Одного разу ввечері Аріель тихо розмовляв з Шарадом. У коридорі почулися закрадливі кроки Бхарави. Аріель, у якого слух був надзвичайно тонкий, одразу ж відійшов од хлопчика і почав голосно лаяти його. Шарад скривився, ніби й справді винуватий. Бхарава зайшов у кімнату, пильно, як завжди, поглянув на вихованців і звернувся до Аріеля з такими словами:
– Сину мій! Не шкодуючи сил і праці, ми ростили і пестили тебе. Настав час збирання плодів. Ти вже юнак. Твоя освіта закінчена. Пора братися за роботу – послужити тим, хто годував і виховував тебе, віддячити за їх піклування, пристановище і стіл. Дандарат виявив тобі високу честь, призначивши до великого служіння, і я сподіваюся, що ти цілком виправдаєш наше довір’я.
Під час цієї промови, виголошеної пишномовним тоном, Аріель дивився прямо в очі Бхараві, як людина, якій нічого приховувати. Юнак зрозумів, що вирішується його доля, в його житті настає перелом. Але жоден м’яз не здригнувся на його обличчі, ні найменше хвилювання не відбилося на ньому.
Шарад також зрозумів, що його чекає розлука з єдиною людиною, яка полегшувала його існування. Шарад ще не вмів володіти собою так, як Аріель, тому він опустив очі і навіть намагався не дихати, щоб не звернути на себе уваги страшного Бхарави.
Аріель “взяв прах від ніг” Бхарави, тобто нахилився, торкнувся рукою ніг Бхарави, тією ж рукою доторкнувся до свого чола і сказав:
– Мої думки, мої бажання, мої вчинки, моє життя належить вам.
Бхарава, закінчивши пильний огляд, залишився задоволений. Уперше за всі роки навчання він приголубив Аріеля – доторкнувся кінчиками пальців до його підборіддя і потім поцілував їх.
– Іди за мною, Аріель. Твій перший крок буде кроком уже на новому шляху життя!
Аріель пішов слідом за ним, як добре видресируваний собака.
А Шарад, залишившись на самоті, закрив обличчя руками і, не маючи сил стриматись, заплакав.
Якою ж була його радість, коли опівночі він раптом відчув знайомий дотик руки і почув шепіт Аріеля.
– Це ти, дада[5]? – спитав він пошепки.
– Я, Шарад, не бійся.
– Що з тобою було, дада?
– Тихше!.. Бхарава... Знаєш, він зовсім не індус, а англієць Пірс... Він повів мене до Чарлза Хайда, це вчений. Також сагиб. Хайд, коли побачив Бхараву, вигукнув: “Ось і ви, містер Пірс! І Аріель?” Бхарава так розізлився... заморгав Хайду. Хайд тоді виправився, сказав: “Добрий вечір, Бхарава-бабу!” Але я вже зрозумів, Що Бхарава не індус. А втім, я й раніше догадувався про це. Тут у нас брешуть на кожному кроці.
– І що робив цей Ха?.. – квапив Шарад.
– Хайд? Він лише оглянув мене як лікар, потім сказав Бхараві: “Цілком придатний. Здоровий. За кілька днів він у нас...” Але тут Пірс знову почав робити гримаси, і Хайд наказав: “Приходь рано-вранці, до сніданку, розумієш? До сніданку. Нічого не їж, але добре помийся. Прийми ванну, а не тільки звичайне ваше обмивання”. Оце і все.
– Чому ж ти так довго не приходив?
– Бхарава повчав мене: “Покора, покора і ще раз покора!” – Аріель тихо розсміявся.
Цієї ночі друзі мало спали. Шарад сумував, бо мав розлучитися з другом. Аріель думав про те, що чекає його.
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ. НА НОВОМУ ШЛЯХУ
Коли наступного ранку Аріель, розпрощавшись з Шарадом, з’явився до Хайда, той зустрів його в білому халаті й білій шапочці.
Вони зайшли в кімнату, що нагадувала і операційну і рентгенівський кабінет, але з складнішою і незвичайнішою апаратурою.
Хайд наказав Аріелю роздягтись ї лягти на стіл, засланий білою клейонкою.
Аріель, як завжди, беззаперечно скорився. Він думав, що йому навіватимуть гіпнотичний сон, який Аріель умів артистично симулювати. Але він помилився.
Хайд наказав Аріелю проковтнути розведений у воді порошок і потім гукнув:
– Уільям, маску!
Юнак у білому халаті і в білому ковпаку наклав на обличчя Аріеля маску з ватою, від якої йшов сильний нудотний запах.
– Дихай глибше, Аріель, і голосніше лічи! – наказав Хайд.
– Один... два... три... – почав Аріель.
В кінці другого десятка він почав збиватися з ліку, робити паузи і незабаром втратив свідомість...
– Ну ось і все, – почув він, коли знову прийшов до пам’яті і розплющив очі. Його нудило, в голові шуміло. Аріель лежав уже на підлозі в кабінеті-лабораторії Хайда. – Ну що, погано себе почуваєш? Нічого, це швидко минеться. Полеж спокійно, – сказав Хайд.
Сам Хайд лежав на циновці, вже напівроздягнений, як завжди, з червоними від бетеля губами і курив люльку, обмахуючись віялом.
Пам’ятаючи попередження Пірса, Хайд вирішив обережно підготувати Аріеля до ролі літаючої людини. І коли Аріель остаточно прийшов до пам’яті, Хайд сказав йому:
– Ти дужий, Аріель? Чи зміг би ти підняти такого ж юнака, як сам?
– Не пробував, але думаю, що зміг би, – не поспішаючи відповів він. Життя в Дандараті привчило його до обережних відповідей.
– Кожна здорова людина може підняти вагу, що дорівнює вазі її тіла і навіть більшу! Уільям! Пострибай-но на стільці! -наказав учений Уільяму, що ввійшов на його поклик.
Уільям, уже підготовлений до цього, сів верхи на віденський стілець, обхопив його ніжки, а руками вчепився за спинку і почав підскакувати, рухаючись по кімнаті стрибками, як це роблять діти.
Аріель з подивом дивився на галопуючого Уільяма,
– Зверни увагу, Аріель, ноги Уільяма не доторкаються до підлоги. Уільям лише ривком угору і вперед смикає стілець і підіймається разом з ним у повітря. Під час кожного ривка він підстрибує разом з стільцем не більше як на три-п’ять сантиметрів і на стільки ж просувається вперед. Але якби Уільям при тій самій вазі був сильнішим, то, правда, він підскакував би вище і стрибав далі? Хіба не так? І що сильніший, то вище і далі. В цьому немає нічого чудесного і незвичайного. Ну, так ось. Запам’ятай тепер, Аріель. Поки ти перебував під наркозом... поки ти спав, я ввів... влив у твоє тіло... ну, рідину, яка набагато збільшила твою силу. І тепер ти зможеш стрибати на стільці краще за Уільяма. Спробуй! Вставай, сідай на стілець і стрибай, як Уільям.
Уільям поступився місцем Аріелю, прив’язавши перед тим до обруча стільця мотузку, кінець якої тримав у руці.
– Стрибай, Аріель!
Аріель шарпнув стілець і несподівано для себе зробив такий стрибок, що вдарився б головою об стелю, коли б не мотузка. Але ця ж мотузка затримала політ по дузі, і Аріель упав разом з стільцем на підлогу, зваливши й Уільяма.
Хайд зареготав, але раптом спохмурнів. Він, очевидно, хвилювався, навіть перестав жувати бетель.
– Ти не забився, Аріель?
– Трохи... Лише коліно й лікоть, – відповів Аріель, зовсім ошелешений тим, що сталося.
– А що ти відчував, коли полетів?
– Я... Нібито щось легко вдарило мені в голову і плечі... Щось тисло, але не зовні, а зсередини...
– Так... Так... Цього й слід було чекати, -пробурмотів Хайд. – Але не дуже? Не боляче?
– Ні. Тільки в першу хвилину. Я дуже здивувався і навіть трохи злякався.
– І це не заважало тобі думати? Ти не втрачав свідомості ні на мить?
– Ні, – відповів Аріель. – Здається, ні.
– Чудово! – вигукнув Хайд і пробурмотів: – У всякому разі, для мене. Пірс не всім буде задоволений, але то його справа. Ну, а в тому, що ти впав, забився, винна мотузка. А втім, без неї ти рискував розвалити собі голову об стелю. Мотузку ми прив’язали тому, що ти ще не вмієш управляти своєю силою. Слухай, Аріель, слухай уважно. Тепер ти вмієш робити те, чого не вміє жодна людина. Ти можеш літати. І для того, щоб полетіти, тобі варто лише побажати цього. Ти можеш підійматися, літати швидше або повільніше, повертати в будь-який бік, опускатися за власним бажанням. Треба тільки управляти собою, як ти управляєш власним тілом, коли йдеш, встаєш, сідаєш, лягаєш. Зрозумів? Ану, спробуй ще пострибати на стільці. І вже не шарпай стільця, а тільки подумай про те, що тобі треба піднятися; летіти. Аріель сів на стілець, узявся за спинку і подумав: “Я зараз піднімусь!” І він справді піднявся на висоту метра, облетів кімнату і плавно опустився біля Хайда, не вірячи своїм очам.