Тамара мовчала, як студентка перед екзаменатором, котра, проте, була певна, що компенсує відсутність знань своїми зовнішніми даними.
У вікні гуртожитку спалахнуло світло.
— Когось потягнуло на воду, — промовив Сідалковський, — щоб погасити жар перепаленого шлунка.
— Ви судите по собі? — осміліла Тамара.
Сідалковський пригорнув її й промовив:
— Таке селяві. Йому потрібно світло, а нам навпаки — темрява.
Він узяв Тамару за стан, який намацувався так само важко, як адамове ребро. Десь там, очевидно, у неї знаходився важельок чи вмикач, бо Тамара при першому ж дотику заплющувала очі й розтуляла уста, як матіола пелюстки. Тьмяне світло віддаленого вікна освітило разок зубів кольору азбестово-білого корала.
«Цікаво!» — подумав Сідалковський і прийняв руку. Тамара стулила губи, розплющила очі й запитливо глянула на Сідалковського, ніби кажучи: «Ну чого ж ви?»
Євграф повторив експеримент: очі знову заплющилися, а уста почали розквітати, як троянди напровесні.
— Сідалковський, а справді, хто ви? — запитала, передихнувши, Тамара. — Я чула вашу розмову з Мурченком Славою і помітила, як ви викручувалися від його запитань. Я зрозуміла, ви не з польської делегації. Мене не проведеш! Я спостережлива.
— Гм, на вас поцілунки діють, як луг на лакмусовий папір. Позитивно. Я гадав, що ви не вмієте розмовляти. Отже, вас цікавить, хто я. А як на вашу думку?
— Не знаю, — стенула податливими плечима Тамара. — Артист, чи що? — вгадувала вона. — Може, студент? Але грошима розкидаєтесь, як мільйонер чи аристократ…
— Аристократ, — промовив скромно. — Але не зовсім. Я тільки далекий нащадок аристократичного роду. Далекий, як Марс — бог війни.
— А без жартів?
— А без жартів? — Сідалковський пригорнув Тамару ближче, ніж це було можливо. — Якщо говорити без жартів, то я починав точнісінько, як прем'єр-міністр Англії Уїнстон Черчілль: народився семимісячним і теж цілком випадково. Він під час балу, я — під час репетиції драмгуртка в художній самодіяльності. Він: у Лондоні, а я у Вапнярці. Згодом вичитав, що семимісячні, як і лівші, часто або генії, або ж кретини. Те, що я не останній, переконався у Вапнярській середній школі, яку закінчив хоч і не на «відмінно», але й не в кожному класі довго засиджувався. Правда, у двох перших класах несподівано засів довше. Програма виявилася настільки цікавою, що я вирішив повторити пройдене…
Тамара сиділа, як зачарована. Очі, що нагадували перестиглі оливки, набирали кольору підсмаженого каштана. Вона дивилася на Сідалковського і не могла зрозуміти: правду він говорить чи жартує. Але їй подобалося те й друге, як і все у Сідалковському.
— Навчання в школі не пропало даром, — продовжував він, не спускаючи очей з обрію, який почав потроху світлішати. — Навчився курити. Тепер не палю. У мене завжди так: коли забороняли — курив, дозволили — кинув. Так я став протестантом.
Сідалковський глянув на Тамарині коліна: ті ж самі, що у «Волзі». Але тоді вони йому чомусь більше подобалися. Може, тому, що не були на такій близькій відстані, як тепер… Він крадькома зиркнув на годинник. Секундна стрілка з швидкістю каруселі викаблучувалась навколо своєї осі. Сідалковський взявся рукою за те місце, де в Тамари, здається, був якийсь вмикач. Уста в ту ж мить затремтіли, як сльозинки на віях, і розтулилися. «Цікаво!» — посміхнувся він.
На цій стадії подій, які ми описуємо, губи у наших героїв стулені так міцно, що навіть крізь їхні щілини не може вирватися жодне слово. Тому нам доведеться, не порушуючи стиль Сідалковського, напівжартома-напівсерйозно продовжити його curriculum vitae[3].
У вапнярській школі в Сідалковському прокинувся не тільки цигарковий протестантка й мрійник. По закінченні навчання він поїхав, уже як романтик, у незвіданий і далекий світ — Одесу. Мріяв стати штурманом далекого плавання. Та в училище не потрапив — не пройшов за конкурсом. Додому вертатися не хотів, тож записався на торговельне судно, згодом став матросом першого класу і з'їздив один раз в Італію, де заходили аж у два порти: Геную і Венецію. В одному із них Сідалковський зійшов на берег. Де саме — не пригадує. Бо ці міста ще з шкільної парти плутав, як і Литву з Латвією, не знаючи, чия столиця Вільнюс, а чия — Рига, де продають паланку, а де ризький бальзам…
По-італійськи читати не вмів, а як же говорити по-українськи, коли всі розмовляли по-італійськи. Тому й досі не знає, де купив альбом порнографічних листівок, японські плавки і два чорних костюми: чи в Генуї, чи у Венеції.
Після «загранки», як казав по-одеськи Сідалковський, повернувся до рідної Вапнярки. Ходив по селу в чорному смокінгу, як конферансьє з обласної філармонії. Казав, що за кордоном усяке барахло дешеве, але продукти — не те що в нас, дорогі. Цим самим породжував нездорові чутки, але їм все одно ніхто не вірив, як ніколи ніхто не вірив самому Сідалковському.
— Звичайний моряк, — розповідав Сідалковський, — а купив святковий костюм. Якби не фотоальбом, то зумів би взяти ще штук вісім.
Показував односельцям ярлики, на котрих стояло: «Made in…» Що це означало — він не знав. З іноземною мовою, як і з учителем, що її викладав, ніколи спільної мови не знаходив. Лінгвістичні здібності у нього виявлялися, як божий дар, але не в останній стадії. Навчившись читати латинський шрифт, вважав, що цього достатньо…
Раптом Сідалковський відірвався від Тамариних уст, ковтнув повітря, але не на повні груди, бо Тамара несподівано взяла ініціативу в свої руки. Це у Сідалковського викликало дивні асоціації. Наприклад, такі: камінь, який щойно здавався мертвим, раптом ожив і, зірвавшись з гори, покотився вниз, організовуючи по дорозі таку лавину, що Сідалковський боявся, аби його не придушило. Але поки йому це не загрожує, тож продовжимо спокійно його життєпис…
Якось, гуляючи з дівчиною в полі, за Вапняркою, Євграф потрапив під дощ. Куплений в Італії костюм виявився, як змій, паперовим. Додому Сідалковський повертався аж увечері у підштаниках, ще й з двома втратами: втратив дівчину, яка від сорому втекла з поля до лісу, і костюм, від якого залишився один ярлик з незрозумілим для Сідалковського написом. Вчитель Іван Іванович згодом той напис розшифрував: «Костюм для мерців» (але Сідалковському з чисто педагогічних міркувань цього перекладу не сказав). Тоді з нього сміялася вся Вапнярка. Цю подію Сідалковський розцінив, як незаконну акцію проти нього з боку Італії. З того часу Сідалковський зненавидів підштаники й Італію.
— З цією державою я у конфлікті, — казав він.
Тепер ходив здебільшого в японських плавках, але тільки на пляжі. У воду не залазив: японцям, як і італійцям, не довіряв. Іноземних мов, як і раніше, не вчив, порад старших не слухав, і це підвело його вдруге. Коли наважився одягти другий костюм, знову потрапив під дощ. Додому біг у вітчизняних темно-синіх трусах. Точнісінько таких, в яких колись бігав нападаючий київського «Динамо» Граматикопуло. Міжнародний конфлікт загострився…
Вернувся до Одеси, але в «загранку» більше не пустили. Підмочився на костюмах, на альбомі погорів… 3а ввезення порнографічних листівок у святу Одесу матроса першого класу навічно списали на берег з правом плавати, але не далі територіальних вод. І то не на шлюпках, а вплав — не далі буйка…
Щоб роман читався не так монотонно і нудно, повідомимо, що над сивим Києвом уже загорявся той травневий голубий ранок, який передбачають календарі, але не подають детального опису. Ми заповнимо цю прогалину і коротко скажемо: над містом висів той ранок, коли у рідній і далекій для Сідалковського Вапнярці хлопці ще ловлять хрущів і запускають їх востаннє дівчатам за пазуху.
— На добраніч, — галантно розкланюючись, випалив Сідалковський Тамарі. — Хай вам сняться ніжні сновидіння Аполлона…
— Але вже світанок! — повідомила Тамара.
— О боже! А я й не помітив, — промовив аристократично Сідалковський. — Як швидко минув час! Коли ж ми зустрінемося знову? Я не витримаю довгих розлук з вами, Тамаро, — розгублено посміхнувся він, востаннє припав до червонорозпуклих ранкових пелюсток, що трохи припухли від поцілунків.