В усіх сферах прикладання людських сил очевидно, що більшість досягнень, більшість велетенських кроків уперед роблять особистості — є вони геніальними вченими чи митцями, святими, революціонерами чи ким завгодно. Ми не потребуємо даних тестування на визначення розумових здібностей, аби знати протилежне: що широкі людські маси не мають великого розуму — чи високої моралі, чи великого мистецького обдарування, чи справді високої кваліфікації, щоб займатися шляхетнішими видами людської діяльності. Звичайно, робити з цього поспішні висновки, що людство може бути розщеплене на дві чітко визначені групи — чудову меншість і нікчемну більшість — було б ідіотизмом. Градації безмежні, і якщо ви не запозичите в цій книзі ніякої іншої ідеї, сподіваюсь, ви розумієте, що я маю на увазі, коли кажу, що роздільна лінія між Меншістю і Більшістю повинна проходити крізь кожного індивіда, а не між індивідами. Одне слово, ніхто з нас не буває цілком досконалим; і ніхто — цілком недосконалим.
З іншого боку, історія — і в двадцятому столітті не найменше — показує, що суспільство вперто розглядало життя з точки зору боротьби між Меншістю і Більшістю, між «Ними» і «Нами». Моєю метою в «Колекціонері» було спробувати проаналізувати — за допомогою притчі — деякі наслідки цього протистояння. Клеґґ, викрадач, чинив зло, але я намагався показати, що його зло було значною мірою — а можливо, і цілком — результатом поганого виховання, підлого оточення, сирітства — всіх факторів, непідвладних його контролю. Одне слово, я намагався довести фактичну невинність Більшості. Міранда, ув’язнена ним дівчина, не набагато краще від Клеґґа контролювала те, ким була: вона мала заможних батьків, добрі можливості для освіти, успадковані здібності і розум. Це не означає, що вона була досконалою. Зовсім ні — вона зарозуміла в своїх ідеях, вона педантка, ліберально-гуманістична снобка, як і багато студентів університетів. Проте якби вона не померла, то могла б стати кращою — людиною, яких так відчайдушно потребує людство.
Реальне зло в Клеґґові подолало потенційне добро в Міранді. Цим я не хотів сказати, що дивлюся в майбутнє з чорним песимізмом і що дорогоцінній élite загрожують орди варварів. Просто я думав, що доки ми не повернемось обличчям до цього невиправдано жорстокого конфлікту (заснованого значною мірою на зайвій заздрості, з одного боку, і зайвій зневазі — з іншого) між біологічною Меншістю і біологічною Більшістю, доки не визнаємо, що ми не є — і ніколи не будемо — рівними від народження, хоч усі народжуємося з рівними людськими правами, доки Більшість не можна буде виховувати позбавленою помилкового визнання своєї неповноцінності, а Меншість — позбавленою свого так само помилкового визнання того, що біологічна перевага є станом існування, а не тим, чим вона є насправді, — станом відповідальності, — доти ми не прийдемо до справедливішого і щасливішого світу.
В іншому місці книги я відстоюю важливість полюсних поглядів на життя: індивіди, нації, ідеї набагато більше залежать у силі, енергії, запальності від своїх супротивників, ворогів і протилежних сторін, ніж це підказують зовнішні прояви. Сказане є слушним і щодо протистояння Меншості та Більшості, еволюційно над- і недопривілейованих. Ці бойові умови, попри явну шкоду, мають і корисні наслідки. Якщо спробувати одним словом підсумувати всі несправедливості нашого світу, то таким словом напевно буде нерівність. Саме нерівність, а не Лі Харві Освальд, убила Президента Кеннеді. Випадок, могутній чинник, якого ми ніколи не будемо здатні контролювати, завжди переповнюватиме життя нерівністю. І здається безумством, що людина сама продовжує сліпо поширювати в нашому світі цей злісний вірус замість того, щоб намагатись його обмежити.
Це було глибинним змістом і в «Колекціонері», і в даній книзі. Якою б вона не була, я думаю, ви погодитесь: це не фашизм.