Увечері того ж дня Риндін звернувся до товаришів:
— Друзі мої, як і раніше, я не хочу приховувати від вас навіть найменших моїх побоювань. Завтра вранці ми висаджуємо в повітря греблю. Ми сподіваємося, що бурхливий потік води, який рине внаслідок цього до міжгір’я, виштовхне наш корабель із скель і винесе його потім у море. Все це так. Навіть зараз, у навантаженому стані, наш астроплан легший від води, він мусить сплисти, — якщо звільниться із скель. От про це саме “якщо” я й вважаю своїм обов’язком попередити вас.
У мовчанні він відпив води із склянки, яка стояла перед ним, і продовжував таким самим серйозним тоном:
— Ми сподіваємося, повторюю, що все це відбудеться саме так. Втім, ви знаєте, що ми позбавлені можливості перевірити розрахунками те, що станеться після висадження греблі. Цілковитої певності в тому, що потік води звільнить наш корабель, немає і не може бути. Не виключена, строго кажучи, і інша перспектива, значно менш райдужна. Натиск води може бути недостатнім для того, щоб виштовхнути астроплан із скель. Тоді він, природно, не спливе. А через те, що течія річки в подальшому піде старим річищем, міжгір’ям, астроплан лишиться лежати вже на дні річки, під водою. В такому разі — ми відрізаємо для себе будь-яку можливість зворотного старту… залишиться тільки одне — висаджувати під водою скелі, які затримують корабель. А така операція більше, ніж небезпечна… Отож я виклав вам мої побоювання. Скажіть, що ви думаєте з приводу всього цього. Ви мусите зрозуміти, що зараз нам потрібне спільне тверде рішення.
Микола Петрович замовк, чекаючи відповіді. Першим відгукнувся Вадим Сокіл.
— Але ж те, що ми збираємося здійснити, Миколо Петровичу, нам так чи інакше треба зробити? Навіть коли б ми спробували зараз висаджувати скелі, — корабель все одно не зможе стартувати з міжгір’я, з цієї кам’яної пастки. Значить, так чи інакше — міжгір’я треба наповнити водою, щоб астроплан сплив. Я — за рішучі дії!
— Гадаю, Вадим правильно сказав, — одізвався і Ван Лун. — Можна, звісно, спочатку висадити скелі навколо корабля. Це небезпечно, вважаю. Краще спробувати воду. А тоді, якщо буде потреба, взятися і за скелі. Моя думка така. Інакше не можна, підкреслю.
— А ви, Галю? Я хочу чути й ваш голос, — повернувся академік Риндін до Галі Рижко. — Ви давно вже стали повноправним членом нашої експедиції, чому ж ви мовчите?
— Вадим Сергійович і товариш Ван уже все сказали, Миколо Петровичу, — збентежено відповіла Галя. Що вона могла додати ще? Хіба тільки одне, — що їй страшенно хотілося якнайшвидше вирушити назад, на Землю. Втім, це й без того всі знають…
— Тоді — ухвалено. Завтра вранці вирішиться все, — заключив Риндін. — А зараз — спати, друзі. Ранок ми мусимо зустріти міцними і бадьорими, попереду великі випробування!..
Проте як могла Галина заснути, знаючи, що тільки одна ніч відділяє її від вирішальної події? Як зупинити, заспокоїти думки, які весь час тривожно нагадують про те, що говорив Микола Петрович? Мінливий фіолетовий присмерк глибокого міжгір’я, — невже ж і справді сьогодні вона бачить його востаннє? А якщо завтра все буде в порядку, якщо астроплан вийде на поверхню величезного моря, куди впадає річка, — тоді післязавтра буде дано зворотний старт з Венери на далеку рідну Землю… Батьківщина, мама, друзі — як хороше! І звичайно ж таки, Галя не помітила, як охопив її глибокий рівний сон. Дівчині здавалося, що вона лише на хвилинку заплющила очі, як одразу почула гучний голос Миколи Петровича:
— Аргонавти Всесвіту, ранок! Вставайте! Час не жде, треба швиденько поснідати — і до діла. Галю, не ховатися під ковдру! Підйом!
Сніданок Галя їла мовчки і тільки за обов’язком: ну яка, справді, може бути їжа, коли ось зараз вирішуватиметься їхня доля! Вона раз у раз поглядала в ілюмінатор, на звичні вже гострі скелі, стрункі цикадеї з яскравим червоним листям, ажурне оранжеве листя папороті. їй пригадувалося, як здивовано, з якою цікавістю вона дивилася в ілюмінатор тоді, першого дня їх перебування на Венері. Яким тоді все здавалося незвичайним, загадковим, страшенно цікавим. А зараз — хоча б уже мерщій додому, назад, на Землю… додому!
Нарешті, Микола Петрович скомандував:
— По гамаках, друзі! Будемо починати. І прошу прив’язатися так само міцно, як перед справжнім стартом. Надходять серйозні і небезпечні хвилини.
Він спинився на мить і потім додав так м’яко і лагідно, як міг говорити тільки він, турботливий старший друг і товариш:
— Зараз — геть усі побоювання. Ми віримо, твердо віримо, що все буде гаразд. Інакше не може бути!
Уважний погляд Миколи Петровича перевірив, чи все готове в центральній каюті, чи не залишилося щось неприбраним, забутим. Він іще раз подивився на товаришів, які опускали гамаки, задоволено кивнув головою і вийшов до навігаторської рубки. А Галя Рижко не стрималася, підбігла ще до ілюмінатора і на хвилинку притиснулася до нього. Ні, не червонолисті пальми, не цикадеї та папороть хотілося їй побачити наостанку! Високо в хмарному небі над краєм міжгір’я, між двома застиглими, наче вартові, кипарисами, так само, як і раніше, гордовито майорів червоний прапор Радянської Батьківщини, червоний прапор з золотим серпом і молотом!
Пролунав легкий шум. Автоматичний механізм засував металічними заслінками водночас усі ілюмінатори центральної каюти. Одразу стало темно. Лише один великий екран перископа світився в центрі стелі перед очима принишклих мандрівників.
Скелі, що ясно вирізнялися на ньому, наче самі повільно пересувалися, відпливали вбік. Микола Петрович у навігаторській рубці регулював перископ, повертав його в потрібному напрямі. І от картина на екрані нарешті завмерла. Галя впізнала ці могутні, величезні скелі. То була верхня частина міжгір’я, природна кам’яна гребля, що замикала його. Звідси мусила ринути вода.
— Увага! Включаю струм! — пролунав у каюті гучний суворий голос Риндіна.
Різко задзеленчав сигнальний дзвінок. Починається! Вибух!
Проте тривожна тиша не порушувалася нічим. Ані найменшого звуку, ніякого руху… Очі мандрівників не відривалися від екрана. Галя мимоволі рахувала про себе:
— Раз… два… три…
Над скелями виникла чорна хмара. Вона швидко поширювалася в усі боки, закриваючи небо. І майже одразу серед скель, що розвалювалися, блиснула вода. Ще мить — і скель уже не було. Замість них виникла вертикальна світло-сіра водяна стіна, від одного схилу міжгір’я до другого.
Ця стіна спочатку ніби завмерла нерухомо — і потім цілою своєю громадою рвонулася вперед. Вона сунула неймовірно швидко, не зменшуючись у висоті. Галя розширеними очима дивилася на екран перископа, її серце завмирало від тривожного чекання.
Ось верхня частина водяної стіни, яка досягала у висоту не менш двадцяти—двадцяти п’яти метрів, наче обвалилася кип’ячим бурхливим водоспадом. Проте не встигла ще ця хвиля водоспаду впасти і до половини стіни, як ціла маса води з новою силою ринула вперед, обвалюючися на скелі і зриваючи їх з місця. Здавалося, зараз вона всією своєю вагою перекинеться на корабель.
— Ох! — не стримала вигуку Галя.
Потужний удар струсонув астроплан. І зразу-таки на екрані все зникло, згасло в сірому тумані. Корабель здригнувся, захитався. Його кормова частина трохи піднялася — і знову впала назад. Новий удар!
Астроплан тремтів і сіпався. Гумові троси, на яких висіли гамаки, грубезні амортизатори розтягувалися і знову скорочувалися. Гамаки виписували в повітрі нерівні криві. З буфета в стіні випала і покотилася пляшка. А корабель важко розхитувався, задираючи і опускаючи корму, немовби намагаючись протаранити скелі.
— Та невже ж не виштовхне його? — прошепотіла Галя.