Він відчував, що сили залишають його. Все тіло вкрилося потом, він важко дихав. Але треба відлетіти якнайдалі від Дандарата, Мадраса.
Гроза минала, дощ ущухав, але вітер дув сильно. їх знову почало зносити до океану. Там вони можуть загинути. І Аріель напружив останні сили. Він відчував на своїй спині теплоту тіла маленького друга, який міцно тримався за нього. Будь-що врятувати його і себе!
Так летіли вони серед бурі й мороку назустріч незнаній долі.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ. БОДЕН І ХЕЗЛОН
Контора адвокатів Бодена й Хезлона – Лондон, Сіті, Кінг-Вільям-стріт – містилась біля самої церкви Марії Вулнот.
Із вікна контори можна було бачити в ніші статую мадонни, що потемніла від лондонських туманів і кіптяви, а дзвін церковного годинника заглушав навіть шипіння і кашель старовинного конторського годинника в. чорному, з’їденому жучком футлярі такого величезного розміру, що в ньому могли б уміститись і Боден і Хезлон – сухенькі, бриті старички в старомодних сюртуках, схожі один на одного, як брати-близнята.
Тридцять років сиділи вони один навпроти одного за конторками музейного вигляду, відділені од клерків скляною перегородкою. Крізь скло вони могли стежити за службовцями і разом з тим розмовляти про секретні справи фірми, не боячись ушей клерків. А втім, говорили вони зовсім мало, розуміючи один одного з півслова.
Прочитавши листа, Боден робив на його куточку таємничу позначку і передавав Хезлону. Той, у свою чергу, перечитував папір, дивився на ієрогліф, кивав головою і писав резолюцію для клерків. Тільки в поодиноких випадках їх думки розбігались, але й тоді досить було кількох коротких слів або уривчастих фраз, щоб дійти згоди.
Це була стара відома фірма, що спеціалізувалася в справах про спадщину, духівниці та опіку і приймала лише багатих клієнтів. Не дивно, що Боден І Хезлон нажили на цьому чималенький капітал, розміри якого значно перевищували законні норми гонорару. Та цей бік справи залишався таємницею фірми, таємницею, що зберігалась у гросбухах за товстими стінами вогнетривких шаф.
У цей рідкісний для Лондона сонячний ранок містер Боден, як завжди, першим розбирав кореспонденцію і перекидав прочитані папери на конторку свого компаньйона.
У куточку цупкого голубуватого конверта стояв поштовий штемпель Мадраса. Боден швидко розірвав конверт і заглибився в читання листа, все міцніше стискуючи свої тонкі, сухі губи.
Закінчивши читати, він увімкнув радіо. Голос диктора повідомляв біржові курси, але Боден не слухав його. Радіо було ввімкнуте лише для того, щоб клерки через скляну перегородку не змогли почути жодного слова з того, що говоритимуть Боден і Хезлон. Очевидно, мала відбутися дуже важлива нарада, і Хезлон втупився в Бо-дена своїми круглими, як у пугача, вицвілими очима.
Але диктор марно старався: Боден ще нічого не говорив. Він мовчки перекинув лист Хезлону, який з великою увагою прочитав його і спрямував погляд своїх білястих очей в очі компаньйона. Так вони просиділи деякий час, немовби ведучи мовчазну розмову,
І справді, за ці хвилини вони багато сказали один одному, точніше – кожен з них думав про одне й те саме, освіжаючи в пам’яті обставини однієї з найвигідніших, але й найскладніших своїх справ – справи Гальтона.
Кілька років тому помер старий клієнт Бодена і Хезлона – багатий землевласник і фабрикант баронет Томас Гальтон. Після нього залишились малолітні діти – Аврелій і його сестра Джейн. За духівницею, все величезне нерухоме майно Томаса Гальтона і левина пайка рухомого переходила до його сина Аврелія; опікунами до повноліття спадкоємців призначалися Боден і Хезлон. Для них ця опіка була справжнім золотим дном. Вони разом з членами опікунської ради так спритно порядкували майном, що з року в рік збільшували свої власні багатства. Але їх думка не могла примиритися з тим, що як тільки спадкоємці стануть повнолітніми, це джерело прибутку має вичерпатись і до Аврелія перейде хоча й набагато зменшене, але все ж значне майно. А в разі смерті Аврелія до його повноліття майно перейшло б у спадщину його сестрі Джейн, а вона була старша за свого брата, і кінець опіки настав би ще раніше – як тільки дівчина досягла б повноліття. Тому для спритних опікунів найвигіднішим було, щоб Аврелій жив, але виявився б недієздатним навіть і тоді, коли б став повнолітнім. Юридично це було б можливо в тому разі, якби Аврелій виявився душевнохворим і це було визнано встановленим порядком. На це й спрямували свої зусилля Боден та Хезлон. Вони вже не раз віддавали своїх підопічних у будинки для божевільних, де підкуплені ними лікарі вміло робили з нормальних дітей душевнохворих. Проте коштувало це не дешево. В мадраській школі Дандарат знайшлися більш покладливі люди, а наслідок, як відомо було Бодену і Хезлону, виходив той самий. Мадраська школа була вигідна ще й тим, що Індія знаходилась далеко, і тому опікунська рада, з якою, правда, Боден і Хезлон жили мирно, і, головне, підростаюча Джейн не могли стежити за долею Аврелія. І його в ранньому дитинстві сам Боден відвіз у Дандарат. Але оскільки ця школа офіціально не існувала, то в опікунських звітах фігурувала міфічна школа – санаторій для нервовохворих дітей. Бланки, підписи і звіти цієї школи фабрикувались Дандаратом.