Так виглядала «демократія» Ридза Смиглого, Козловського та Косцялковського. Чого добилася цим польська держава — я не знаю. Думаю, що крім ганьби — нічого…
У польському концентраку я познайомився та подружив з багатьма товаришами із всіх тих націй, які там були «зарепрезентовані». Це були: українці, білоруси, жиди та поляки. Такий склад арештантів був на початку існування табору. Перед війною в 1939 році там було ще багато німців. Мене тоді вже там не було. Прізвищ тієї маси людей я вже не пам'ятаю. З українців пригадую: Геннадій Янкевич, Олександр Кудра, Андрій Кисіль, Ростислав Волошин, Павло Данилюк, Роман Бжеський, Ярослав Гоцький, Євген Серветник, Євген Єпік, Олександер Куц, Іван Дзюм'юк, Трохим Лисюк, інж. Токарський, Іван Левчук, Василь Балій, Антін Небожук, Іван Мітринга, Михайло та Богдан Кравців, Володимир Янів, інж. Мілянич, Ярослав та Богдан Старух, Антін і Ярослав Романюк, Роман Шухевич, Григорій Климів, д-р Горбовий, Володимир Тимчій, Левицький, Василь Мерцало, Микола Бігун, Павло Генгало, Кок, Омельян Матла, Василь Колодій, Гарамбура, Михайлишин, Павлишин, Пастушенко, Прокопович, Федорович, Богачевський, Кукіль та багато інших.
З білорусів пригадую Віктора Єремейчика з Лунінця. З жидів: Юзефсберґ з Дрогобича, Вайцман та інші з Лодзі, д-р Райнгольц та Пінхос Каптур і багато інших з Варшави. Поляки: Росман, провідник молодих ендеків з Варшави, Грембош та П'ясецький з Кракова, «дзядзьо» Котасінський, Вайс, Левандовський та дуже багато інших з Лодзі, Дворжак з Кельц та інші.
За політичними переконаннями це були: українські націоналісти, республіканці та комуністи, польські «ендеки» та комуністи. З-посеред жидів були тільки комуністи.
Співжиття арештантів було спочатку досить напружене. Українські націоналісти оголосили бойкот всім комуністам. Цей бойкот полягав у тому, що товариським наказом було заборонено мати з комуністами будь-які відносини і з ними говорити. Були дуже трагічні сцени. Особливо, коли прибували нові люди, які про бойкот нічого не знали. Вони зверталися до товаришів по нещастю з різними запитами, а ті мовчали, наче мумії…
Згодом цей бойкот був помалу скасований. Особливо проти таких «товариських» відносин боровся мій великий приятель, лівий націоналіст, редактор Мітринга. Ми доказували націоналістам, що не бойкотами, а навпаки — щирою, культурною, товариською поведінкою та розумною і діловою дискусією ми зможемо доказати як чужинцям, так і своїм комуністам, що наша національна ідея — це не реакція, а прогресивний рух, що всяка ідейна боротьба може бути тільки на свободі, коли люди вільні, а не на каторзі. В неволі ми всі являємося товаришами.
До цієї нашої думки прилучився також спочатку Янкевич, а потім багато інших в'язнів. Таким чином, під кінець сам «вдохновитель» ортодоксальної націоналістичної моралі, Ярослав Старух, скапітулював. Бойкот був з соромом знятий. Геннадій Янкевич ще в «Березі» виступив з ОУН і вступив до нашої організації. По виході з «Берези» переїхав до нас на Полісся. Він працював книговодом в наших каменоломнях та виконував обов'язки секретаря Українського Національного Відродження. В 1938 році його знову заарештували у зв'язку з великим процесом ОУН (за старі «гріхи»). Його засудили на 8 років. Там він дорешти догнив від туберкульозу. В 1939 році його «визволила» Червона армія, але він зараз же помер під опікою моєї дружини.
Серед тодішньої молоді це був один з найвизначніших моїх співробітників. За професією — кооператор-економіст. Кришталево-чесна людина. Палкий патріот-революціонер. Розважний господар, далекозорий політик, опанований тактик, його поховали, згідно з його останньою волею поруч своєї мами в рідному Клевані. Хто зна, чи стоїть ще тепер гранітний пам'ятник з військовим хрестом, фундованим для мами нашою фірмою з коротким написом: «Мамі — син»? Вічна йому слава!
Розділ дев'ятий
ПЕРЕД БУРЕЮ
По виході з Картузької Берези літом 1935-го року, я застав своїх «відродженців» у повному порядку. Мій заступник провадив організацію згідно з нашим загальним пляном. Організація розрослася, придбала нових членів і дуже зміцніла фінансово.
Спілка мого підприємства розлетілася і наше підприємство збанкрутувало. Вийшовши на волю, я був економічно цілком зруйнований. Відразу почав робити заходи у справі організації нового підприємства. Вже літом 1936-го року я відкрив свій власний кар'єр чорного граніту в с. Карпилівці, Сарненської округи. Підприємство дуже добре розвивалося і в 1937-38 роках в ньому працювало від 300 до 500 робітників. На жаль, зимою 1937 року я пережив новий удар польської влади. Мені заборонено мешкати в прикордонній полосі. Я був змушений продати підприємство та виїхати вглиб Польщі. Роботою нашої організації я керував на віддалі через зв'язкових.
1938 рік був предвісником великої бурі. Події в Чехо-Словаччині, де Польща та Мадярщина намагалися за всяку ціну задушити Карпато-Українську Республіку та відібрати від чехів провінцію Заользя, явно вказували на те, що світова пожежа не за горами. Апетит Гітлера після безкровного захоплення Австрії, Чехо-Словаччини та мемельської провінції зростав не днями, а годинами. Польща, яка разом з Німеччиною підписувала розподіл Чехо-Словаччини, зробилася об'єктом наступного удару Гітлера. Весною 1939 року поляки таємно розпочали переводити мобілізацію військ, концентруючи їх на своїх західніх кордонах.
Хоч найповажніша, західньо-українська політична партія — УНДО (Українське Національне-Демократичне Об'єднання) — устами віце-маршала В. Мудрого офіційно заявила, що український народ у конфлікті між Польщею та Німеччиною стоятиме пліч-о-пліч з польським народом, польський натиск на українців посилювався з кожним днем. Польська пропаганда паплюжила українців, називаючи їх «зрадниками» та «германофілами». Почалися масові арешти українців. Картузький кацет почав знову працювати повною парою. На Заході Польщі (забув місцевість) відкрили ще один кацет, призначений для польських громадян німецького походження.
14 серпня 1939 року я відважився відвідати свою дружину на курорті біля Клеваня на Волині, де вона лікувалася та носила щотижня харчові пакунки Янкевичеві. Одначе, не встиг я в сумерках пробратися городами до помешкання, як слідом за мною явилися 2 поліцаї. Один лишається при дверях, а другий входить до хати. Я прилип за дверима, пропускаючи «гостей» до кімнати, а потім з кухні через комірчину (там постійно була діра в стіні на всякий випадок) вискочив у провалля довгого яру і зник в хащах та бур'янах…
Під охороною ночі я добрався пішки до дальшої залізничної станції. Вскочив до повного потягу «пробно» мобілізованих запасників. Вмішався в їх масу. Їдемо назад до Варшави «воювати». Потяг «набитий» вояками та їх скриньками і торбами. Всі вони були українці. На всіх станціях досідають нові вояки. П'яні запасники лізуть в потяг та вилазять з потяга через вікна. Співи, регіт, плач жінок та дівчат. Доносяться вигуки. Свист людей, гудки паротягів, дим, пара, чахкання машини — все це змішується в один великий хаос…
На кожній станції вздовж потяга біжать заплакані жінки та дівчата. Махають хустинками. Простягають за потягом заломані руки. Через вікна їм відповідають червонощокі хлопці з розкуйовдженими чупринами та розхрістаними вишиванками. Інші хлопці з дівчат глузують, запрошують до вагона, гукають, свищуть…
Статечні господарі та бородаті дідугани також виходять попрощатися з своїми хлопцями, але вони всюди стоять спокійно з насупленими бровами. Курять люльки та чухають потилиці, мовляв, їдуть хлопці, та не на своє діло… От чому то ці жінки так плачуть. Якби вони їхали воювати не за ляхів, а за свою рідну державу — не плакали б так жінки.
Починаючи від Ківерців, наш потяг перестав добирати запасників. На всіх станціях їх вже не було. Тільки товпилася юрба людей, які хустками та шапками сумно прощали наш проїджаючий без зупинок потяг.
У вагоні мене окружила «братва». Там знайшлися мої знайомі робітники. Хтось гукнув:
— Гей! Братці! З нами їде «воювати» наш батько-директор! А ви ж де тут взялися, га? Чого це ви такі сумні?…
— Змерз — кажу.