Смішне далеке дитинство.
— Северине, агов! Як ти почуваєшся?
Він похитав головою.
— Наче у мене крига замість серця.
Ліна більше нічого не питала.
Вона йшла впевнено, наче темрява їй не заважала. Неподалік почулися веселі крики, гомін, плюскіт води та потріскування багаття.
А Северин згадував.
Коли Ліна почула про пригоду із мавкою, то довго пронизувала хлопця незрозумілим поглядом, а потім спитала удавано байдуже:
— І як? Сподобався тобі її цілунок?
Це було питання з пасткою. За роки спілкування хлопець встиг вивчити цей холодний тон, який приховував пожежу.
— Мені нема з чим порівнювати, — викрутився він і по думки похвалив себе за вдалу відповідь.
— Он як!
Ліна постояла кілька секунд, а затим підскочила та поцілувала в губи — коротко та войовничо.
— А тепер що скажеш? Чий кращий? — блиск в очах обіцяв найгірші наслідки за неправильну відповідь.
— Твій, — збрехав Северин.
Смішне далеке дитинство.
Коли вони вийшли на берег Дніпра, свято було в самому розпалі: сп'янілі хлопці та дівчата співали, танцювали, стрибали через ватру, деякі вже лежали по кущах, а на кручі розбишаки підпалили колесо та під веселі верески зіштовхнули у воду.
— Почуваюся зайвим, — мовив джура.
Ліна уважно подивилися на нього і тихо запитала:
— Навіщо ти зробив це, Северине?
— Аби... захищати їх, — він указав на святкову юрбу.
— Хіба не знайшлося би іншого захисника?
— Якщо так думатиме кожен, захисників не стане.
Розмову перервав п'яненький парубок, що підбіг до них із пляшкою та кількома чарками. На ногах він тримався невпевнено.
— Йой-йой, у нас гості! Незнайомці з самої хащі, — він зіщулився. — Може, нечиста сила?
— Так і є. Я відьма, а він — характерник, — відповіла Ліна.
— Ха-ха-ха! У Купальську ніч чого тільки не трапляється, — парубок був настільки п'яний, що навіть черес не розгледів. — Випийте зі мною, друзі з хащі!
Северин із задоволенням цокнувся з незнайомцем та Ліною, випив чарку махом, прислухаючись, як горілка розтікається по тілу. Відразу стало тепліше й веселіше. Він рішуче взяв дівчину за руку та підвів до великого багаття, що аж гуло від жару.
— Хочеш стрибнути? — здивувалася Ліна.
Він хотів розтопити кригу в грудях.
— А чом би й ні?
Ліна засміялася та вільною рукою підняла поділ сорочки вище колін. Северин кілька секунд задивлявся на її ноги, а потім крикнув, перегукуючи гамір навколо:
— Готова?
— Так!
Розбіглися та стрибнули, пружно відштовхнувшись від землі, полум'я облизало ступні, і вони легко перелетіли через нього. їхні руки розімкнулися, після чого Ліна радісно заплескала в долоні.
— Гарно стрибнули! Тепер моя черга. Йди за мною, Северине.
— Куди цього разу?
— Шукати квіт папороті, авжеж! Кому знайти його, як не відьмі з характерником?
У її посмішці вигравало полум'я.
Вони пройшли повз дівчат, які прикрашали вінки обережно підпаленими свічками та пускали темними хвилями Дніпра, спостерігаючи за їхньою долею.
— Дивіться, дивіться оно! У Ганьки потонув!
— Ще рік у дівках сидітимеш!
Ганька сумно зітхнула, а Ліна тільки пхекнула, проходячи повз те ворожіння.
Вони повернулися до хащі та знову мандрували лісом, допоки звуки святкування не згасли.
— Не бачу я тут квіту, Ліно.
— То придивися краще.
Вона опинилася поряд, пригорнулася всім тілом, палко поцілувала у вуста. Він на мить розгубився, але відповів, і пекуче бажання вмить наповнило його. Її руки нетерпляче
скинули з нього сорочку, він зірвав з неї крайку. Вінок упав, прокотився колесом та завмер на траві.
Раптом Ліна зупинилися, відірвалася від нього та спитала:
— Пригадуєш, як ти мені пообіцяв виконати будь-яке моє бажання?
— Чого ти хочеш?
Сам він хотів тільки її — і був ладен на будь-що.
— Хочу, аби ти забув мене після цієї ночі.
Такого Северин не очікував.
— Обіцяєш? — нетерпляче перепитала Ліна.
— Не можу!
Юнак мав дивне відчуття, що вже встиг забути цієї ночі щось дуже важливе.
— Тоді скажу інакше: пообіцяй не шукати і не згадувати мене. Будь ласка.
— Чому, Ліно?
— Ти дав слово, Северине.
Він притиснув її гаряче тіло, сповнене таким само бажанням, і вирішив не марнувати часу на суперечки.
— Якщо так... Я обіцяю, — та запечатав слова цілунком.
І вони скинули все зайве, впали на трав'яне ліжко, злились незграбним поспіхом, невмілою ніжністю, палкими цілунками, ловили подих одне одного, пливли на хвилях, шукали квіт папороті та знаходили його щоразу в яскравих спалахах — а разом із ним і самих себе.