Дорогою Захар розповів, що біля стовбурів, навколо котрих виросла споруда, завжди чергувало кілька лицарів — завдяки їм повідомлення перебігали далі хитросплетеними ланцюгами, чиї тенета були відомі тільки всередині куреня скарбничих. Курінь мав репутацію найнуднішого, бо скарбничі відповідали за поширення новин, питання зв'язку, витрат, надходжень, виплат, постачань, архівів, документів, перекладів, листувань, картографії та купи іншої канцелярської роботи, яка зовсім не в'язалася з образом воїна-перевертня.
— Це один із відомих загалу штаб скарбничих, — сказав Захар. — Насправді їх мається по кілька у кожнім полку, але більше я тобі розповісти не можу, бо то є таємниця куреня.
У саму будівлю не заходили: потрібний писарчук сидів за столом біля дверей та швидко поскрипував пером, не зронивши на аркуш жодної чорнильної ляпки.
Перед ним чекали характерник із довгими обвислими вусами та його джура. Северин із цікавістю його роздивився: за шість років він рідко зустрічався з іншими учнями сіроманців. Парубок стояв хвацько: руки в боки, на капелюсі похитується перо павича — справжній господар життя. Він весело підморгнув Северинові.
Коли парочка пішла, писарчук промокнув документи, обережно присипав їх білим піском, відклав до пузатої теки і підняв голову до Северина, зауваживши дві клямри на чересі.
— Вітаю. Ім'я?
— Северин Чорнововк.
Скарбничий заходився шукати аркуші у своїх паперах.
— Є такий, — покивав. — І Захар Козоріз, його наставник.
Захар ввічливо мугикнув.
— Під яким прізвищем тебе записати, Северине?
У характерників за традицією джура брав учительське прізвище — як, наприклад, вчинив його батько Ігор свого часу. Адже після обміну кров'ю у ніч срібної клямри та кількох років спільного життя учитель ставав учневі справжнім другим батьком. Проте існував виняток: коли рідним татом джури також був характерник, джура мав право залишити власне прізвище.
Питання заскочило зненацька, бо Северин геть забувся про цей звичай. Ситуація була делікатна: він не хотів зрікатися свого прізвища попри всю вдячність до учителя. Юнак кинув ніяковий погляд на Захара, а той лишень посміхнувся.
— Я знаю, що ти хочеш залишити батьківське. Жодних образ.
Джура полегшено видихнув і його записали під прізвищем Чорнововка.
— До речі, брате, — звернувся скарбничий до Захара. — У мене зазначено, що ти вже кілька років користуєшся старою мапою.
— Так і є, — кивнув характерник. — Вчителював, тому не мав часу поміняти.
— Візьми оновлений атлас.
Скарбничий вийняв із зачиненої на ключ шафки столу неабияку книгу, зробивши позначку в своїх документах.
— І не забудь знищити старий.
— Я пам'ятаю порядок, — Захар узяв атлас. — Скільки цього року джур?
— Має бути двадцять. Шестеро досі не прибули. Северине, потрібен твій підпис, — писарчук простягнув йому перо.
Джура розписався біля свого імені. Скарбничий перевірив підпис та кивнув. Справу зроблено.
— Двадцять... Небагато.
— Такі часи, — знизав плечима скарбничий і присипав свіжі документи білим піском.
Вони розпрощалися та рушили назад до міста.
— Щороку гине більше, ніж прибуває свіжої крові, — промовив Захар.
— Мені здалося, тут велелюдно, — обережно зауважив Северин. — Такі натовпи я бачив лише на Сорочинському ярмарку та у День проголошення Гетьманату, коли ми у Білій Церкві святкували.
— Ти просто не бачив, як тут було до Рокошу, козаче. Гуло на весь Холодний Яр! Гостинні доми напхом напхані, корчми забиті, стодолі зайняті, поля навколо міста схожі на військовий табір. Тепер нас значно менше, — Захар розгорнув атлас та пролистав його. — Ненавиджу розкривати оновлену мапу та відзначати, скільки дубів з'явилося там, де раніше їх не було.
Та сховав атлас за пазуху.
Вони поверталися через центр Буди. Захара гукали численні характерники, намагалися пригостити пивом та побазікати про п'яте-десяте. Северин із подивом відмітив, як багато знайомців має учитель. Його самого також не оминали увагою — тиснули руку, ляскали по плечах, вітали у Вовчому місті та бажали успіху. Юнак посміхався, намагаючись запам'ятати безліч імен та облич, проте остаточно здався після восьмого привітання і далі просто всміхався та кивав.
Настрій дещо зіпсувала одна недовга розмова.
— Гей, Брилю, — гукнув кремезний бородань із виголеною головою. — Сто років! Ха-ха, оце так зустріч, саме недавно тебе згадували!