- То небо, - сказала Анiта.
- То небо, - повторив вiн i тицьнув пальцем себе в груди.
- Небо, - повторила дiвчина, i вiн за нею:
- Небо, небо!
Показав навколо, i Анiта здогадалася:
- Земля.
Тодi вiн, супроводжуючи свої слова жестами, виразно промовив:
- Ти - земля, я - небо.
- Ви з неба? - здивувалась Анiта i тiєї ж митi пригадала сержантовi балачки. Холодок остраху пробiг по її тiлу: "Невже правда?"
Неначе вiдчувши її страх, вiн лагiдно погладив дiвоче плече i повторив:
- Я - небо, ти - земля.
Анiта усмiхнулася якось нiяково, вибачливо. "Або вiн не усвiдомлює значення цих слiв, або... не всi дома", - подумала дiвчина.
- Туо - небо, Анiта - земля, - повторив кiлька разiв, i дiвчина зрозумiла, що його звуть Туо.
- Я - Анiта, ви - Туо, так?
- Так.
Увечерi вiн раптом знову захотiв пройтися садом. Незважаючи на сержантове невдоволення, Анiта пiшла. Туо зупинився подалi вiд дерев i довго мовчки дивився на всiяне зорями небо. Щось було незвичайне в його позi постать видовжилась, напружилась, здавалось: ворухне руками, немов крилами, i полине в безмежжя Всесвiту. Мимохiть Анiта вхопилась за його лiкоть i вiдчула, як тремтить його рука. Притулилась до його плеча, i Туо поволi заспокоївся.
- Зорi, - прошепотiла Анiта, i в голосi її забринiла якась незрозумiла їй самiй туга.
- Зорi... - повторив Туо, схиливши голову. - Зорi...
Вечiр був напрочуд гарний - синiй кришталь, покраплений у глибинi золотими цяточками. Свiтлi плями далеких галактик. Тиша. Ледь вiдчутний аромат квiтiв.
Туо глибоко зiтхнув - так зiтхають усi засмученi люди - i рушив назад до корпусу. Анiту теж охопив якийсь сумовитий настрiй, i вона йшла мовчки.
З кожним днем Туо не тiльки змiцнювався фiзично, а й робив неабиякi успiхи у вивченнi мови. Не бiльше тижня було йому потрiбно, щоб навчитися вiльно розмовляти з Анiтою на побутовi теми. Буквально за кiлька днiв незвичайний учень опанував письмо i читання. Тепер кожного ранку вiн просив свiжих газет i журналiв i не випускав їх iз рук, доки не перечитував усього, навiть кримiнальної хронiки.
- Невже вас цiкавлять газетнi плiтки? - дивувалась Анiта.
- Мене все на Землi цiкавить, - вiдповiдав Туо, - i як ви працюєте, вчитесь, i як вiдпочиваєте, i як ви органiзованi. Дуже кортить дiзнатися про поведiнку землян у випадкових ситуацiях, в радостi, у горi...
I Анiту, i головного лiкаря непокоїло те, що в розмовах вiн ставив себе поза людством, дивився на все з якоїсь сторонньої точки зору, вважав себе людиною, але не землянином. Природно, що це наштовхувало медикiв на думку про психiчну ненормальнiсть. А для сержанта це було ще одним аргументом на користь "бiороботної гiпотези", про що вiн i писав у кожному донесеннi начальству.
Туо, звичайно, не знав, якi дискусiї точаться навколо його особи, i продовжував жадiбно вчитися. Книжки iз всесвiтньої iсторiї неначе ковтав. Кожного дня вимагав нових i нових.
Якось аж зiтхнув, повертаючи Анiтi черговий фолiант:
- Ну й iсторiя ж у вас...
- Нашої країни? - з чемностi спитала Анiта.
- Всiх країн i племен. Вождi, фараони, царi, iмператори, королi, президенти... Просто смiшно, комедiя.
- Чому комедiя?
- Люди творять собi iдолiв. Дикунство! Хiба отi царi не з таких самих клiтин збудованi?
Анiта заспiшила з палати.
Але доручення головного лiкаря - доставляти з бiблiотеки всi книги, яких тiльки не попросить їхнiй запеклий читач - виконувала ретельно. Переглядаючи список прочитаних книг, її шеф вiдзначав, що тут є певна система: пiсля загальної iсторiї пацiєнт взявся за iсторiю науки i технiки, потiм проштудiював iсторiю мистецтва, ознайомився з демографiєю, основними релiгiйними системами. Та коли вiн протягом якихось десяти днiв прочитав... усю Британську енциклопедiю, головний лiкар знизав плечима i бiльше не цiкавився, якi книги носить пацiєнтовi Анiта.
Одного разу Туо попросив принести йому Каталог зiрок i Атлас неба.
- Я хочу, - пояснив Анiтi, - вивчити ваше зоряне небо, щоб i самому поглянути i вам показати свою рiдну зiрку. Отодi я вже, певно, остаточно видужаю!
I ось одного погожого вечора Туо попросив Анiту вийти з ним "пiд зорi".
- Бачите, он сузiр'я Лiри? Паралелограм iз зiрок.
- Бачу.
- А оту найяскравiшу, ледь синювату?
- Бачу.
- Ото Вега, моя рiдна зiрка, моє сонце.
- Ви звiдти, Туо?
- Звiдти.
- А чому ж ви такий самий, як i земляни?
- Бо ми - близькi родичi. I якщо бути точним, то я не такий самий, хоча б колiр шкiри...
- Так, антропологи це вiдзначили, але вiдхилення незначне, вкладається в рамки природних аномалiй.
- Незначне... - замислено повторив Туо. - Суть навiть не в цьому. Людство Землi роздрiблене, його шляхи небезпечнi - ось що значне!
- Ну, гаразд, гаразд, - заспокоювала дiвчина, - годi про це.
Вона знала, що цiєї теми краще не чiпати, бо Туо вiдразу нервує i з великим запалом говорить про нерозумне ворогування держав, глобальне лихо, вселюдську катастрофу i таке iнше - тобто починається, як каже головний, маячня.
Туо подивився їй у вiчi i спитав:
- Анiто, невже й ви менi не вiрите?
- Оте "ви" було сказане з таким притиском, що зачепило їй якусь струну, змусило подумати.
- Я... розумiєте... це ж... нав'язливi iдеї.
"А чому, власне, цього не може бути? - раптом з'явилась думка. - Чому? Ще в давнину вченi писали про життя на iнших планетах..."
Туо взяв її долоню в свою i легенько стиснув.
- Спасибi, Анiто, я бачу, що ви... починаєте менi вiрити...
Раптом обiзвалася якась пташина - чи спросоння пискнула, чи щось її потурбувало. Туо закляк, дослухаючись, i коли знову почув писк, прошепотiв:
- Пташенята... Це ми їх розбудили. Ходiмо...
В палатi Туо запросив Анiту сiсти в крiсло i сам сiв навпроти.
- Я вас довго не затримаю, Анiто, - почав вiн, старанно добираючи слова. - Почуваю я себе добре, вважаю, що вже цiлком здоровий. Та ви й самi це бачите i знаєте. А головний лiкар тим бiльше. Чому ж мене й досi не виписують з клiнiки?
- Певне, хочуть, щоб ви змiцнiли остаточно.
- А в мене складається враження, що... мене вивчають. Я вас прошу завтра вранцi повiдомити головного лiкаря про моє бажання залишити клiнiку... Передайте, що я прошу його прийняти мене пiсля снiданку - я все йому розповiм, розвiю останнi сумнiви щодо стану мого здоров'я.
Анiта помовчала, а потiм спитала:
- А що ви збираєтесь робити, вийшовши з лiкарнi?
- Зустрiтися з ученими, багато мандрувати, знайомитись з життям землян.
- Для того, щоб подорожувати - потрiбнi грошi. Вони в вас є?
Туо неначе прокинувся зi сну:
- Ах, так, у вас без грошей не можна обiйтися... Так, так. А може, менi, як гостевi з далекої планети... о, бачу по вашому обличчю, Анiто, ви якось болiсно сприймаєте мої розповiдi про Вегу i її планетну сiм'ю... треба розширювати дiапазон свого мислення, люба дiвчино! Так, може, менi нададуть можливiсть безплатно об'їхати праматiр Землю? Як ви гадаєте?
- Це мало ймовiрно. У нас нiчого без грошей не робиться, нiчого.
- А де ж одержати... грошi?
- Треба їх заробити. У вас є якийсь фах?
- О, звичайно, є! I не один. Спочатку я... як би це сказати? Ага, щось на зразок iнженера...
- На зразок iнженера? - усмiхнулася Анiта. - Вас нiде не приймуть.
- Чому?
- Бо потрiбнi не "на зразок", а хорошi, справжнi iнженери.
- Ну, щодо рiвня квалiфiкацiї... в нас iнженерна думка набагато попереду земної, не менше як на десяток тисяч рокiв... о, знову ваше обличчя мiниться...
- Якщо припустити, що це справдi так, - оговталась Анiта, - то все одно iнженером у нас ви працювати не зможете.
- Чому?
- Саме через високий рiвень знань. Уявiть собi, що наш сучасний iнженер-атомник опинився б у кам'яному вiцi. Кому там потрiбне його вмiння будувати рiзнi типи реакторiв?
- У вас правильний напрямок думання, Анiто, але... все-таки згодьтеся, що людина з великими знаннями могла б дещо зробити i в кам'яному вiцi. Отак i я тут. Можна б, наприклад, запропонувати схему гравiтацiй-но-магнiтного двигуна...