Внизу швидко промайнув двір, плоскі дахи, парк, стіни...
Аріеля зносило вітром до океану. Ліворуч, у спалахах блискавки, виднілися пасма гір, попереду – вогні Мадраса. У форті Сен-Джордж палало вогненне око маяка,
Аріель летів тепер над піщаною рівниною так низько, що бачив рисові поля. І знову пісок... Дощ шмагав по тілу, у вухах висвистував вітер, розвіваючи волосся.
Під ними, виблискуючи вогнями, проповз поїзд. В океані виднівся пароплав. Наближаючись до порту, він давав довгі гудки.
Ось і Мадрас. Брудна річечка Кувам, що вийшла з берегів від зливи. Вузькі, криві вулиці “Чорного міста”. Низькі цегляні будинки впереміж з бамбуковими халупами. Європейська частина міста була добре освітлена. Аріель і Шарад чули гудки автомобілів, дзвінки трамваїв. Над міськими дахами височів купол обсерваторії, палац набоба.
Вони пролетіли над ботанічним садом. При світлі ліхтарів і спалахах блискавиць можна було розрізнити горіхові та фінікові пальми, індійські смоковниці, що пускають коріння з гілок, бамбукові гаї, кофейні дерева.
З садової доріжки почулися крики здивування. Аж тут Аріель зрозумів, яку необережність робить, пролітаючи над містом. Але й сам він був так ошелешений польотом, що думки його плутались. Іноді йому здавалося, що все це відбувається уві сні. Шарад щось кричав, але Аріель за шумом дощу й вітру не міг розібрати його слів. Нарешті Шарад крикнув йому у вухо;
– Нас бачать люди, дада!
Замість відповіді Аріель круто повернув на захід, до гір.
Він відчував, що сили залишають його. Все тіло вкрилося потом, він важко дихав. Але треба відлетіти якнайдалі від Дандарата, Мадраса.
Гроза минала, дощ ущухав, але вітер дув сильно. їх знову почало зносити до океану. Там вони можуть загинути. І Аріель напружив останні сили. Він відчував на своїй спині теплоту тіла маленького друга, який міцно тримався за нього. Будь-що врятувати його і себе!
Так летіли вони серед бурі й мороку назустріч незнаній долі.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ. БОДЕН І ХЕЗЛОН
Контора адвокатів Бодена й Хезлона – Лондон, Сіті, Кінг-Вільям-стріт – містилась біля самої церкви Марії Вулнот.
Із вікна контори можна було бачити в ніші статую мадонни, що потемніла від лондонських туманів і кіптяви, а дзвін церковного годинника заглушав навіть шипіння і кашель старовинного конторського годинника в. чорному, з’їденому жучком футлярі такого величезного розміру, що в ньому могли б уміститись і Боден і Хезлон – сухенькі, бриті старички в старомодних сюртуках, схожі один на одного, як брати-близнята.
Тридцять років сиділи вони один навпроти одного за конторками музейного вигляду, відділені од клерків скляною перегородкою. Крізь скло вони могли стежити за службовцями і разом з тим розмовляти про секретні справи фірми, не боячись ушей клерків. А втім, говорили вони зовсім мало, розуміючи один одного з півслова.
Прочитавши листа, Боден робив на його куточку таємничу позначку і передавав Хезлону. Той, у свою чергу, перечитував папір, дивився на ієрогліф, кивав головою і писав резолюцію для клерків. Тільки в поодиноких випадках їх думки розбігались, але й тоді досить було кількох коротких слів або уривчастих фраз, щоб дійти згоди.
Це була стара відома фірма, що спеціалізувалася в справах про спадщину, духівниці та опіку і приймала лише багатих клієнтів. Не дивно, що Боден І Хезлон нажили на цьому чималенький капітал, розміри якого значно перевищували законні норми гонорару. Та цей бік справи залишався таємницею фірми, таємницею, що зберігалась у гросбухах за товстими стінами вогнетривких шаф.
У цей рідкісний для Лондона сонячний ранок містер Боден, як завжди, першим розбирав кореспонденцію і перекидав прочитані папери на конторку свого компаньйона.
У куточку цупкого голубуватого конверта стояв поштовий штемпель Мадраса. Боден швидко розірвав конверт і заглибився в читання листа, все міцніше стискуючи свої тонкі, сухі губи.
Закінчивши читати, він увімкнув радіо. Голос диктора повідомляв біржові курси, але Боден не слухав його. Радіо було ввімкнуте лише для того, щоб клерки через скляну перегородку не змогли почути жодного слова з того, що говоритимуть Боден і Хезлон. Очевидно, мала відбутися дуже важлива нарада, і Хезлон втупився в Бо-дена своїми круглими, як у пугача, вицвілими очима.
Але диктор марно старався: Боден ще нічого не говорив. Він мовчки перекинув лист Хезлону, який з великою увагою прочитав його і спрямував погляд своїх білястих очей в очі компаньйона. Так вони просиділи деякий час, немовби ведучи мовчазну розмову,
І справді, за ці хвилини вони багато сказали один одному, точніше – кожен з них думав про одне й те саме, освіжаючи в пам’яті обставини однієї з найвигідніших, але й найскладніших своїх справ – справи Гальтона.
Кілька років тому помер старий клієнт Бодена і Хезлона – багатий землевласник і фабрикант баронет Томас Гальтон. Після нього залишились малолітні діти – Аврелій і його сестра Джейн. За духівницею, все величезне нерухоме майно Томаса Гальтона і левина пайка рухомого переходила до його сина Аврелія; опікунами до повноліття спадкоємців призначалися Боден і Хезлон. Для них ця опіка була справжнім золотим дном. Вони разом з членами опікунської ради так спритно порядкували майном, що з року в рік збільшували свої власні багатства. Але їх думка не могла примиритися з тим, що як тільки спадкоємці стануть повнолітніми, це джерело прибутку має вичерпатись і до Аврелія перейде хоча й набагато зменшене, але все ж значне майно. А в разі смерті Аврелія до його повноліття майно перейшло б у спадщину його сестрі Джейн, а вона була старша за свого брата, і кінець опіки настав би ще раніше – як тільки дівчина досягла б повноліття. Тому для спритних опікунів найвигіднішим було, щоб Аврелій жив, але виявився б недієздатним навіть і тоді, коли б став повнолітнім. Юридично це було б можливо в тому разі, якби Аврелій виявився душевнохворим і це було визнано встановленим порядком. На це й спрямували свої зусилля Боден та Хезлон. Вони вже не раз віддавали своїх підопічних у будинки для божевільних, де підкуплені ними лікарі вміло робили з нормальних дітей душевнохворих. Проте коштувало це не дешево. В мадраській школі Дандарат знайшлися більш покладливі люди, а наслідок, як відомо було Бодену і Хезлону, виходив той самий. Мадраська школа була вигідна ще й тим, що Індія знаходилась далеко, і тому опікунська рада, з якою, правда, Боден і Хезлон жили мирно, і, головне, підростаюча Джейн не могли стежити за долею Аврелія. І його в ранньому дитинстві сам Боден відвіз у Дандарат. Але оскільки ця школа офіціально не існувала, то в опікунських звітах фігурувала міфічна школа – санаторій для нервовохворих дітей. Бланки, підписи і звіти цієї школи фабрикувались Дандаратом.
Привізши маленького Аврелія у Дандарат, містер Боден мав тривалу бесіду з директором школи Пірсом-Бхаравою і дав йому вказівки: життя і фізичне здоров’я Аврелія Гальтона треба зберегти будь-що. Щождо нервової системи і психіки, то вони мають бути розладнані вкрай. Загальноєвропейської освіти Аврелію ні в якому разі не давати. Розумово не розвивати. Ніяких практичних знань, ніякої обізнаності з життям. Якщо не вдасться довести до божевілля, тримати його принаймні в стадії інфантилізму – на ступені розвитку дитини.
Пірс швидко зрозумів, що від нього вимагають, і обіцяв зробити з Аврелія класичного ідіота. Не так швидко, та все ж домовились і про гроші.
Цілком задоволений, Боден повернувся в Лондон. Весь звіт компаньйонові про поїздку складався з двох слів: “Ол райт!” – і Хезлон більше ні про що не питав.
Пірс двічі на рік надсилав Бодену і Хезлону офіціальні звіти для опікунської ради і неофіціальні повідомлення.
Спочатку вони були дуже втішні. Але згодом почали з’являтися такі фрази: “Аріель-Аврелій, на жаль, виявився важким учнем”, – і компаньйони чудово розуміли, що це означає.
Але вони не втрачали надій. У крайньому разі, якщо Аврелій і не стане божевільним, все ж неважко буде дістати визнання його недієздатності. Боден і Хезлон у кожному звіті опікунській раді писали про розумову відсталість, дефективність свого підопічного. Коли ж він повнолітнім юнаком з пушком на губах з’явиться перед лікарською експертизою, опікунською радою і судом і не зможе відповісти на звичайні запитання: “Який сьогодні день, якого місяця, скільки вам років, якої ви національності, віросповідання тощо?” і на кожне запитання відповідатиме незмінне: “Я не знаю”, – його недоумкуватість стане очевидною для всіх. Решту докінчать дружні взаємини з судовомедичними експертами і членами опікунської ради.