Мистецтво і суспільство
35 Але тиранія самовираження — не єдиний чинник, з яким веде боротьбу сучасний митець. Однією з найбільш вражаючих прикмет нашого віку було повсюдне використання і в популярних, і в інтелектуальних розвагах та мистецтвах полюсів насильства, жорстокості, зла, небезпеки, перверсій, сум’яття, двозначності, іконоборства, анархії. Хепі-енд стає «сентиментальним», відкриті або трагічні розв’язки — «реальними». Часто кажуть, що мистецькі напрями — не більше, ніж віддзеркалення того, що є в історії. Наше століття явно насильницьке, жорстоке і т. ін.: яким же ще бути його мистецтву, якщо не чорним?
36 Але це наштовхує на думку, що митець не здатний на вище прагнення, аніж просто дати дзеркало довколишньому світові. Не можна заперечити, що в наш час багато «чорних» мистецтв, на жаль, історично виправдані, але вельми часто це викликано тиском на мистецтво з боку зацікавленого в ньому суспільства. Митець творить у чорній тональності тому, що від нього її очікує суспільство, а не тому, що хоче цього по своїй суті.
37 Чорне мистецтво може принести певну насолоду — не тільки тому, що в глибині душі ми самі схильні до насильства, жорстокі і сповнені хаосу тотального руйнування, і не тільки тому, що емоції, викликані таким мистецтвом, яскраво контрастують із нашим життям день при дні в безпечному суспільстві, а тому, що лякаюче сірістю життя набуває реальності, барв та смислу, яких йому бракує без такого контрасту, до того ж легкодоступного. Ця насильницька смерть є моїм життям у безпеці; ця скривлена фіґура є моєю симетричністю; цей безглуздий вірш є моєю ясністю розуму.
38 Одна з найглибших насолод від трагедії уже в тому, що ми вціліли; трагедія могла б статися — але не сталась — і з нами. Ми не тільки схвильовано переживаємо трагедію, але залишаємось жити і після неї.
39 Таким чином, утому, що публіка ніколи не приймає «чорне» мистецтво за чисту монету, є дуже глибокий сенс. І справді: порнографію часто захищають тим, що, попри позірні інтенції, її кінцевий результат, як правило, високоморальний. Показ «пороку» і перверсії служить для того, щоб нагадати людям про їхні власні чесноти і їхню нормальність. Садизм повинен скоріше породжувати у нас більшу повагу до інших людей, аніж подальшу ескалацію садизму, тощо. Але на яку б точку зору ми не стали — що таке мистецтво псує суспільство чи що потай приносить йому користь, — вплив на митця мусить бути поганим.
40 Сьогодні мистецтво повинно забезпечувати те, що у минулому забезпечували незнання і суспільні та фізичні умови: непевність, насильство і ризик. Це — збочення від його істинного призначення.
41 Така неприродня роль пояснює надзвичайно поширене серед багатьох так званих авангардних митців прояви почуття вини, спроби відмежувати творця від творіння, звести артефакт до гри з якомога меншою кількістю правил. Живопис, де колір, форма і текстура є питанням випадку; музика, де від виконавця вимагають стільки імпровізації, що це зводить роль композитора до нуля; романи і вірші, де порядок слів чи сторінок чисто випадковий. Науковим обґрунтуванням такого заснованого на випадковості мистецтва є, певно, знаменитий — і знаменито перекручений — принцип індетермінізму; воно виходить також із геть хибного уявлення, ніби відсутність втручання Бога — в повсякденному нашому розумінні втручання — означає, що існування позбавлене сенсу. Таке мистецтво — навіть при його позірному самозапереченні — до абсурду зарозуміле.
42 Митець може зробити вибір не бути митцем, але він не може бути митцем, який зробив вибір не бути митцем.
Митці і не-митці
43 Естетичне переживання — починаючи з кінця вісімнадцятого століття — узурпувало сферу реліґійного переживання. Точно так само, як у середньовічній церкві було повно священиків, яким слід було стати митцями, у наш вік повно митців, які колись би стали священиками.
44 Багато сучасних митців, без усякого сумніву, заперечували б, що вони священики manques[14]. Це тому, що пошук добра вони підмінили пошуком художньої «правди». Колись за кожним порогом було стільки несправедливості, тож легко було зрозуміти, що таке добро з погляду вчинку. Але тепер навіть у дидактичному мистецтві значно більше стремління до правильного естетичного чи мистецького вираження моралі, ніж до самої моралі.