Передмова до видання 1968 року
На обкладинці використано картину Віктора Рибачука «Альбер Камю». Перекладач щиро дякує за допомогу доктору філософських наук Анатолію Тихолазу, кандидату філософських наук Тимофію Мотренкові, фахівцеві з англійської філології Віктору Горлову, а також усім, хто сприяв підготовці і публікації цього перекладу.
Ця книга вперше була опублікована всупереч порадам майже всіх, хто читав її. Мені казали, що вона зробить мій «імідж» непривабливим, та я впевнений: моя думка, що сприятливий «імідж», ймовірно, не має великого людського — чи літературного — значення, важила б дуже мало, якби за мною не було роману-бестселера. Я скористався тим «успіхом», щоб видати цю «невдачу», і тому обвинувачення в несумлінній впертості зустрічаю відкрито. У впертості я мушу визнати свою вину, але не у відсутності сумління, тому що я діяв тільки у відповідності з тим, що мною написано.
Мій головний клопіт в «Арістосі»[1] — зберегти свободу індивідуальності на противагу всьому тому тиску-до-конформізму, який загрожує нашому століттю; прикладом такого тиску, спрямованого на нас усіх, а особливо на кожного, хто досяг публічного визнання, є ніби навішування ярликів на людину у відповідності до того, як вона здобуває гроші і чим уславилась, — до того, як інші люди здебільшого прагнуть її використати. Назвати людину водопровідником — це описати один її бік, але водночас затемнити розмаїття інших. Я письменник, і я не хочу ніякого більшого обмеження свободи, ніж те, що я виражаю себе в друкованому слові. Таким чином, головною особистою причиною написання цієї книги було оголосити, що я не збирався входити до клітки, на яку навішали ярлик «романіст».
Проте дратував якраз не сам зміст книги. Дратувала й манера — категоричний спосіб, яким я розкривав свої погляди на життя. Але вона теж брала витоки в бажанні плекати індивідуальність. Заявляючи відверто, що я думаю, я сподіваюсь примусити вас сказати собі відверто, що видумаєте. Я не розраховую, на згоду. Якби я хотів того, мені би спід було писати в зовсім інших формі й стилі і посолодити свої пігулки звичайним цукром. Одне слово, я не захищаю докази.
У нашому світі дуже поширена думка, що філософію слід залишити філософам, соціологію — соціологам, а смерть — мертвим. Я вважаю, що це одна з великих єресей — і тираній — нашого часу. Я цілком відкидаю той погляд, згідно з яким, у питаннях, що стосуються всіх (таких, як смисл життя, природа доброго суспільства, обмеження умов людського існування), право на висновки має тільки спеціаліст — та й то лише в своїй власній дисципліні. Слава Богу, знаки «Стороннім вхід заборонено» в нашій країні зустрічаються дедалі рідше, але вони досі ще, як гриби після дощу, з’являються довкола обгороджених високими мурами станів нашого літературного та інтелектуального життя. Попри всі наші досягнення в техніці ми, поза вузькопрофесійними галузями, в розумовому відношенні є одним з найлінивіших і вівцеподібних поколінь, які будь-коли існували. Ще одна мета цієї книги — підвести до думки, що основна причина, чому невдоволеність смислом життя переслідує наше століття, як оптимізм переслідував вісімнадцяте, а самовдоволення — дев’ятнадцяте, полягає якраз у тому, що ми губимо з поля зору наше найголовніше людське родове право: мати власну думку про все, що нас стосується.
Користуючись тим же методом, що і Нельсон, щоб не читати небажані сигнали, деякі критики до того ж побачили в цій книзі і вдвох моїх романах — «Колекціонерові» і «Магові» — докази того, що я — прихований фашист. Все своє свідоме життя я вважав, що єдина розумна політична доктрина, якої слід дотримуватись, — це демократичний соціалізм. Але в що я не вірив ніколи, то це в квазі-емоційний лібералізм того різновиду, що став популярним за останні двадцять років; такі погляди більше личать аванґардовим суспільним колам та модним газетам, аніж глибоким переконанням чи обдуманим спробам знищити реакцію. Я так само не схиляюсь до теорії, ніби соціалізм є завоюванням тільки пролетаріату і ніби провідна партія в соціалістичній політиці повинна завжди бути за голосом організованого робітництва. У становленні соціалізму ми можемо значною мірою завдячувати тред-юніоністському рухові; але настав час, коли пуповина перерізана.
Головну тему цієї книги — як і «Колекціонера» — зрозуміли так само неправильно. По суті, вона походить від грецького філософа Геракліта. Ми знаємо Геракліта дуже мало, оскільки він жив до великого віку грецької філософії, і все, що залишилося від його праць, — це кілька сторінок фрагментів, часто темних. В знаменитій книзі «Відкрите суспільство» професор Карл Поппер знайшов переконливі аргументи проти Геракліта (якщо не для чого іншого, бо він вплинув на Платона) як дідуся сучасного тоталітаризму. Тоді Геракліт бачив людство поділеним на моральну та інтелектуальну élite (aristoi, гідні люди, а не — це пізніший смисл — люди благородного походження) і на бездумну, покірну масу — більшість. Кожен може помітити, як таке розмежування грало на руку всім тим майбутнім мислителям, які розвивали теорії панівної раси, надлюдини, форми правління кимось одним чи небагатьма і т. п. Не можна заперечувати, що Геракліт — ніби якась покинута на землі зброя, сама по собі нешкідлива, — був використаний реакціонерами, але мені здається, що основне його твердження біологічно неспростовне.
1
«Арістос» узято з давньогрецької. Це слово має форму однини і значить приблизно «найкращий для даної ситуації». Наголос на першому складі. (Прим. авт.)