Северин ніби бачив, як десь там, серед кучугурів, батько готується до штурму: скидає зайвий важкий одяг, укладає в зуби ножа, бере у кожну руку по піштолю, підкрадається повільно та нечутно, незважаючи на віхолу, аби заскочити ворога зненацька. Ти цього не знаєш, зраднику, але скоро над цією хатиною зійде новий дуб.
Через вітер почувся хряскіт, два постріли та довгий крик. Дихання Северина перехопило. З вікна хтось вистрибнув, заплутався, упав. Затим підвівся та помчав прямо на Северина. Коханка, яку він має вбити!
Джура завченим жестом поклав піштоль на ліктьовий згин лівиці, націлився, опустив пальця на гачок і затамував подих. До нього великими стрибками мчала біла вовчиця, не знаючи, що біжить назустріч своїй смерті.
Вдих-видих, вдих-видих. Ціль на мушці.
Вовчиця наближалася. Її зустрів постріл.
На мить Северина засліпило. Вовчиця різко зупинилися, здійнявши сніжну куряву. Влучив!
Минула довга секунда. Звір не ворушився — мабуть, шок від поранення. Ще секунда... Хижак завмер і не падав. Тоді Северин збентежився: куля влучила, він знав це напевне, але вовчиця стояла, а на її білому хутрі не проступило ані краплі крові. Крізь сніжну ряску їхні погляди на мить зустрілися, а потім вона чкурнула до лісу.
Северин судомно почав перезаряджати піштоля. Він знав, що марно, вже запізно. Вовчиця утекла, а він не виконав наказу. Промазав! Як можна схибити на такій відстані? Між ними не було і десяти кроків...
— Северине!
Від хижки біг закривавлений батько, на бігу скидаючи з себе одяг.
— Де?
— Побігла у ліс, я...
— Схибив?
— Влучив!
— Сріблом стріляв?
Усередині Северина заледеніло, немов хуга увірвалася прямо в нутрощі. Ігор усе зрозумів із його обличчя та мазнув кров'ю — чиєю? — по губах.
— Збери речі до хати і чекай там.
У наказі була лише роздратованість.
Ігор стрибнув уперед, немов зібрався пірнути щучкою в кучугури. Вмить обриси його тіла розпливлися, почорніли, і на сніг встав великий чорний вовк із білим загривком. Наче той, що з'їв сонце, подумав Северин та негайно вилаяв себе за недоречний спогад.
Вовк довгими стрибками зник між стовбурів.
Северин обхопив обличчя обома руками і застогнав. Усе зіпсовано! Як він міг забути про таку очевидність як срібні кулі?! Чому не згадав про них, коли заряджав піштоля? Йому те навіть на думку не спало! Він усе робив, як завжди, заряджав зброю завченими рухами, набундючений бовдур, втратив клепку від щастя, надувся індиком, не думав ні про що інше, як влучить, як не розчарує...
Влучив. Розчарував.
Треба було зібрати батьківські речі швидше, ніж їх замете снігом. Северин хутко підібрав спіднє, штани, розірвану сорочку, чоботи, черес. Закривавлений срібний ніж із дерев'яним руків'ям. Озирнувся навколо, виглядаючи, чи нічого не пропустив. Побрів до хижки, не влучаючи у сліди батька, провалюючись у сніг до середини стегна.
Увесь час Захар навчав його стріляти узвичаєними чавунними кулями, а батько, який десять років полював на інших обернених, навіть і подумати не міг, що його син зарядить зброю свинцем.
Повний, беззаперечний, жахливий провал.
У хижці під пічкою лежав труп із пробитим кулею плечем та перерізаним горлом. Його голову якийсь час тримали у пічці, через що волосся зникло, шкіра обвуглилася та потріскалася, а обличчя перетворилося на гротескну чорну маску. Очі репнули, губи зникли, крізь тріщини, що вкрили обпалені щоки, проглядали зуби. Навколо голови кривавим німбом розпливлася калюжа. Від нудотного смороду паленої шкіри, плоті й волосся Северина ледь не викрутило — добре, що він майже нічого не з'їв. Джура поклав батьківські речі на стіл та поспіхом відвів очі.
Невеличка мисливська хатинка. Пічка, лава, стіл та кілька стільців. Навіть покуття немає. Небагатий скарб мешканців розкидано навколо: пара книг, розбиті тарелі зі смаженою бульбою та соліннями — вечеряли, коли Ігор прийшов по їхні душі. Северин підняв розряджені батьківські піштолі, поклав до решти речей.
Хотілося голосити від почуття власної нікчемності. У нападі люті він копнув стіну. Шмаркач, нехлюй, телепень! Змарнувати такий випадок! Удар, іще удар. Нездара. Блазень. Єдиний шанс довести себе — і так зганьбитися натомість...
Нещадно картаючись, Северин узяв до рук батьківський черес. Клямри на ньому давно не протирали, від часу та негод усі три потьмяніли, а особливо срібна. Северин заходився протирати їх хусткою, бо не міг сидіти без діла.
Срібло потроху набуло первозданного вигляду. Заблищало золото з обрисом Мамая, що сидів по-турецьки з бандурою в руках. Ох, як Северин мріяв отримати цю клямру! Але після такої ганьби хіба він гідний вступити до Ордену? Тепер навіть думати про таке не можна. Чистити чужий черес, лишитися вічним джурою — ось і все, на що він заслужив після цієї ночі.