- Я вас розумiю, Марто. Але... опануйте себе, вам не можна хвилюватися.
- Ах, Туо, хоч ви менi не кажiть отого "не можна"! Я стiльки його наслухалась... Та що ж то за життя без хвилювання?
- Негативнi емоцiї руйнують нервову систему... Заждiть, я ще не докiнчив. Коли я кажу, щоб ви щадили свою нервову систему, я маю на увазi перiод одужання.
- Ну, хiба що... - усмiхнулась Марта.
Повернулися до будинку в сутiнках. Незабаром i Анiта прийшла.
Тiльки переступивши порiг, нiяково усмiхнулась:
- Вчора я забула сумку...
Марта кивнула на етажерку:
- Онде я її повiсила, щоб цi бешкетники не дiстали. - I посварилась пальцем на звiряток, що розкошували посеред кiмнати на килимi.
Туо стояв, склавши руки на грудях.
Анiта взяла сумку, розкрила, заглянула, як це вона робила й ранiше, i... мовчки клацнула замком, наче нiчого й не сталося. Туо зблiд. Не мав сумнiву, що бачила "жучка"... Бачила i промовчала! Це було неймовiрно. Його Анiта... його люба Анiта... Нi, нi, думав Туо, це вона не скрикнула, стрималася, щоб там не взнали, ще їхнє Вухо виставилось...
Але Анiта почала розмову без нiякої обережностi. Тримаючи в руках сумку, голосно спитала:
- Ну, як ви тут без мене? Добре попрацював, Туо?
За нього вiдповiла Марта:
- Сушить собi голову над тiєю клятою формулою...
- Якою? - прохопилась Анiта.
- Формулою збагачення! - засмiялася Марта i по-змовницькому зиркнула на Туо. - Певне, хоче стати мiльйонером.
Анiта запитливо подивилась на свого нареченого.
- Вона має на увазi формулу синтезу... - сказав, переступаючи з ноги на ногу. В його скронях нiби гудiли дроги високої напруги. Ах, Анiто, Анiто... Значить, вони вже знають про його прилад з дiамантом...
- Ах, тi формули! - удавано весело вигукнула Марта. - Казав у нас один у коледжi: формула - як синя щука, її важко впiймати.
- Енергетика на Фiлiї грунтується саме на реакцiї кваркiв, - продовжив Туо. - Принцип, звичайно, менi вiдомий, а от...
- Що "а от"? - Анiта аж сiпнулася до нього.
- Формулу вивести важко... - холодно проронив Туо i додав: - Особливо в таких умовах в такiй атмосферi.
Певне, якiсь нотки в його стриманому голосi стривожили Анiту. Бiлi пальцi її безладно заворушилися на чорнiй сумцi. Кинула кiлька насторожених поглядiв на Туо, потiм на Марту. Вiдчула щось неприродне, удаване, якусь холодну стiну... її наче струмом ударило: дiзналися! Викрили! Жбурнула сумку на канапу i, важко дихаючи, схиливши голову, мовчки пiшла до виходу. Туо постояв трохи, вагаючись, а тодi пiшов слiдом. А Марта пiдвелася, взяла тигреня на руки i безтурботно загомонiла до нього:
- Бач, капосне!.. Хiба ти знаєш, що таке любов? А чому ж ти соваєш свого носа куди й не слiд? А ти, халамиднику, чого так позираєш? - легенько штовхнула ногою левика.
Пiшла до другої кiмнати i ввiмкнула музику.
19
Туо наздогнав Анiту на темнiй алеї поблизу ведмежого павiльйону. Почувши його кроки, дiвчина зупинилась, злягла грудьми на металеву загорожу i заплакала. Тишу проймали найрiзноманiтнiшi звуки - похрипування звiрiв, їхнє важке сопiння, якiсь скрипи, кавкання i пирхання. Плач людини, її натужне схлипування дисонувало з тими звуками, здавалося чужим, невластивим оцiй тишi.
"Невже звiрi щасливiшi за людей? - подумав Туо, наближаючись до дiвчини. Плечi її сiпались - неначе вона впала на високовольтнi дроти, i її трясе струмом. - Що з нею сталося?"
Поклав долоню їй на плече - сiпнулося, затихло. Стояли мовчки, але вона не мiняла пози, i Туо бачив її бiлу шию. Погладив плечi.
- Анiто...
Вимовив її iм'я пошепки, ледве чутно, але вона стрепенулася, наче її кольнули. Обернулась до нього лицем, стрiпнула головою, закидаючи назад волосся, i заговорила, давлячись словами:
- Так, то я принесла! Можеш ненавидiти мене, можеш убити. Або кинь мене в клiтку до звiрiв - краще в них, нiж мiж людьми! О, будь вони проклятi, такi люди... Вони вислiдили, залякали мене, примусили. Але тепер я нiчого-не боюсь, нiкого й нiчого! Бо нащо менi жити, коли... коли ти...
- Анiто...
- Я не хотiла тобi зла... Вони запевнили... О, я не знала, як палить сором! Навiть не здогадувалась, який вiн ядучий, отруйний... Нi, нi, одвернися од мене, я пiдла й нечесна... Хотiла зберегти тебе i втрачаю...
Знову повернулась до нього спиною, схилилась на огорожу i заплакала. Туо взяв обома руками за плечi, обернув до себе i притис до грудей. Тримав, аж доки вона не перестала схлипувати i не затихла. Руки її несмiливо пiднялися,- може, хотiла обняти, але не наважилась, тiльки доторкнулась до його лiктiв.
- Скажи... ти мене зненавидiв, так? Ну, чого ти мовчиш? Зненавидiв?
- Нi, Анiто, нi.
- Так ти... простиш? Простиш, любий? - прошепотiла, ледве ворушачи губами.
Пригадалось: розповiдав, як у них на Фiлiї одна жiнка пробачила своєму кривдниковi. А невже ж вiн...
- Нi, нi, не прощай, не треба, - гаряче шепотiла. - Тiльки ж не думай, нiби я... хотiла тобi зла. Ну, що я могла зробити, коли навколо хижi звiрi?
В її голосi виливався бiль, гiркий розпач. Туо гладив її плечi, а вона все шепотiла пошерхлими губами, наче виймала з свого тiла колючi якiрцi страху, приниження i образи.
- Знаєш, Фрага я не так боялася. Але його виставили на вулицю. А цей... ну, бульдог. Пiдводиться з-за столу i наче от-от загарчить i вчепиться менi в шию! Я як уявила, що ти потрапиш йому до рук... Казав: їм потрiбна твоя розповiдь про кварки. I тодi випустять... Тому й погодилась занести ту кляту штуку - аби якось виплутатись. А, бач, заплуталась ще гiрше...
- Заспокойся, Анiто, дай же менi хоч слово сказати.
Хотiла покласти долоню на його губи, вже й рука сiпнулася, але чомусь не наважилась. Туо вловив цей жест, сам узяв її руку i поцiлував.
- Я боявся, що ти... перемiнилась, стала чужою. Душа в тебе чиста - я щасливий.
- Так ти прощаєш? Прощаєш мою слабiсть? Ну, скажи, благаю!
- Прощаю, заспокойся. То хвилинне. Ти мiцна...
- Спасибi, любий... Спасибi, що вiриш... Бо... я...
- "Жучок" нас не розлучить, Анiто.
Вона мовчки припала до нього, вхопила обома руками за голову, нахилила i, ставши навшпиньки, почала цiлувати його обличчя. Щось шептали її вуста, дихання їхнє змiшалось, i обоє сп'янiли до нестями. Iшли темною алеєю, серця їхнi стугонiли, вони вже не чули дихання звiрiв навколо i нiчого не чули, бо їх наповнювало щось хвилююче i прекрасне. Iшли оглушенi, здивованi i трохи наляканi. Озеро. Темнi верби. Копичка сiна. Трава. I тиша, первозданна тиша - певне, така була в раю, коли Адамовим очам вiдкрилася Євина краса.
- Я хочу дитину... - прошепотiла Анiта, опускаючись на сiно. - Любий мiй, єдиний...
20
Археолог, чоловiк середнiх рокiв з обвiтреним лицем i рiдким волоссям на головi, зустрiв Лаконтра i Туо з належною чемнiстю.
- Прошу, заходьте.
Передпокiй завалений всякою всячиною. На пiдлозi попiд стiнами - якесь камiння, уламки потемнiлого посуду, сiрi побитi постатi не то якихось богiв, не то казкових тварин; широке пiдвiконня теж заставлене примiтивними виробами зi скла i ще якихось кольорових матерiалiв; на стiнах - черепи i роги тварин.
Туо ступав обережно, щоб нiчого не зачепити, i на ходу поглядав на цi експонати.
- Дещо тут в станi обробки, - сказав господар, помiтивши його зацiкавлення, - а є й просто сувенiри, що нагадують про експедицiї. Не встиг усього впорядкувати: недавно прибув.
В кабiнетi висiли картини; великий робочий стiл завалений паперами та рiзним канцелярським начинням.
Лаконтр познайомив господаря з Туо, сказавши тiльки, що "ось цей юнак цiкавиться археологiєю i має оригiнальнi iдеї". Господар привiтно поглянув на Туо i запросив сiдати. Йому цiкаво послухати ентузiаста, дiзнатися про тi "оригiнальнi iдеї", бо тепер дуже рiдко трапляється в їхнiй науцi щось нове, свiже.
Розташувалися бiля круглого столика помiж двома високими стрiлчастими вiкнами - археолог I Туо навпроти один одного, Лаконтр посерединi.
- Ну що ж у вас цiкавого, юначе? - Господар поклав руки на столика i зчепив пальцi.
Туо не знав, з чого починати, i поглянув на Лаконтра, наче шукаючи поради.