Він помітив миловидну дівчину. “Сиділка”, подумав. Непомітно оглянувши кімнату, він з полегшенням переконався, що перебуває не в Дандараті. Отже, ще можна втекти від Пірса, якому таки вдалося вистежити його!
Із сусідньої кімнати почулися чиїсь збуджені голоси. Це Доталлер зчепився з Боденом: з-за Аріеля. Пірс не витримав і пішов до них. Залишилася тільки дівчина. Якби пішла й вона! Вікно відчинене, Пірс не подбав, щоб зачинили його, вважаючи Аріеля тяжкохворим. Чи не спробувати полетіти? Але чи вистачить сил? Він ще занадто слабий, хоч миска міцного бульйону і підкріпила його. Чим, однак, він рискує? Хіба зараз він не в руках Пірса?
Аріель раптом піднявся над ліжком у тому ж положенні, як лежав, не скидаючи простирала, яким був укритий. Дівчина скрикнула від жаху. Описавши в кімнаті дугу, Аріель вилетів у вікно.
На крик Джейн усі збіглися до кімнати.
– Він полетів... Або ж я теж захворіла і марю?.. Це ж Аврелій зірвався з ліжка і вилетів у вікно...
Пірс кинувся до вікна і побачив Аріеля в голубому небі, високо над пальмами.
– Цей негідник знову перехитрив мене! – люто вигукнув він.
– Так, значить, це правда? Боже мій! Але ж це неймовірно! Аврелій літає? Мій брат Аврелій Гальтон – літаюча людина?
– Так, так, так! – закричав Пірс в обличчя дівчині. – Літає і тікає, хай його чорт візьме! Це я зробив його літаючою людиною на свою і вашу голову, якщо хочете знати!..
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ. ПОВІТРЯНИЙ БІЙ
Аріель летів з такою швидкістю, що задихався. На льоту він підхопив кінці простирала і щільно закутався, щоб воно не роздувалося і не гальмувало польоту. Лише біля ліктя тріпотів, ніби біле крило, кінець простирала, і мешканці занедбаного невеличкого міста з подивом стежили за польотом небаченого білого птаха.
Внизу виднілися плоскі дахи, вузькі звивисті вулиці й сади, за містом – гора, заросла лісом, за горою – піщана долина, ще далі темніла зелень лісів.
Вирвавшись із страшного полону, Аріель уже не думав, куди летіти, не вибирав напрямку, тільки б відлетіти якнайдалі...
Зліва подув сильний гарячий вітер, який почав зносити Аріеля вбік, заважаючи летіти. Аріель раптом побачив, як із-за обрію, оповитого блакитним серпанком, піднімаються клуби димчатосизих хмар. Буде гроза. Аріель змінив напрям і полетів ще швидше.
Пролетівши близько години, він відчув, що стомився. Сонце пекло немилосердно. Хотілося пити і їсти.
Треба спуститися і відпочити.
Він поглянув униз, вибираючи місце. Виблискували залізничні колії, серед високих червоних цегляних будівель височіли фабричні димарі, навколо будівель тулилися злиденні халупи робітничого селища. Далі від людей!..
Нескінченні поля, біля обрію темні плями лісу, сріблястий поворот річки. Туди!..
Поля повільно відповзали назад. Попереду вже виднілися зарості очерету. Але що коли люди побачать його? Треба тут спуститися, вибрати місце на відлюдді.
Раптом над головою почувся шум і глухе лопотіння крил. Аріель побачив величезного орла, який летів над ним так низько, що обдавав вітром і оглушав, його блискучі очі були спрямовані на Аріеля, кривий хижий дзьоб напіввідкритий, величезні кігті виставлені. Аріель кинувся вбік, орел – за ним.
Почався повітряний бій.
Орел стрімко падав, людина з такою ж стрімкістю ухилялася від ударів і, зробивши невелике півколо, намагалася згори схопити птаха за крила або за шию. Але й орел так само спритно вивертався. Одного разу орлу вдалося подряпати Аріелю ногу. Розгніваному юнакові пощастило вдарити птаха другою ногою в спину, змусивши його перекинутися в повітрі.
Треба було вивчити повадки і тактику ворога.
Людина скоро переконалася, що орел найбистріше падає вниз, підібравши крила, і дуже швидко летить по прямій, але не зразу набирає швидкість під час поворотів, – його стримують величезні крила, найбільше ж часу йому потрібно при переході на вертикальний підйом.
Правда, все це визначається кількома секундами і навіть частками секунди, але й ці частки можуть вирішити наслідок бою. Отже, найбезпечніше – мати перевагу у висоті. Почалося змагання за висоту.
Величезний птах і людина, перевертаючись, підіймалися дедалі вище й вище. Обоє почали стомлюватись. Аріелю, й без того змореному, доводилося тяжко. Скільки разів він прослизав під самими кігтями орла, і скільки разів міцними перами орел боляче вдаряв його по обличчю!.. Зрештою, він так ударив крилом по голові Аріеля, що той на мить знепритомнів, але одразу ж підлетів угору і схопив орла за шию. Орел рвонувся ввись, навіть перекинувся в повітрі, намагаючись звільнитися, але це не вдалося. Переляканий птах полетів по прямій до гір, що виднілися за лісом.
Аріель спробував керувати польотом, то прикриваючи одне око орла, то повертаючи його голову. Але орел не розумів, що від нього хочуть, і почав безладно метушитися. І Аріель облишив свої наміри.
На шляху до гір виднілася річка, де Аріель міг напитися, – це було головне.
Вони опустилися на лісовій галявині поблизу річки. Аріель одразу ж злетів і зник у заростях очерету. Орел, важко впавши в густу траву, деякий час лежав з розчепіреними крилами, відкриваючи і закриваючи дзьоб і непорушно дивлячись поперед себе очманілими очима. Потім осоромлений король повітря стріпнувся, підібрав крила, знову розпустив їх і полетів. Аріель дивився йому вслід, доки він не зник з очей.
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТИЙ. ЧУЖИЙ НЕБУ І ЗЕМЛІ
Коли шум крил стих, Аріель почув звук сопілки і, глянувши вниз, побачив мирну картину.
На мулистому березі річки паслася череда буйволів. Ось великий синюватий буйвол із загнутими рогами заліз у мул по шию, решта буйволів рушили за ним, і незабаром з баговиння виднілися тільки їх плоскі носи.
На пагорку напівголі пастушки захопилися своїми дитячими забавами – ліпили з баговиння хатки, стіни, палаци, фігурки буйволів, вставляли в руки глиняних чоловічків патички з очерету; інші плели з трави корзинки і садовили в них коників, низали намисто з чорних і червоних горіхів, ловили жаб, грали на саморобних флейтах і співали протяжні пісні з дивними трелями.
Аріель, на деякий час забувши про спрагу та голод, з цікавістю і заздрістю стежив за пастушками. Вони були щасливі по-своєму. їх дитинство минає серед природи, їх ніхто не переслідує, їх не мучать і не лякають, як дітей у Дандараті... Аріелю нічим було згадати своє дитинство, лише далекі, майже зовсім стерті часом спогади про будинок у туманному місті, про кімнату, килим, іграшки, маленьку світлоголову дівчинку... Але й ці спогади затьмарюються лиховісною постаттю чоловіка в чорному, який – у сні чи наяву – розтоптав його іграшки, брутально розтоптав його дитячі роки...
І раптом Аріель згадав свою хворобу, своє недавнє марення... Це ж було вчора чи навіть сьогодні!.. Серед людей, що оточували його ліжко, він бачив старого чоловіка, обличчя якого нагадувало обличчя того чорного, хоч старик був одягнений у білий костюм, які носять європейці в Індії. Невже все це не було маренням? Поряд з Пірсом цей лиховісний старик з гострим носом-дьзобом і совиними очима. Чому він опинився в кімнаті?.. І був ще один, високий, бритий, який весь час так люто дивився на Аріеля. Що треба цим людям і що об’єднало їх? Тільки дівчина дивилася на нього з співчуттям. Мабуть, вона добра, як Лоліта, Нізмат, Шьяма. І все ж як мало добрих людей на світі!..
Далекий гуркіт грому повернув Аріеля до дійсності.
Повітря було розпечене і надзвичайно парке. Знову захотілося їсти й пити. А пастушки, як навмисне, облишивши гру, сіли в коло і почали полуднувати, дістаючи з сумок і корзинок рисові коржики, кокосові горіхи та виноград.
Попросити? Але коли вони бачили, як він прилетів на орлі, то напевно з переляку втечуть від нього... Втечуть, але, може, залишать коржики? Аріель підвівся, загорнувся в простирало і пішов до дітей.
Побачивши незнайому білу людину, хлоп’ята насторожилися.