Вони виїхали у ніч. Було темно й безлюдно, густо падав сніг. Ігор їхав попереду, і Северин не насмілювався порівняти Шарканя з його конем, не зважувався спитати, куди саме вони прямують та на кого полюють. Але старший Чорнововк сам під'їхав до нього і заговорив, не повертаючи голови. Він розмовляв швидкими рубаними фразами, наче забивав цвяхи.
— Стріляв по живих цілях?
— Так, Захар...
— Обертався без повні?
— Ще ні, батьку, я...
— Вовчому герцю навчали?
— Ні, поки...
— Неподалік звідси ренегат Вільної Зграї звив собі гніздечко. Минув уже місяць, тож скоро він подасться шукати нового сховку. Я його уб'ю, а ти мене прикриєш. Зрозуміло?
— Так, батьку!
— Маю підозру, що він буде не сам. Скоріше за все, разом із ним живе коханка, також обернена. Якщо вона тікатиме, мусиш застрелити її. Зрозуміло?
— Зрозу... — йому аж подих перехопило. — Зрозуміло. Стріляти насмерть?
— Тільки так.
Северин вичекав кілька секунд, проте батько не продовжував.
— Батьку, а можна спитати?
— Питай.
— Як звуть того ренегата?
— Я викреслюю імена тільки після полювання.
Ігор пришпорив коня, а Шаркань, не чекаючи наказу, подався за ним. Северинове збудження передалося жеребцеві і той нервово пряв вухами. Вершники скакали у темряві через заметіль, Северин навіть не розумів, чи їдуть вони по гостинцю, чи полями, чи якимись забутими манівцями. Як батько може знаходити дорогу серед цього чорно-білого пустирища? Але спитати Северин не смів. Та й хіба це важливо зараз?
«Маєш застрелити її.» Ось що має значення.
Настав час довести себе. Батько взяв його на вбивство ренегата — характерника, що під час Рокошу відкинув бронзову та золоту клямру, відмовився коритися Раді Сімох осавул і розколов Сірий Орден. Відступник із лав так званої Вільної Зграї, яка вбила його матір. Зрадник, чиє життя не можна шкодувати.
Ігор Чорнововк на могилі дружини присягнувся, що присвятить себе знищенню вільних вовків, і дотримався клятви. Він роками переслідував бунтівників, не знаючи спокою навіть після поразки Вільної Зграї, полюючи у далеких країнах, і ніхто не міг сховатися від його помсти. Список, який він завжди мав із собою, — кілька аркушів, щільно заповнених іменами ренегатів, — за десять років укрився перекресленими рядками (він викреслював кожну здобич її власною кров'ю), але в ньому й досі жили кілька десятків імен.
Настав день, про який Северин думав із року вбивства мами. Настав день, коли батько взяв його з собою. Як рівного собі. Він довіряє йому!
Северин тріумфував та водночас боявся не виправдати сподівань, змарнувавши таку честь, що вперше випала йому в житті. Батько завжди полює на самоті, але сьогодні зробив для сина виняток. І він не схибить, стискав Северин кулаки у рукавичках, ні, він не підведе! Доведе батькові, вчителеві та й самому собі, що гідний, що більше не хлопчисько, що не дарма став на вовчу стежку, не побоїться крові на руках, прийме будь-яку ношу, збере усю силу та почне власну історію з полювання разом із батьком.
У проліску Ігор наказав зупинитися. Вони спішилися та прив'язали коней до дерев.
— Готуй піштоля.
— Так, батьку!
Северин нахилився, аби випадкова сніжинка не зіпсувала пороху, затрамбував кулю, поставив капсуль, швидко й вправно. Готово! Ігор поруч зарядив два власних.
— Чатуватимеш навпроти вікна. Якщо тікатимуть — то тільки через нього. Стріляй насмерть. Не схибиш?
— Не схиблю, батьку!
Северин поки не вірив, що це не сон, що вони насправді з батьком готуються прикінчити ренегата Вільної Зграї.
Характерники повільно крокували засніженим полем, де сніг сягав вище коліна, наближаючись до невеликої хатинки, що стояла край лісу. В єдиному віконечку блимав вогник.
— Стій тут. Ближче не підходь — почують. Чекай і будь напоготові.
Він не встиг відповісти, як завірюха ковтнула Ігоря, після чого завила ще дужче.
Северин закутався щільніше та вдивився у хатинку. За темними стінами ховається ворог. Хто він? Який він? Байдуже. Він приречений. Батько не схибить. Северин не схибить. Чорнововки прийшли за помстою!
Пальці стиснули руків'я піштоля. Він стільки разів стріляв із такої відстані... І байдуже, що темінь та сніг. Він вкоротить віку будь-кому, хай звідти сам Ґаад стрибне.
Минуло кілька довгих засніжених хвилин. Нічого не відбувалося. У далекому віконечку мерехтів вогник. Повсякчас вітер кидав в обличчя жмені сніжної каші. Холоду не відчувалося через хворобливе збудження, від якого тілом розтікалися хвилі страху. Вже скоро.