У нього була тільки одна радість – це спогади про далеких друзів.
Від цих спогадів Аріель ні за що в світі не відмовився б. Він не міг не думати про Лоліту, Шарада, Нізмата.
Одного разу – це сталося вже недалеко від Лондона – Аріель не витримав і розповів Джейн про Лоліту. Джейн примусила брата докладно описати зовнішність дівчини і, замислившись, сказала:
– Чи бува не та це жебрачка, що зойкнула, коли ми знайшли тебе біля дороги і вийняли з мішка?
– Можливо, – зніяковіло відповів Аріель. Про це він не знав. Невже Лоліта була тоді так близько?
– Ну й що ж ти думаєш про цю Лоліту?
– Я... Вона, звичайно, дуже бідна, хоча й не жебрачка... Так в Індії живуть мільйони людей... Вона прекрасна, як сон. І я дуже люблю її і не забуду ніколи.
– Чи не хочеш ти, часом, одружитися з цією чорношкірою замазурою? – І Джейн розсміялася сухим, злим сміхом. – Невистачало ще цього! Чудово! Сер Аврелій Гальтон бере законний шлюб з леді Локітою!
– Лоліта, а не Локіта! – спалахнув Аврелій.
Але Джейн, вважаючи суперечку марною, сказала:
– Тобі треба замовити пристойні костюми, Аврелій. Фрак, смокінг, сюртук. В Америці ти ходив, наче клерк, Барбара, моя приятелька, розсміється, коли побачить тебе в такому костюмі.
І в дорозі і дома Джейн не давала братові спокою. Наче сувора гувернантка, вона щохвилини виправляла його: то він не так сказав, то не так повернувся. Вона примушувала його посміхатися, розмовляючи з неприємними для нього людьми, тому що цього вимагає хороший тон. Учила говорити компліменти. Аріель терпляче зносив ці муки, називаючи їх у душі дресируванням. Особливо її обурювало поводження брата з слугами.
– Ти розмовляєш з ними, ніби вони рівня тобі! – вигукувала вона.
– А хіба вони не такі ж люди, як і ми? – відповідав Аріель.
Джейн читала йому нудні лекції про класову нерівність, про те, що з слугами треба бути холодно-коректним. Зате в ставленні до людей свого кола треба виявляти виключну люб’язність.
– А якщо ця людина мені огидна? – вигукував Аріель.
– Ні, ти нестерпний. Ти зовсім невихований! – впадала у відчай Джейн.
Одного разу Аріель, Джейн і Доталлер поїхали за місто подивитися на цегельні заводи, що належали Гальтонам. Там усе нагонило на Аріеля нудьгу. Приземкуваті бараки, глинистий грунт, рови і канави кар’єрів, хлюпаюча вода під містком.
Та Джейн не помічала цього: адже з цього багна, з цієї глини роблять гроші!
Якась стара жінка з робітничого селища переходила через місток, упала і не могла підвестися.
Аріель кинувся до неї і підняв її, забруднивши лайкові рукавички і пальто, пошите найкращим лондонським кравцем.
Джейн, не соромлячись Доталлера, тут же, в присутності остовпілої старухи, почала дорікати братові. На її думку, це був зовсім непотрібний вчинок. Аріель похмуро мовчав, витираючи хусточкою забруднені глиною руки.
Через тиждень після приїзду в Англію настав день повноліття Аріеля. Джейн з хвилюванням готувалася до цього торжества, не перестаючи повторювати братові, що в цей день його буде прийнято в коло великосвітського товариства. Запрошення надіслали найкращим аристократичним родинам.
Уранці в день повноліття Аріеля з’явився опікун Боден у супроводі містера Хезлона.
І тут між ними і Джейн відбулася бурхлива сцена. Джейн почала говорити з колишніми опікунами про звіт, і пристрасті спалахнули. Звичайно, ні вона, ні опікуни не кричали і не розмахували руками. Навпаки, розмовляли в напівтонах, слова супроводжували стриманими жестами. Але в кожному слові ховалася отрута, в кожному погляді – стріла. І, по суті, це була справжнісінька гендлярська сварка із взаємними звинуваченнями та образами.
На Аріеля ця сцена справила таке гнітюче враження, що він не витримав і похмурий пішов у свою кімнату.
Нерви його були напружені. Юнакові здавалося, що це повітря душить його. Незважаючи на холодну осінню погоду, він одчинив вікно – в кімнату ввірвалися клуби туману і запах фабричного гару. Аріель захлопнув вікно і почав ходити по кімнаті. В його душі наростав протест, зароджувалось якесь рішення.
Кінець урочистого дня переповнив чашу терпіння.
Коли зібралися запрошені, Аріелю здалося, що він бачить якийсь маскарад, якусь страхітливу пародію на людство. Тут було все фальшиве: посмішки, слова, волосся, зуби, рум’янець у дам. Свіжі обличчя були рідкісним винятком. Дівчата з рудим волоссям, з веснянками, з довгими зубами. Чоловіки у фраках, сухорляві або такі товсті, що аж задихалися від жиру. І кожному з них Аріель повинен був потиснути руку, гостинно посміхаючись, сказати кілька привітних слів. І все це під пронизливими поглядами Джейн, яка стежила за кожним його кроком, за кожним словом.
Після обіду самовдоволений, поважний лорд Форбс, який сидів поряд з Аріелем, почав просторікувато говорити про Індію. Він називав індусів не інакше, як “ці тварюки” або “ці грубі тварини, що поклоняються корові”.
Аріель довго стримувавсь, але зрештою не витримав і вигукнув:
– Переважна частина цих простих, трудолюбивих, чесних людей заслуговує на значно більшу повагу, ніж багато хто з присутніх, які, до речі, живуть за рахунок цих людей!
Зчинився нечуваний скандал. Усі одразу змовкли. Лорд Форбс затремтів від люті і почав тикати недокуреною сигарою замість попільнички в сигарний ящик. Джейн зблідла, потім, прикликавши на допомогу все своє самовладання, постаралася зам’яти незручність.
Але як вона накинулася на Аріеля, коли гості розійшлися! Забувши про хороший тон, вона кричала, що відмовляється од такого брата, що в ньому не кров аристократа, а кров плебея, що їй доведеться віддати його на виховання в такий заклад, де з нього зуміють зробити людину, або ж їх шляхи зовсім розійдуться. Аріель позбудеться всього, і його викинуть на вулицю, де він, очевидно, і знайде те товариство, до якого так тягнеться.
На її подив, а потім і деякий страх, Аріель не заперечував жодним словом, зберігаючи похмурий спокій.
Це здалося Джейн підозрілим. Вона вдала, що розкаялась, і навіть вибачалася за свою гарячність.
– Ти, звичайно, не винен. Не можна одним стрибком перескочити з циркової арени в аристократичний салон. Частково я сама винна, тебе ще рано було показувати товариству. Але ти сам зрозумієш...
– Я вже зрозумів. Усе зрозумів, – відповів Аріель. – Не турбуйся, Джейн. Я більше не завдам тобі жодної прикрості. Вже пізно. Я стомився. На добраніч! – І він пішов у свою кімнату, залишивши сестру в здивуванні.
Аріель зачинив двері своєї кімнати на ключ і, схвильований, почав ходити вперед і назад, потім спокійно зібрав найнеобхідніші речі і з невеликим чемоданом вийшов з дому.
Стояла туманна ніч. За кілька кроків нічого не було видно. Аріель найняв таксі і наказав їхати в порт.
З радістю він узнав, що через годину відходить великий океанський пароплав, який курсує між Лондоном і Бомбеєм, Коломбо, Мадрасом. Він узяв квиток у третьому класі – нестерпною була думка подорожувати в товаристві людей, схожих на сера Джорджа Форбса, члена палати лордів, через якого сталася остання сварка з Джейн.
За годину великий океанський пароплав відійшов від причалу, прямуючи до берегів далекої Індії.
Люди, що стояли на березі, спостерігали, як у глибокому тумані рухається темна розпливчаста маса, виблискуючи смугою ілюмінаторів. У цю передранкову пору пароплав здавався якимсь казковим, створеним уявою чудовиськом. Ще якийсь час мерехтіли тьмяні вогні, все більше розпливаючись і бліднучи. Нарешті й вони потонули в тумані.
Пароплав, що віз Аріеля, зник, мов сон.
__________________________________
© БЄЛЯЄВ О. Р. Людина, що знайшла своє обличчя: Науково-фантастичні твори. – К.: Молодь, 1959. – 488 с. – (Бібліотека пригод та наукової фантастики).
© МОРГАЄНКО П. Д., переклад з російської, 1959.