Подзвонюючи ланцюгом, увійшов слуга, надів на Аріеля, оперезавши талію, золотий обруч, замкнув його і передав раджі ключ і кінець ланцюга.
– Ходімо! – повторив раджа, міцно тримаючи в руках ланцюг.
Він повів Аріеля нескінченною анфіладою залів, оздоблених золотом, мармуром, слоновою кісткою, майолікою. Скрізь мозаїка, ліплення, інкрустації, вази, статуї, квіти...
Стіни одного залу були поспіль вкриті янтарем, іншого – гірським кришталем, третього – пластинами з слонової кістки. Над дверима висіли величезні слонові ікла в золотій оправі, оздоблені найдрібнішою різьбою.
З “слонового залу” сходи вели вниз.
Вони спускалися довго, аж поки не прийшли в підземелля. Раджа взяв світильник і пішов коридором, освітлюючи шлях. Ще одні сходи, в ще глибше підземелля, і, нарешті, вони зупинилися перед чавунними дверима з литими барельєфами, що зображали фантастичних змій і драконів.
– Ми зараз під озером, яке ти бачив, – сказав раджа і відчинив важкі двері. – Йди.
“Чи не хоче бува раджа посадити мене в підземелля?” – подумав Аріель, входячи в темне приміщення.
Раптом щось клацнуло, і спалахнуло сліпуче світло.
Уздовж стін, під низьким кам’яним склепінням, стояли шкатулки з обкутими міддю кришками. Ці кришки раптом підстрибнули, і перед враженим поглядом Аріеля несподівано постало видовище, яке рідко доводиться бачити людині. Одні шкатулки, неначе кров’ю, були наповнені вщерть крупними рубінами, другі – смарагдами кольору морської води, в третіх райдугою виблискували алмази та діаманти... Тут були скриньки з топазами, хризолітами, перлами, бірюзою, агатами, сапфірами, гранатами, хризопразами, аквамаринами, турмалінами... Червоні, блакитні, чорні, зелені, жовті, блискучі і матові камені...
Далі стояли невеликі скрині із злитками золота, золотим піском, сріблом, платиною.
Здавалося неймовірним, що стільки скарбів зібрано в одному палаці, у однієї людини.
– Ти розумієш, Сіддха, що означає це красиве каміння і золото? Це влада над людьми. Один камінець У руку – і перший-ліпший чиновник-сагиб зробить усе, що я забажаю... Я вже давав їм немало таких камінців. Камінець трохи більший – і віце-король Індії зробить усе, що я захочу, камінець ще більший – і сам король Великобританії надсилає мені з люб’язними листами грамоту на титул сера. Я покажу їх тобі. Так ось, Сіддха, хто б ти не був, яке б не було твоє минуле, я зможу залишити тебе, якщо ти сам побажаєш. І ти матимеш у мене те, чого ніде не знайдеш. Подумай. Можеш зараз не давати відповіді. Я прийду до тебе після сніданку.
Вони повернулись у палац.
Аріель залишився сам. Він найбільше боявся знову потрапити в руки Пірса. І ніхто, крім раджі, не зможе захистити Аріеля, якщо Пірс розшукає його. В цьому Аріель не сумнівався. Поки що раджа прихильно ставиться до нього. Чому б і не віддатися в його руки? Лоліта близько, з нею він зуміє побачитись. “Коли ж раджа змінить милість на гнів... – Аріель посміхнувся і підлетів до стелі. – Невже не пощастить полетіти від нього?”
І коли раджа з’явився після сніданку, Аріель правдиво розповів усе, що знав про себе і про школу Дандарата.
Раджа дуже зацікавився його розповіддю і особливо школою.
– А чи немає там ще якихось чудесних юнаків, подібних до тебе? – спитав він.
– Є такі, тіло яких може світитися або видихати аромат, є відгадувачі думок, провісники майбутнього...
– Треба буде неодмінно сказати Мохіті про це. Але ти, юначе, все ж таки чудо з чудес. Отож чи згоден ти залишитися в мене з доброї волі? Якщо згоден, то я зніму грати з вікна і кину в ставок цей ланцюг.
“А коли не буду згоден, ти кинеш у ставок мене”, – подумав Аріель і відповів:
– Згоден. Але як звуть тебе і хто ти?
Раджа розсміявся.
– Ти справді з неба впав. Я раджа Раджкумар. Дозволяю тобі просто називати мене Раджкумаром. Ти все ж таки незвичайна людина, хоч і людина. Я дуже радий, Аріель. Віднині ти користуватимешся цілковитою свободою в межах моїх палаців і парків. Але не далі! Даєш слово?
Аріель подумав про Лоліту, – про неї він не говорив раджі, – хотів попросити дозволу літати в околицях, але вирішив, що з таким проханням звертатися ще рано, і відповів:
– Даю слово.
Раджа був надзвичайно задоволений. Без ланцюга з літаючою людиною можна придумати значно більше забав. Це було головне.
Того ж дня грати з вікна зняли, а ланцюг закинули в озеро.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ. НОВА ІГРАШКА
Можна було подумати, що раджа, охочий до забав, схибнувся на Сіддсі – Аріелі. Він занедбав не тільки справи, але й усі свої улюблені розваги – бої гладіаторів, полювання. З ранку до вечора він проводив час з Аріелем, змушуючи його проробляти різні штуки або придумуючи нові. Аріель покірно і навіть охоче скорявся раджі.
Зібравши в найбільший і найвищий зал усіх своїх домочадців, раджа, розсівшись на подушках, командував:
– Піднімись до стелі, Аріель! Літай колами! Навстоячки! Навлежачки! Швидше! Ще швидше! Перекинься! До мене, Аріель! Візьми мавпу і літай з нею!
Аріель підхоплював мавпу і підіймався. Мавпа несамовито верещала з переляку і рвалася з рук. Глядачі реготали до сліз, і раджа найбільше за всіх. Одного разу мавпа, подряпавши Аріеля, вирвалася з його рук і впала, на щастя, в подушки, та все ж забилася і довго верещала.
Аріель піднімався і з ручними голубами, і з папугами, випускав їх під стелею і ганявся за ними, перекидаючись, як турман.
Доводилося літати і з хлопчиками та дівчатками. Хлопчикам це подобалося, дівчатка верещали не менше, ніж мавпа. Літав він і з блюдами, заставленими ласощами або наповненими квітами, квіти він розкидав глядачам і спритно ловив на льоту.
Коли фантазія раджі на винайдення домашніх розваг вичерпалась, перейшли в парк. Раджі особливо подобався такий номер: Аріель повинен був плавно піднятися з землі на саму верхівку купола палацової вежі, звідти стрімко падати вниз головою в озеро, перед самою водою випростовуватись, ставати на поверхню води і, ступаючи, ніби він іде по воді, повертатися до раджі.
Аріелю самому подобалась ця забава. Він піднімався вздовж стіни, розглядаючи візерунки, ліплення, тріщини, ластівчині гнізда. Мелькали поверх за поверхом, колони, галереї, балкони... Він посміхався до людей, які виглядали з вікон. Одного разу зловив на льоту троянду, кинуту з вікна самою Шьямою. Він кивнув їй головою і вже не випускав квітки.
Так піднімався він усе вище й вище.
І ось він стоїть на верхівці яйцевидного купола, під сонцем, підставляючи груди вітру. Над ним – синє небо, навкруги – безмежний простір. Із свистом проносяться ластівки. Внизу виблискують дзеркала озер і ставків, зеленіють купи дерев і розкішні парки. У ці хвилини йому хотілося співати. Ось так і полетів би геть! Куди?.. До хатини Лоліти! Але не можна... Не зараз... Унизу раджа, маленький, як комашка, вже дивиться, задерши голову, чекаючи стрибка. Час стрибати.
І – дивна річ! – з землі він підіймався спокійно і радісно, але перед стрибком з великої висоти відчував страх, груди стискало. Так, можливо, почуває себе парашутист, побоюється, що раптом парашут відмовить і не розкриється. А що як несподівано відмовить і ця незвичайна здатність літати?
Поборовши інстинкт самозбереження, Аріель кинувся сторч головою і, пролетівши трохи, затримав політ, йому вдалося це. Значить, усе гаразд! І падав уже спокійно.
– Озолотити таку людину мало! – вигукував раджа в захопленні. І вже придумував нову розвагу.
Треба повести Аріеля в мавпятник – так називались руїни старого палацу, де поселилися мавпи. Вони так звикли до людей, що вихоплювали в них їжу, але все ж самі до рук не йшли. Аріель міг би ловити молодих мавп. Скільки буде метушні й сміху!
Або піти з Аріелем полювати на тигрів. Раджа уявляє себе верхи на слоні, тигр кидається на шию слона, і в цей час Аріель згори налітає на тигра і встромляє йому в потилицю ніж...
Можна заставити Аріеля ловити в лісах птахів... Пролітати крізь квіткові обручі... Підніматися вночі з ліхтарем високо-високо в небо і кидати звідти квіти... А чому б і самому не політати з допомогою Аріеля?
Раджа мружиться від задоволення, уявляючи нескінченний ланцюг нових захоплюючих розваг, на які можна запрошувати поважних сагибів та вельможних сусідів. Самі боги служать чудовому раджі Раджкумару!..
Не лише раджа, але й усі мешканці замка захоплювались Аріелем – Сіддхою. його ім’я не сходило з уст. “Чули, що витворяв Сіддха вчора? А як він ходив по стелі вниз головою!.. А як він уночі над великим озером запалював у повітрі вогні!..” Розповіді йшли одна за одною. Всі дивувалися, багато хто заздрив, дехто й співчував: “А все ж він у клітці, хоч і позолоченій. Я б на його місці, – шепотів у вухо співрозмовник другові, – захопив би мішок з діамантами, скільки підняти можна, та й полетів би!”
Чутки про літаючу людину раджі Раджкумара поповзли по околицях. Вони дійшли до Нізмата і його онучки, дійшли кінець кінцем і до адвоката Доталлера.