Засліпило. Біль зник, страх розтанув, стало тепло і затишно. Сонце спалило всі жахіття, запах дерев повернув до життя. Северин розплющив очі та побачив перед собою дуба.
Той дуб був утричі більшим за інші старі дуби: лапате листя налите темно-зеленим кольором із золотими прожилками, восени воно яскраво горить усіма відтінками червоного, а зі снігом опадає сірим попелом. Жолуді на тому дубі ніколи не родили. Птахи полюбляли вити гнізда серед химерного гілля, ведмеді приходили почухати спину об жорстку кору, вовки навідувалися відпочити у густій тіні, а люди оминали дуба десятою дорогою, насмілюючись ховатися під його величну крону лише під час грози, бо блискавиці завжди минали зачароване дерево. Поряд із дубом, навіть узимку, завжди струменіло джерельце.
Знахарі з околиць приходили до такого дуба зібрати оберемок листя чи зрізати кори для відварів, настоянок та мазей, обов'язково сплачуючи за те краплинами власної крові. Ніхто і ніколи не підіймав на дуба сокиру — навіть діти знали, що страшне прокляття зійде на безумця, який зважиться рубати це дерево.
Такі дуби росли скрізь на землях Українського Гетьманату від Карпат до Слобожанщини, по всіх полках та паланках, біля сіл і міст, обабіч трактів і гостинців, серед лісів і степів, та звалися характерницькими дубами, бо сходили лише на тім місці, де впало мертве тіло сіроманця — поховане за звичаями чи покинуте природі на поталу. «То їхні прокляті душі, прикуті до землі», казали люди та хрестилися, хто на православний, а хто на католицький звичай.
Юнак посміхнувся, підбіг до дерева, обережно провів рукою по стовбуру. Кора була шерехата і тепла.
От він і прийшов.
— Здрастуй, мамо.
Гілля ледь гойднулося на вітрі.
Северин притулився спиною до дуба і заплющив очі.
Він не бачив її похорону. Вовча війна була у самому розпалі, батько переймався можливою засідкою, в якій малий син стане або заручником, або жертвою.
Впродовж п'яти років у Соломії Северин сподівався, що дорослі помилилися, а мама насправді жива, і він її обов'язково знайде. Впродовж п'яти років не хотів вірити, що мама пішла назавжди, і він ніколи більше не почує її голосу. Впродовж п'яти років плекав крихітну надію — і його дитинство скінчилося, коли він уперше побачив цей дуб.
— Навчайся старанно. Колись ми помстимося за маму разом, — промовив батько, передаючи Северина у джури Захару, і син назавжди запам'ятав ті слова.
Він приїздив до неї щороку на Великдень, коли дзвони сільської церкви радісно співали — воскрес, воістину воскрес...
Але дзвонів не чутно. Нині не Великдень, і він взагалі не на кладовищі; сьогодні ніч срібної клямри і він прийшов шукати Ґаада... Потойбіччя!
Джура прожогом підхопився на ноги та обернувся: дуб зник. Замість нього гадючилася стежина, що вела до мальовничої хатинки з пишним садом. Северин протер очі: хатинка не зникла. Він пішов обережно, щомиті очікуючи нових підступів — багряні очі, безтілесні голоси, чергову мару чи якусь іншу химеру — але вітерець грайливо тріпав волосся, хмарини інколи затуляли сонце, свіжа зелень хрумтіла під ногами, а пахощі різнотрав'я мішалися з духом теплої землі.
Северин наблизився до подвір'я, уважно роззираючись. Під вишневим квітом стояв накритий стіл, за яким могли всістися не менше сорока людей. Від наповнених мисок, тарелів, блюд, баняків, дзбанів, глеків і барилець не розгледіти вишивку на скатертині. Джура ковтнув слину.
У головах столу сидів чоловік у чорному.
— Та заходь уже, — гукнув він незадоволено.
Господар розмовляв густим басом, убраний у чорну сорочку, вишиту примхливим червоним візерунком, що змінювався щоразу, як Северин кліпав очима чи відводив погляд, череп досконало виголений, шкіра засмагла. У вухах блищали золоті кільця, над жорстко окресленим ротом звисали довгі вуса. Найстрашнішими були його очі — суцільні багряні склери без зіниць.
Ґаад.
— Ти знайшов мене. Боїшся?
Від нього хвилями розходилася невидима сила — могутня, прихована — від якої шкіра бралася сиротами.
— Ні.
Северин крадькома кинув погляд на стіл.
— Їжу можна їсти, питво пити. Отрути, як і будь-якої іншої пастки, немає. Прошу, — Ґаад указав на лаву.
Северин обережно сів на відстані двох кроків. Від наїдків здіймалися спокусливі запахи. Живіт Северина тоскно забуркотів.
— Навіщо прийшов? — спитав Ґаад.