– Здрастуйте, братчики! Я бідний акробат. Хочете, я покажу вам забавну штуку? – спитав Аріель.
Він раптом став на руки, потім піднявся на пальцях рук, потім сперся на вказівний палець лівої руки. Протримавшись так з хвилину, він знову став на ноги.
Діти були захоплені. Такої чудесної штуки не проробляв жоден ярмарковий акробат. Коли ж Аріель, підстрибнувши, перевернувся кілька разів у повітрі і став на ноги, їх захопленню не було меж. Вони голосно, навперебій пропонували йому коржики, сушений виноград, кокосові горіхи. Аріель напився води і добре попоїв.
Грім прогримів зовсім близько. Аріелю дуже хотілося залишитися з дітьми, але страх перед Пірсом гнав його далі.
Розпрощавшись із дітьми, Аріель заглибився в гущавину дерев, і, коли вона зовсім сховала від нього берег з дітьми та буйволами, знявся над лісом і уважно оглянувся навколо.
Хмари вкрили вже половину неба і кинули густу тінь на поля, які він тільки-но минув. Вітер налітав поривами. Тим краще. Цей вітер, що жене поперед себе хмари, допоможе йому залетіти якнайдалі від переслідувачів. І Аріель піднявся ще вище. Сині хмари вже стояли над самою його головою.
Раптом ураганний вітер підхопив Аріеля, жбурнув спочатку вниз, а потім, закрутивши, поніс угору, в самісіньку гущавину хмар. Аріель спробував боротися з вітром, але одразу ж відчув, що це неможливо. Щоб не витрачати марно сил, він вирішив віддатися на волю циклону. Кінець кінцем для нього в цьому немає нічого страшного. Адже впасти і розбитися він не може. Коли циклон вщухне і не підтримуватиме його, він перейде на самостійний політ.
Зробивши своє тіло невагомим, Аріель відчув, що вітер зовсім стих. Дихалося легко. Не відчувалося ні найменшого подуву вітру. “Це тому, що я лечу з такою ж швидкістю, як і циклон”, догадався Аріель.
Але, поглянувши вниз, він мимоволі здригнувся: незважаючи на те, що він перебував на великій висоті, під ним надзвичайно швидко мчали поля, гори, ліси, ріки, села... Коли ж Аріель глянув угору, то йому здалося, що сині гори, бурі скелі, чорні провалля, переплетені сліпучими ліанами блискавок, падають на нього... І раптом вони звалились на нього, оточили, закружляли. Де небо? Де земля? Все було вкрите сизою каламуттю, навколо спалахи, гуркіт, несподівані пориви зливи то згори, то знизу, то з боків. Зустрічні вітри кружляли й вертіли його, як зірваний листок. Вода заливала вуха, рот, ніс, у голові паморочилось.
Нарешті він потрапив у низхідну течію повітря. Дощ і вітер, здавалося, раптом ущухли, – він падав разом з ними. Але варто йому було хоч трохи затриматись, як хвилі повітря і потоки води падали на нього і тиснули донизу.
Зовсім несподівано він побачив недалеко землю. Ні, не землю, а безкрає темне море, що спалахувало від блискавок. Невже циклоном його занесло в океан?.. Чи ж довго зможе він протриматись на воді?.. Ні, це не океан. Спалахнула блискавка, і Аріель побачив верховіття дерев, дахи будинків... Повідь!..
І раптом золотий промінь вже надвечірнього сонця освітив якийсь острівець. Туди! Що б там не було!
Переборюючи опір вітру, Аріель летить до острівця. Він бачить халупи убогого села. Хмари знову сховали сонце, але ураган уже помчав далі, вітер стих, тільки дощ лив, хоч і не з такою силою.
Аріель майже падає біля альтанки, оповитої ліанами, і чує біля себе чиєсь важке дихання.
З блискучою від дощу синюватою шерстю, роздуваючи боки, лежить буйвол, – мабуть, приплив здалеку і стомився від боротьби із стихією.
Відпочивши трохи, Аріель, шльопаючи по калюжах, у яких було повно жаб, грузнучи в багні, йде розмитою дорогою до людського житла. Під останніми поривами вітру скриплять бамбуки.
Ось і хатина. Злива змила глиняні стіни огорожі і стовпи воріт. їх стулки безпорадно висять на петлях.
Двір заріс травою. Дернова покрівля хатини провалилась. Аріель ступає на веранду і, налякавши сіру ящірку, заходить у дім. По підлозі бігають маленькі скорпіони, безперервно видаючи звуки “тік-тік”. Стіни хатини вкриті пліснявою. Вузька драбина веде на дах.
У кутку голий старик, що міг здатися статуєю, – так непорушно він сидів. Опустивши очі, в позі глибокого роздуму. Кістяк, обтягнений шкірою, з довгою білою бородою.
– Саніасі! – окликнув його Аріель.
Старик не відразу вийшов з свого зосередженого стану, підвів голову, глянув на Аріеля невидющими світлоголубими, як у буйвола, очима і сказав співуче:
– З радістю нескінченне знаходимо в конечному!.. – І знову опустив очі.
Тут Аріель не міг знайти допомоги і пристановища. Він вийшов.
Зовсім стемніло. Пройшовши селом, Аріель переконався, що воно було напіврозвалене і порожнє. Лише в одній хатині, освітленій тьмяним світильником, рухались чотири білих привиди – це були жінки-обмивальниці, які прийшли до небіжчика.
Аріеля раптом пронизала свідомість такої самотності і відчуженості од людей, що він заплакав чи не вперше після того, як плакав у дитинстві, коли чорний чоловік розтоптав його іграшки.
Швидко надходила ніч, але незважаючи на це він раптом рвонувся вгору і полетів над залитою водою мертвою рівниною, намагаючись не дивитися вниз.
Останні хмари швидко зникали за обрієм.
На бездонній синяві нічного неба перед Аріелем блиснула яскрава зірка. Він полетів до неї, як до вогню маяка.
До зір! Якнайдалі від землі і людей!..
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШИЙ. У ДЖУНГЛЯХ
Аріель прокинувся під стелею напівзруйнованого храму і не відразу зрозумів, де він. Але незабаром юнак згадав мертву, залиту водою пустелю з зорями, що відбивалися в ній. Він летів над нею довго-довго, майже цілу ніч. На обрії, над блискучою темносиньою гладінню води, з’явилася чорна смужка лісу. Берег! Відпочинок! Аріель полетів ще швидше.
Доки він досяг узлісся, то так стомився, що вже не шукав сухого місця, підлетів до великого гіллястого дерева і вмостився, як у гнізді. Прихиливши голову до стовбура, юнак одразу ж заснув.
Прокинувшись від першого проміння сонця, Аріель з подивом побачив, що висить у повітрі біля дерева. У сні він, мабуть, несвідомо одсунувся від своєї опори. Але, засинаючи, хлопець з обережності зробив своє тіло невагомим, тому й не впав на землю, а висів у повітрі. Для нього це було корисним відкриттям: він може спати в повітрі! І ця можливість стала йому в пригоді.
Повітря, коли Аріель прокинувся, було сповнене густими випарами, пронизаними багрянооранжевими променями сонця, що саме сходило. Поряд уже співали на вітах пташки, верещали мавпи. А внизу, біля товстого звивистого коріння дерев, величезна кобра грілася на сонці. Що було б з ним, коли б він упав під час сну на землю!
Кобра напилася води з калюжі, підвела голову на третину довжини свого тіла, похитала нею, озирнулась навколо і побачила в траві барвисту пташку.
Аріель помітив небезпеку, що загрожувала пташці, і хотів сполохати її, але кобра блискавично кинулася на свою жертву і проковтнула її раніше, ніж та встигла пискнути.
“Ось так і Пірс полював за мною, – подумав Аріель. – Але кобра голодна, а навіщо це потрібно Пірсу?”
Одначе і Аріель був голодний, і йому час було подумати про їжу.
Юнак знову піднявся над верховіттям дерев і побачив, що він перебуває біля диких, первісних джунглів. Скільки сягало око можна було бачити, неначе хвилі на зеленому морі, купи величезних дерев. Аріель полетів над цим морем зелені. Посеред лісової галявини виднілися руїни храму з грубо висіченими колонами, обвитими ліанами. Внизу ріс густий чагарник.
Непогано було б тут оселитися. Аріель опустився вниз крізь отвір у напівзруйнованій покрівлі.
Його обдало вологим, застояним повітрям. Покрівля частково збереглася. Тут можна сховатись від негоди і тропічних злив. У кутку тієї частини храму, що збереглася, стояла чорна статуя сидячого в кріслі Індри завбільшки з три людських зрости. Руки долонями лежали на колінах. Одна нога опущена на землю, друга підігнута. Очі напівзаплющені. На голові конусоподібна митра, на грудях – намисто. З боків – фігури божків у зріст людини.