– Послухай, батьку, – почала вона збуджено. – Мені здається, ти через свою місіонерську запопадливість забуваєш про все. Хіба не можна було поселити цього бродягу в церковного сторожа? Ці ж брудні цигани – розсадники зарази. Мало того, що я хворіла тифом, треба ще заразитися холерою або чумою!
– Жодна волосина не впаде з голови людини без волі божої, – повчально відповів містер Кінгслі, намагаючись приховати ніяковість.
– Жодна волосина! У мене й так брита голова. Це ти можеш говорити в своїх проповідях. Я не хочу, щоб у нашому домі жили жебраки.
– Але це необхідно, дочко моя. Що ж робити? Кожна професія має свої небезпеки. А коли б я був лікарем? Ходжу ж я напучувати вмираючих...
Він завжди поступався перед своєю дочкою, але цього разу проявив несподівану впертість. І Біной залишився.
Аріель давно обмірковував план. Уже в Дандараті він неясно догадувався, до чого його готували, перетворивши на літаючу людину: його, мабуть, хотіли показувати як чудо, щоб зміцнити віру, релігію. Але чому б йому самому не використати цю роль у своїх цілях? йому необхідно було знайти якийсь притулок, роздивитися, ближче узнати людей, можливо зібрати трохи грошей, щоб розпочати самостійне життя. Подальші плани були невиразні. Вони часто змінювались, але в них незмінно включалися Лоліта, Шарад, Нізмат.
Пролітаючи вночі над невеликим містечком, Аріель побачив цю високу дзвіницю, і тоді у нього визрів план першого кроку в середовищі людей.
Незабаром Аріель відчув вороже ставлення Сусанни. Вона уникала зустрічей і ледь відповідала на привітання. Зате тітонька Флоренса, яку Сусанна називала “місіонером у спідниці”, прихильно ставилася до Біноя.
Вечорами пастор вів з юнаком довгі бесіди. Йдучи на поступки дочці, він не запрошував більше Біноя в кабінет, а піднімався до нього в мансарду, де Біной жив самітником. Він був надзвичайно скромний у харчуванні і цілими днями сидів над біблією та евангелієм.
Старання й швидкі успіхи Біноя радували і вражали пастора, який і не підозрював, що його учень вже вивчив історію релігії – чи не єдине, чому навчали в Дандараті.
Незабаром Біноя урочисто охрестили, і він дістав ще одне ім’я – Веніамін, або, як скорочено називав його пастор, а за ним і тітонька Флоренса, – Бен. Він усе ще жив у пастора для зміцнення віри і зміцнив її настільки, що мало не поклав у могилу свого наставника.
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТІЙ. ЧУДО
Це трапилось якось у неділю.
Пастор у напівпорожній церкві говорив проповідь на тему про віру, про чудеса, про втручання господнє в справи людей.
– Бог всемогутній, і якщо він не приходить людям на допомогу, то тільки тому, що вони не з достатньою вірою просять його про це. Бо, істинно говорю вам, сказано в писанні – якщо ви матимете віру таку хоча б, як гірчичне зерно, і скажете горі цій: “Перейди звідси туди”, – вона перейде; і не буде нічого неможливого для вас..
Як тільки пастор вимовив ці слова, Бен-Аріель, що сидів на першій лаві, несподівано вийшов на середину церкви, міцно стис молитовник, звів очі до неба і вигукнув:
– Вірю, господи, що ти звершиш по вірі моїй! Підніми мене над землею!
І раптом усі побачили, як тіло юнака захиталось і піднялося так, що ступні ніг опинилися над підлогою футів на два. Він то повисав у повітрі, то повільно опускався і дякував богові.
Пастор схопився за пюпітр кафедри, щоб не впасти. Він зблід, нижня щелепа його тремтіла.
У церкві запанувала така тиша, що чути було, як повз вікна пролітають ластівки. Люди ніби закам’яніли. Потім зчинилося щось неймовірне. Стіни будівлі задрижали від істеричних, несамовитих вигуків людей. Присутні посхоплювалися з своїх місць. Одні в паніці з криками кинулися до дверей, біля яких утворилася давка, другі впали перед Беном навколішки, простягали до нього руки, треті били себе в груди і, сміючись і плачучи, вигукували:
– Є бог! Є бог! Є!
От якби Пірс бачив усе це! Недарма він і лондонський центр покладали на літаючу людину такі надії!
Аріель стояв і ніяково посміхався, ніби він ще не усвідомив того, що сталося.
Пастор підняв руку, намагаючись установити порядок, але він сам був приголомшений не менше, ніж інші. Судорожно махнувши рукою, він сповз з кафедри, – ноги не тримали його, – і тут же, вражений чудом, задихаючись, сів на підлогу.
В амазонці і чорному чепчику Сусанна поверталася верхи на буланому конику додому після ранкової прогулянки. Вона гарцювала по полях у той час, коли люди молилися в церкві і слухали проповідь її батька.
Свавільна, примхлива, Сусанна завдавала містеру Кінгслі чимало клопоту. Вона ненавиділа господарство, захоплювалася полюванням і верховою їздою, аматорськими спектаклями у гуртку англійців та фотографією. Вона знущалася над філантропією тітоньки Флоренси і говорила жахливі речі. Жахаючи свого батька, вона, наприклад, заявляла, що перед усіма філософами віддає перевагу Чараці– грубому матеріалістові, який довів, що душа і тіло тотожні. Вона ненавиділа Індію і мріяла про повернення в Лондон. Пастор пояснював дивацтва дочки впливом шкідливого для європейців індійського клімату і її віком. “Вийде заміж, уся ця дурість мине”, заспокоював себе пастор.