Раджа мовчки показав на Мохіту. Кат, з свистом змахнувши канчуком, ударив. Мохіта, лежачи на підлозі, несамовито заверещав і весь скоцюрбився, підібгавши руки й ноги.
Аріель випростався і раптом сказав:
– Припиніть це! Так, я можу літати!
Канчук ката застиг у повітрі, а раджа з переляку відкинувся на подушки, потім закричав до слуг:
– Тримайте міцніше вірьовку! Якщо полетить, усім вам голови позриваю!
Аріель опустився на підлогу. Мохіта охав, але обличчя його сяяло. Гроза минула! Він підвівся рачки і сів тут же на підлозі.
– Хто ти? – знову спитав раджа, не без страху дивлячись на Аріеля.
Аріель найбільше побоювався того, що його можуть відправити назад у Дандарат, і тому сказав:
– Я не знаю, хто я і звідки прийшов.
Раджа був зовсім спантеличений.
– Як же так ти не знаєш? Ти ж залетів у мій парк з вулиці. Ну, а раніше де ти був?
– Я про це знаю стільки ж, скільки знає новонароджене немовля. Я усвідомив себе на вулиці, звідки прилетів. – Аріель говорив перше-ліпше, що йому спадало на думку.
– Але звідки ж ти знаєш про новонароджених немовлят? – спитав раджа.
Аріель збентежився, не знаючи, що відповісти.
– Ти, здається, плутаєш, – сказав раджа. Але в його голосі вже не було гніву.
Літаюча людина глибоко вразила його уяву. З цією чудесною людиною треба бути обережнішим. І потім, яке надбання! Ні фараони, ні наймогутніші імператори й королі не мали такої іграшки! Якби тільки приручити цього двоногого птаха!..
– Як тебе звуть?
Аріель подумав і відповів:
– Сіддха.
Це було ім’я одного з духів індуської міфології.
– Сіддха? Хай буде Сіддха, – сказав після паузи раджа.
– Найвсемилостивіший владико! – нагадав про себе, оживши, Мохіта.
Раджа кинув на нього ласкавий погляд і сказав:
– Скарбник видасть тобі крор рупій... І сімсот лаків[10] рупій... за сім шрамів на тілі, які ти дістав.
Мохіта вклонився до землі. Стільки тисяч рупій раджа, звичайно, не дасть йому, та все ж не залишить без нагороди.
– Послухай, Сідха, залишайся у мене, і ти не жалкуватимеш.
В залу ввійшла раджина Шьяма.
Шьяма була в національному вбранні. Золотий обруч художньої карбованої роботи прикрашав чоло і був прикріплений до чорного волосся шпилькою з великими каменями смарагдів і кривавих рубінів, масивне намисто кованого золота облягало шию, на ногах низько спускалися платинові обручі з брязкальцями. На ній було яскравозелене плаття, як і належить правовірній, і руки її від пліч до кистей вкривали золоті зап’ястя, перев’язані шовковими шнурками, що підтримували також і ламкі скляні браслети, спущені на кисті рук. Серед усіх цих оздоб тубільної роботи на руках раджини було кілька золотих браслетів з коштовними каменями роботи найкращих паризьких ювелірів.
Дивлячись на неї, важко було собі уявити, що ця жінка, схожа на казкову царицю, вміє ходити в європейських платтях і туфлях на високих каблуках.
– Послухай, Шьяма... – сказав раджа. – Мохіта роздобув мені чудо.
При цьому вірний наперсник почав усміхатися й кланятися. Раджа вже був у доброму настрої і хотів загладити свій вибух гніву похвалою Мохіті в присутності дружини.
– Дивись, цей юнак уміє літати, – говорив він далі, вказуючи на Аріеля пальцем з нанизаними до середнього суглоба перснями.
– Так це він! Я вже чула, що він врятував Аната. Його треба винагородити за це, – сказала Шьяма, наближаючись до Аріеля. – Чому він зв’язаний? Бідолаха!.. І який гарний!.. Розв’яжіть йому руки! – наказала вона слугам.
– Розв’яжіть руки, але обв’яжіть вірьовкою навколо тіла, – поспішив сказати раджа, неспокійно засовавшись на подушці. – І тримайте міцніше кінець вірьовки!.. Ну, а тепер, Сіддха, покажи, що ти вмієш.
Цього разу Аріель почав зараз же підійматися в повітря. Слуги поступово попускали вірьовку, ніби від прив’язаного аеростата. Аріель піднявся до високої стелі і почав описувати кола, розглядаючи ліпні оздоби.
Раджа з цікавістю і занепокоєнням стежив за ним, відкинувшись на подушки. Шьяма стала віддалік, щоб краще бачити, і стежила за літаючою людиною – обличчя її зблідло від хвилювання.
– Дивовижно! – вигукнула вона.
– Досить, Сіддха! Спускайся.
Аріель спустився.
– Що все це означає? – спитала схвильована Шьяма. – Хто він? Бог? Людина?
– Сіддха не хоче сказати нам про це, – відповів раджа. – Але він скаже і житиме в нас. Правда ж, Сіддха? І ти не полетиш від нас? Бог ти чи людина, але тобі й на небі не буде так добре, як у мене. Не полетиш?
– Ні!
– Ну от і чудово. Але, – не ображайся тільки, – поки що ми все ж таки наглядатимемо за тобою.
– Ти, може, голодний, Сіддха? – дружелюбно спитала Шьяма. Аріель поглянув на неї з вдячністю. Про це могла подумати тільки жінка.
Та Аріель трохи помилився: Шьяма була доброю жінкою, але, задаючи це запитання, вона мала приховану думку: “Боги не потребують їжі”. І своєю відповіддю Сіддха відкриє свою сутність – божеську чи людську.
– Так, я виголодався, – просто відповів Аріель, посміхнувшись.
“Не бог!” – подумала Шьяма.
А раджа півголосом давав Мохіті найсуворіші і найточніші вказівки про те, як берегти і доглядати Сіддху.
На закінчення, знявши з пальця два персні, раджа кинув їх Мохіті.
Мир було відновлено.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ. ЗГОДЕН
Аріеля відвели в кімнату, розташовану поряд з спальнею раджі. Раджа хотів, щоб Сіддха був якнайближче до нього.
До літаючої істоти приставили дванадцять слуг, так наче він був принцем крові. А втім, слуги разом з тим і стерегли полоненого.
З низькими поклонами вони запропонували панові Сіддсі прийняти ванну з пахучими есенціями, одягли його в дороге вбрання, принесли щедрий і смачний обід.
Серед фруктів були рідкісні плоди, в тому числі бірманські мангустани, яких Аріель ніколи не бачив і не знав, як їх їсти. Зніяковілий, він душив і щипав плоди, пробував кусати.
Величний, як брамін, поважний сивий індус, що прислуговував йому за столом, сказав, ховаючи в устах посмішку:
– Розріж їх ножем, пане, і покуштуй те, що міститься всередині.
“Як для бога, то він не так уже й багато знає”, – подумав старик.
Після обіду Аріель із задоволенням ліг на тахті. Смаглявий хлопчик, схилившись над ним, обвівав його віялом. Повз високе, заґратоване вікно пролітали ластівки, і Аріель заздрив їм.
Тут краще, ніж у Дандараті, і все ж він неспокійний. Він уже міг скласти собі уявлення про раджу, який з такою легкістю переходить від ласки до жорстокості. Зараз Аріелю добре, але що чекає його завтра?.. З яким задоволенням він обміняв би цю позолочену клітку на скромну хатину Нізмата! А що думають про нього старик, Лоліта й Шарад? Він зник так раптово... Невже він приречений переходити з однієї клітки в іншу все життя? Чому він не такий вільний, як ластівки? Коли б не ці залізні грати, Аріель полетів би разом з ними в блакитний простір неба.
На протязі дня раджа кілька разів зазирав у кімнату Аріеля, ласкаво питав, чи добре йому, чи задоволений він харчами й слугами.
Раджі не терпілось погратися з новою іграшкою, але Шьяма переконала його не турбувати Сіддху – нехай сьогодні відпочине. А раджа, незважаючи на свій східний деспотизм, багато чим поступався своїй коханій раджині, яка вважалась однією з найкращих і найрозумніших жінок Індії і була йому корисною помічницею в його справах з сагибами. Того, чого не міг добитися від сагибів він, Шьяма легко добивалася кількома влучно сказаними словами й чарівною посмішкою.
І вночі, не раз прокидаючись від легкого шарудіння, Аріель бачив біля себе раджу в халаті й туфлях із загнутими догори носками.
Вранці двері відчинились, увійшов раджа в тому ж халаті, з пачкою газет у руках і, сівши біля Аріеля, сказав:
– Ось ми дещо й узнали про тебе, Сіддха! Я не люблю читати газет, але мій секретар показав мені замітку про літаючу людину. Це, звичайно, ти. І, звичайно, не вчора на дорозі біля мого палацу виник ти в цьому світі... Послухай, Сіддха, чи хто б ти не був, – лагідно і ніжно, мов голуб, воркував раджа. – Довірся мені, і ти не прогадаєш... Ходімо, я покажу тобі дещо. Але я вже попереджав тебе. Не ображайся: поки ми не домовились і не стали друзями, я триматиму тебе на ланцюжку. Мої ковалі і ювеліри працювали цілу ніч і зробили золотий ланцюг. Але він важкуватий і водночас недосить міцний. Довелося зробити залізний з золотим обручем-поясом. Пареш! – гукнув раджа.
10
Крор -