лун, стежачи за намаганнями Вадима.
Сокіл видимо розгубився. Різким рухом витягненої вперед руки він спробував настигнути краплину і схопити її, забувши, що це рідина. Йому пощастило таки зачепити краплину рукою — і одразу ж вона зникла. Червоне вино миттю обліпило руку Сокола, хутко розтеклося по пальцях і далі під рукав. На манжеті сорочки Вадима з’явилася яскраво-червона пляма. І ціла кисть начебто одяглася в червону рукавичку: вино тонким шаром вкрило її.
Риндін і Ван Лун дружно сміялися, поки Сокіл, повернувшися до столу, збентежено витирав руку серветкою.
— Ну, жертва цікавості, переконалися тепер, що з трубочкою зручніше й безпечніше? І що взагалі, мабуть, не варт ревізувати дані нашої підготовки? — поцікавився Микола Петрович.
Сокіл мовчки кивнув головою. Так, очевидно, цей експеримент був зайвим…
Ван Лун відкрив бляшанку консервів і розклав її по тарілках. Кожен добре пам’ятав теоретичну підготовку до умов життя без ваги і їв обережними, уповільненими рухами. Сокіл відзначив про себе, що найважчим було освоїтися з цілковитою відсутністю ваги у шматочків їжі. Щоразу рука, підкоряючись багаторічній звичці до земних умов, наче сама намагалася з силою піднімати шматки їжі. І якщо б постійним контролем не вдавалося її стримувати, — кожного разу їжа відлітала б до стелі каюти.
Навіть кожен шматочок хліба вимагав особливої уваги. Покладений на стіл, він немовби просто не хотів спокійно лежати на ньому, а вперто відпливав убік, наче живий. Сокіл зітхнув:
— Пояснити все це, певна річ, дуже просто: найменший поштовх, ба й дотик пальця — уже достатній для того, щоб цей шматок хліба поплив у повітрі. Але ж як незручно!..
— Звикати, звикати треба, Вадиме, — поставив крапку на висловлюваннях незадоволеного Сокола Микола Петрович.
Нарешті, сніданок був закінчений.
Ван Лун вийняв з кишені свою улюблену люльку і набив її тютюном. Узявши трубку в рот, він вийняв сірники.
— Ван, дорогий, а ви пам’ятаєте нашу умову? — спинив його Риндін. — Не більше двох люльок на добу. Ми не можемо витрачати дорогоцінне повітря на вашу погану звичку!
— Миколо Петровичу, — жалібно заблагав Ван Лун, — дозволю собі заперечити. Це всього лише перша. Принаймні — в астроплані!
— Ну, гаразд, — махнув рукою Риндін. — І все ж таки куди краще б вам взагалі кинути курити… а, та хіба ж вас переконаєш, такого завзятого курця!
Ван Лун запалив сірника, як завжди вичікуючи, доки згорить його головка. Але сірник майже одразу згас, хоч на нього ніхто не дмухав. Ван Лун запалив другий. Проте й цей згас так само швидко. Сокіл запитливо поглянув на Риндіна і помітив на його обличчі лукаву посмішку.
— В чому тут річ, Миколо Петровичу? — спитав він.
Риндін розсміявся:
— Та нема тут нічого особливого, друже мій. Ван Лун також, видимо, експериментує. Чи просто забув одну з деталей нашої передпольотної підготовки. А мусив пам’ятати, особливо, якщо йому вже так кортить і надалі отруювати себе курінням. Абсолютно природна річ для нашого невагомого світу. Сірник за звичайних умов горить лише тому, що нагріте його полум’ям повітря підіймається вгору. Воно розширюється від нагрівання, стає більш легким — і його витискують оточуючі шари повітря, холодні і тому важчі. Значить, на Землі повітря весь час надходить до полум’я, підтримує його горіння. А тут…
— Розумію, розумію і пам’ятаю, — перебив його Сокіл. — Тут немає ваги, тому нагріте повітря не стає легшим, воно лишається біля сірника і не допускає до полум’я свіжого кисню. Сірник згасає. Все це так. Значить…
— Значить, треба легенько обдувати запалений сірник, щоб видаляти продукти горіння і доставляти новий кисень для полум’я, — закінчив Риндін. — Що ми зараз і спробуємо зробити для Ван Луна. Зважте, Ван, на що здатна дружба, на яке самопожертвування! До речі, з усього цього з’ясовується, що ви без сторонньої допомоги не можете запалити сірника. Прекрасно, є надійний засіб контролювати ваше куріння!
Ван Лун, який весь час терпляче слухав, запалив третього сірника. Полум’я розгорілося. Ван Лун обережно розпалив люльку і з насолодою затягнувся пахучим димом.