— Ти лишаєшся, — сказав учитель. — Так і бути.
Джура голосно видихнув крізь зуби: він тільки-но власноруч спалив останній міст.
Захар кивнув священику. Той був невисоким, нижчим за Северина, з рідким волоссям і такою ж ріденькою борідкою. Помітно нервував.
— Ти хрещений, сину мій? — спитав, наблизившись.
— Так.
— У православному храмі чи в папістів?
— У православному.
Піп схвально кивнув і придивився до грудей Северина.
— Проте не носиш хрестика... Гм. Бажаєш сповідатися?
— Ні.
Северин ледь не розсміявся. Сама навіть думка про каяття серед нічного лісу в товаристві відьми та характерника видалася блюзнірством.
— Ти вирішив пожертвувати своєю безсмертною душею заради захисту інших, — урочистий початок промови зіпсував дим, який раптом повалив священику прямо в обличчя. — Це... кхе-кхе, воістину самопожертва, гідна доброго християнина. Але я не можу відпустити гріхи, кхе-кхе, без сповіді, а якщо їх не звільнити, вони лишаться тягарем на твоєму серці. Ти певен, сину мій?
— Певен.
Священик зітхнув, протер сльозаві від диму очі, перехрестив юнака тричі та простягнув розп'яття. Северин торкнувся губами холодного образу закатованого чоловіка. Піп не витримав, зробив кілька кроків убік, проте дим негайно рушив за ним, що було дивно з огляду на цілковите безвітря.
— Благословенний будь, кхе-кхе, раб божий Северин. Нехай що трапиться з тобою далі... Лишишся ти рідним дитям в очах Його. Амінь.
Із цим напуттям святий отець ще тричі перехрестив юнака, та, не озираючись, поквапився геть від галявини, бурмочучи молитву. Дим вирівнявся і побіг, як належить, угору.
Зачулося кінське іржання та стукіт копит — священик поїхав.
— Чинити так було зовсім необов'язково, Соломіє, — буркнув Захар, підкинувши хмизу до багаття. — Продовжуємо.
Її обличчя, лукаве мить тому, стало серйозним, погляд зосередився на джурі. Відьма наблизилась до Северина, мовчки простягнула широку чашу з тьмяного срібла. Чаша була важкою, древньою і холодною, а невідомий трунок — густим, солодкавим і пряним. Северин пив неквапно, поволі, з насолодою тамуючи спрагу. Соломія обійшла його за спиною та обережно накинула на голі плечі пошматоване вовче хутро. Коли джура віддав їй спорожнілу чашу, жінка повернулася на своє місце біля багаття.
Захар тим часом скинув кунтуша, засукав рукави жупана та витягнув із піхов на чересі ніж зі срібним лезом.
— Підходь.
Швидким помахом він розтяв ліву долоню та передав ножа Северинові. Той повторив за вчителем, потому вони взялися порізаними руками — долоня до долоні, кров до крові — і завмерли так над високим полум'ям. Юнак стискав скривавленого ножа у правиці. Серце тріпотіло й билося, наче полонений дикий птах, тіло здавалося чужою домівкою, де Северин був небажаним гостем.
Захар урочисто промовив перший рядок клятви. Северин набрав більше повітря та повторив якомога голосніше:
— Най вогонь і кров стануть свідками моїм словам.
Краплі змішаної крові зірвалися в полум'я, ватра зашипіла і сколихнулася, почувши заклик.
— У ніч я ступаю на вовчу стежку. Тіло моє готове.
Від хвилювання Северину перехоплювало подих.
— В імлі я бачу тіні, їхні очі вдивляються в мене. Воля моя непорушна.
Навколо виросли тіні, простягни до них довгі тонкі мацаки.
— У проклятті я не знайду спокою ніколи. Серце моє чекає.
Серце у відповідь взяло такий шалений темп, що, здавалося, от-от розірветься.
— Най стежка веде мене між війною та миром...
Він на мить поглянув на Соломію. Її тонкі пальці побіліли, стиснувшись на старому сріблі порожньої чаші.
— .. .між підлотами та чеснотами...
За плечима Захара, у мороку хащі, загорілося кілька пар хижих багряних очей, що наблизились, уперлись поглядами.
— ...між пеклом та раєм...
Тіні множилися, густішали, стрибали навколо ватри у химерному танку. Руку пекло сильніше.
— Я не зверну з неї ані в житті, ані в смерті.
Уперше з лісової мовчанки озвався пугач — ніби свідок, що підтверджує почуте.
— Не похилившись...
Жовтогарячі язики вогню піднялися криваво-червоним гребенем, зашипіли голосно, із тріскотом бризнули віялом іскор.
— Не озираючись...
За спиною чується холодний подих і тихе зітхання.
— Не опускаючи погляду...
Голос Захара бринить. Довге волосся із пасмами сивини спадає на обличчя. Він схожий на князя-чаклуна легенд Русі.
- Я йду!
Мамо, тату... Я йду.
Клятву промовлено. Характерник відпускає його руку і джура проводить розпеченою долонею по обличчю — кров на чолі, носі, губах.