Багато столів було зайнято, гули розмови, ніхто не звернув увагу на появу характерників — тут трьома клямрами на чересі нікого не здивуєш, бо всі переважно самі їх носили.
Корчмар широко посміхнувся та вийшов із-за шинквасу, розставляючи руки для обіймів.
— Захаре, мій старий друже! Радий тебе бачити! Де пропадав, вовча твоя душа? — корчмарю було за п'ятдесят, він мав трохи зайвої ваги, залисини та життєрадісне червоне обличчя.
— Виховував нове покоління, — із посмішкою відповів Захар і чоловіки обійнялися. — Як ся маєш, Володимире?
— Не жаліюся. Заробляю потроху, прикуповую іноді нових шабельок... — корчмар махнув рукою, мовляв, хіба таке може бути цікаво. — Як знав, що приїдете! Тримав останню кімнату про всяк випадок, думав, завтра точно віддам, але ось ти тут!
Корчмар перевів погляд на Северина.
— Познайомиш із новим поколінням?
— Мій джура, звуть Северин Чорнововк. Юнак поштиво вклонився.
— А цей шановний пан — Володимир Буханевич, власник закладу, що мав би за оригінальним задумом створювати затишок, але натомість своїми настінними прикрасами лишень провокує порубати ближнього свого.
— Тільки у Буді я можу спокійно розвішувати по стінах сталеву зброю, знаючи, що нею не повбивають, — розсміявся корчмар і знову повернувся до Северина. — Ти син Ольги та Ігоря, так?
— Ваша правда.
Вони скріпили знайомство потиском рук.
— Я знав їх, — кивнув корчмар. — Твої батьки зупинялися тут, я навіть пригадую тебе малюком. Якось уночі ти нестерпно ревів і побудив гостей з обох поверхів. Але всі ми колись були малюками, еге ж? — він указав на стіни: — Подобається моя колекція?
Северин закивав, оглядаючи ряди припалих пилом шабель.
— На вигляд приголомшливо.
— Тоді дозволь продемонструвати її перлину.
Володимир підвів джуру до почесного місця над каміном, де висіла непоказна здоровенна шабля із щербатим лезом та іржавим крижем. Підпис проголошував «Peklo, Vedmid'».
— Це шабля того самого Ведмедя? — захоплено спитав Северин.
— Того самого, — гордо відповів корчмар. — Мамаєв джура!
— Володимире, ти ще встигнеш похвалитися, — гукнув Захар, отираючи піт з шиї. — Дай парубку перепочити, у нього завтра посвята.
— Авжеж, — чоловік хутко повернувся за шинквас і Северин неохоче пішов за ним. — Кімната на горищі, ти її знаєш... Де ключ? Куди я його подів? А, ось він. Тримай. У тавлію опісля зіграємо?
— Обов'язково.
— Чудово, — зрадів Володимир. — Бо добрих гравців нині не знайдеш. І, сподіваюся, ти припас для мене чимало нових оповідок! Книга чекає.
— Усе потім, — відмахнувся Захар. — Краще підготуй нам обід, бо ми лише пиріжки мали.
— І ночви приготую, не сумнівайся. Від вас відгонить довгою дорогою.
Коли вони підіймалися сходами на горище, Северин не стерпів та поцікавився:
— То справді шабля самого Ведмедя?
— Я маю деякі сумніви щодо існування історичної постаті характерника Ведмедя як такого, не кажучи вже про його автентичну зброю, — відповів Захар. — Але Володимиру приємно так думати, а я не хочу його розчаровувати. Зрозуміло?
— Зрозуміло. А що за книгу він мав на увазі?
— Пан Буханевич збирає характерницькі байки. Хоче колись видати «Літопис Сірого Ордену» чи щось таке. Як ти вже мав зрозуміти, він — романтична натура, а, крім того, гарна людина і мій добрий друг.
У кімнаті, на превелике Северинове розчарування, шабель на стінках не виявилося: просте невеличке приміщення із двома ліжками та круглим віконечком на внутрішнє подвір'я зі стайнями.
— Скидай сакви, козаче. Освіжімося, пообідаймо та підемо записувати тебе до скарбничих.
Северин із насолодою змив піт і пил, переодягнувся у чисте та відчув себе готовим до будь-яких звершень. Бойовий настрій закріпив приготований Володимиром борщ, такий густий, що ложка застрягала.
Сонце вкрилося прохолодними хмарами, спека припала. Северин намагався не крутити головою, аби зберігати солідний вигляд. Йому гостро не вистачало золотої клямри — раніше він бачив її тільки на чересі Захара, а тепер вони блищали звідусіль і від того ще дужче кортіло мати повний черес.
Вони полишили Буду та рушили до «Чотирьох братів», що так звали дуби неподалік містечка, навколо котрих курінь скарбничих вибудував один зі своїх штабів. За легендою, на самому початку Ордену, жили собі чотири брати характерники, які закохалися у місцеву дівчину неймовірної краси. Лицарі запекло сперечалася, чия вона має бути, аж поки не похапалися за срібні ножі та полягли всі четверо, а сама красуня щасливо вийшла заміж чи то за бондаря, чи то за лимаря з Тернополя.