27 Якщо ми, наприклад, справді хочемо вшанувати видатну людину, то напевно краще було б її сфотографувати, або зняти про неї фільм, або опублікувати доповідь про те, чим вона уславилась; все це буде кращим від її портрета, виконаного в «академічному» стилі найманим малювальником. Ніхто не думає, що таким портретам притаманна якась біографічна чи мистецька цінність, просто вони задовольняють суспільну традицію відзначати знаменитість у такий спосіб.
28 Друга причина тріумфу мистецтва, орієнтованого на відчуття внутрішньої реальності, — зростання значення «я» в існуванні як наслідок згаданих вище немо-утворюючих умов. Не випадково романтизм, вплив якого досі такий сильний, був наслідком орієнтованої на машини промислової революції, та й багато інших проблем сучасного мистецтва вийшли з такої взаємно ворожої полюсності.
29 Неминучим наслідком цього виявилось ставлення до стилю як до головного мірила мистецької вартості. Зміст ніколи ще не був менш важливим. Ми можемо розглядати історію мистецтв з пори Відродження (останній період, коли зміст був допущений принаймні на рівних правах) як повільну, але тепер уже майже тотальну перемогу засобів вираження над тим, що виражається.
30 Прикмета такої перемоги — ставлення митців до підписування артефактів. За греків підписування стало досить поширеним явищем, причому, як і слід було сподіватись, найпоширенішим у літературі — мистецтві, де найповніше виражено самосвідомість. І все ж таки в добу Відродження багато митців ще не почували великої потреби ставити свої підписи; і навіть сьогодні існує традиція анонімності в таких ужиткових мистецтвах, як гончарство і меблярство, які менш усього піддаються експлуатації з боку «я» митця.
31 Сьогодні головна потреба митця (як йому здається) — виражати власне підписане відчуття себе самого і свого світу. Та оскільки наша потреба в зображальному мистецтві втратила значення, з’явились такі його форми і стилі, як абстракціонізм, атональна музика, дадаїзм, які дуже низько ставили точність відображення зовнішнього світу (властиву ремеслу) і колишню згоду митця брати на себе певні зобов’язання перед зовнішнім світом, але натомість вони розкривали найширше з можливих поле для вираження безумовно унікального «я». Величезне «розкріпачення» стилю, техніки, інструментування (використання матеріалів), що відбулося в нашому столітті, якраз і викликано потребою митців відшукати Lebensraum[13] для творчості; одне слово, викликано їхнім відчуттям ув’язненості в масі інших митців. В’язниця знищує людську індивідуальність — це те, чого митець сьогодні боїться найбільше.
32 Та якщо головним завданням мистецтва стає вираження індивідуальності, то аудиторія повинна здаватись митцеві не дуже важливою; але зневажена аудиторія, в свою чергу, відмовиться від такого двічі егоїстичного мистецтва — особливо коли всі інші мистецькі цілі настільки усуваються, що артефакти виявляються герметично-закритими для кожного, хто не має спеціальної інформації про авторський замисел.
33 Виникають (уже виникли) два характерні табори: митці з першого переслідують свої власні відчуття та задоволення свого «я» і сподіваються, що їхня аудиторія прийде до них з почуття обов’язку перед «чистим», або «справжнім», мистецтвом; митці з другого експлуатують бажання публіки, щоб любові од неї домагались, щоб її забавляли та розважали. В цій ситуації нічого нового. Але обидва табори ніколи ще не були так чітко розмежованими й антагоністичними.
34 Отже, все мистецтво внутрішнього відчуття стає прихованою формою автопортрета. В усьому, немов у дзеркалі, митець бачить себе. Мистецька майстерність віддається в жертву; володіння майстерністю стає навіть «нещирим» і «комерційним». Гірш того: митець — щоб приховати тривіальність, банальність чи алогічність свого внутрішнього я — іноді умисно вводить до свого мистецтва елементи герметизму і багатозначності. Це легше зробити в малярстві й музиці, ніж у літературі, тому що слово — символ точніший і тому що удавані багатозначність і герметизм загалом легше виявити в літературі, ніж в інших мистецтвах.