8. Акти про відновлення держав та дії їх суверенної влади можуть бути практиковані тільки тоді, коли це робить або екзильний уряд на чужій території, куди ворог не має доступу, або на своїй території, тільки в такий час, коли політична та воєнна ситуація гарантує, що піднесений прапор найбільшої національної святині, якою є державність, не буде відразу будь-ким спрофанований. Таких передумов, навіть на кілька коротких днів Степан Бандера, проголошуючи свою «державу» під німецькою окупацією, не мав.
9. Акт без жодної підстави був коментований у світовій публіцистиці, як акт держави-сателіта під владою держав осі. По суті такий факт не відповідав дійсності, бо Україна ні де юре, ні де факто не була сателітом держав осі, а тільки окупованою територією під німецькою, румунською та мадярською адміністрацією.
10. Що в Україні не завмерла ідея відновлення своєї суверенної держави, свідчить постійна революційна боротьба з великими жертвами крови, а не «оперетковими державними актами» типу акту С. Бандери від 30.6.1941 р.
11. В часі Другої світової війни не було місця навіть для сателітної української держави, не говорячи вже про соборну українську державу та її суверенну владу. Це повинні були розуміти автори акту, як кандидати на державних мужів.
12. Національна революція, її політика та збройні змагання — це не дитяча забава в державу та війну, а поважна справа, за яку ціла нація платить величезну дань кров'ю та духовими й матеріяльними скарбами.
Щодо «акту консолідації», то, як потім виявилося, це була звичайна фальшивка для скріплення слабих позицій чужим авторитетом. В консолідаційних актах політичного характеру точно подаються назви організацій та їх провідників, а не одне загальне слово — «всі». Якраз всі офіційні політичні угруповання з «консолідацією» С. Бандери не мали нічого спільного.
Щодо військових «наказів» Климова-Легенди з його грандіозним маштабом та назначуванням «суверена» української землі, не зважаючи на їх загальну несумісність на тлі всіх подій, де про українську національну армію зовсім не могло бути мови, то ці накази були не чим іншим, як доказом повного політичного анальфабетизму всіх авторів тих актів та наказів. Сьогодні нам сором ці «державні акти» цитувати, щоб не осмішувати українського імени перед цивілізованим світом. Одначе, це нам нічого не поможе. Цілий світ про всі ці «державні акти» знає, а всі зацікавлені установи мають їх у своїх архівах. Це ж не була жодна таємниця, а офіційна політика цілої «держави».
Ми примушені ці документи цитувати насамперед для самих нас, щоб висвітлити повністю ту політичну ситуацію, яка була в Україні під час Другої світової війни. Робиться це в основному з двох мотивів:
— щоб дати майбутньому історикові нашої доби дійсні факти і події й — для того, щоб автори всіх тих примітивних «державних документів» з перспективи часу побачили самі себе в дзеркалі і не пробували безсоромно називати себе «проводом» всієї України.
Поминаючи вищезгадану гарячкову і шкідливу політичну диверсію вождівської отаманії, вся ділова українська національно-політична думка в 1941 році була наставлена більш-менш на таку генеральну лінію:
1. Які б не були обставини та зміни — високо нести прапор державної суверенности України.
2. Ворогом України ч. 1 рахувати Всеросійську імперію та комуністичну партію.
3. Ворогом України ч. 2 рахувати всяку іншу нову Росію, яка не відмовиться від своїх претенсій на Україну, як складову частину будь-якої «федерації» з нею.
4. Ворогом України ч. З рахувати кожну імперіялістичну Німеччину, яка нераз була тимчасовим окупантом України, але не мала і ніколи не матиме змоги закріпити своє панування над Україною. Проти всякої німецької агресії завжди реагують інші сили світу, а проти старшобратнього поневолення Москви не реагує ніхто, поки московська агресія не стане загрозою для інших націй.
5. Ворогом України ч. 4 рахувати Польщу та інші сусідні держави, які претендуватимуть на українські етнографічні землі.
6. Україна бореться за свою суверенну державу на всій своїй території за принципом етнографії, а не будь-яких інших історичних, стратегічно-політичних чи економічних міркувань.
7. Всяку антиворожу пропаганду в залежності від обставин треба вести всіма доступними своїми та чужими засобами з тим, щоб прапор національно-державної політики ніде і ніколи не був виставлений на зневагу.
По цій лінії по всій Україні почалася пожвавлена акція, що відповідала духові того чи іншого середовища.
З наказу УНР діяла наша організація, розсилаючи своїх представників по всій Україні. До Києва був делегований сотник Малинівський, як спеціяльний обсерватор Головного Отамана А. Лівицького. Він мав завдання за всяку ціну якнайдовше вдержатися в Києві та постійно звітувати про ситуацію в Україні. Треба зазначити, що за німецької окупації було дуже тяжко втриматися в Києві серед гестапівсько-енкаведистських провокацій.
Республіканці й монархісти трималися в абсолютному підпіллі, намагаючись впливати на хід подій або з підпілля, або через особисті «легальні» контакти окремих людей, або через обсаджування фаховими людьми господарських та громадських установ всенаціонального значення. Народ всюди офіційно сторонився від політики. Така була ситуація всюди, куди тільки приходили німці. Кожна політична партія та напрям, очевидно, намагалися поширити свої впливи якнайширше легально і нелегально, але це було дуже тяжке завдання. Це стосується, головним чином, центральних та східніх земель. Там старі організації були знищені, а нові не могли прийнятися на ґрунті, так глибоко переораному історичними подіями останнього чвертьвіку. Центральна Україна до всього ставилася з застереженням і обережністю. Цю обережність деякі західні українські організації, особливо група С. Бандери, фальшиво зрозуміли, як доказ політичної немочі, мовляв, раз там ніхто офіційно не зголошується до жодної політичної чи революційної діяльности, то це доказ, що в усій підсовєтській Україні ніхто до такого діла не здібний(?!).
А раз на сході України нічого нема, то це означає, що треба тій Україні дати все, починаючи від поліції, цивільної адміністрації, політичної грамотности та практичної організованости. Треба негайно поширити активну роботу своєї партії, яка має задавати тон всій політиці та громадському життю цілої країни.
Поширюючи свою «владу» щораз все далі на схід, вслід за німецькою армією, бандерівці розпочали офіційне «здобування» України, посилаючи туди кількасот недосвідченої патріотичної молоді з Західньої України. Свою організацію вони разом з проголошенням «держави» зовсім розконспірували, ставлячи її офіційно «провідною» партією. Ввесь дотеперішній підпільний апарат цієї організації стає «державною владою». Крім того, до практичної фахової роботи притягаються люди з-поза партії, але під постійною диктатурою та інструктажем 20-літніх юнаків, які, мов «комісари», доглядають та контролюють роботу старших бородатих місцевих виконавців. Ці молоді недосвідчені люди, не знаючи місцевих відносин, сіють по всій Україні підозру та хаос і, таким чином, дуже гостро наставляють місцеве населення проти всієї еміграції.
ОУН, з наказу полк. Мельника, також висилає на Центральну та Східню Україну багато своїх провідних та ділових кадрів під проводом полк. Сціборського, генерала Капустянського, сотника Сеника-Грибівського, д-ра Кандиби-Ольжича, Ярослава Гайваса та багатьох інших своїх визначних членів для здійснення своїх політичних плянів.
Почалися справжні перегони головним чином поміж цими двома націоналістичними групами. Бандерівцям пощастило закріпитися у Львові та Рівному, а кадри ОУН опанували ключові позиції в Житомирі, Києві, Харкові та інших більших осередках. Бандерівці крім Галичини та Волині через брак відповідних кадрів та несприятливі умови не мали змоги поширювати свою «державну адміністрацію». На центральних та східніх землях бандерівці вже почали діяти також, як підпільна організація. На тих землях, за дозволом німецької військової влади, всюди організувалася цивільна самоуправа з місцевих людей. На ці управи кожна політична група намагалася впливати шляхом таємного пропихання туди своїх кадрів, головним чином, на провідні посади: міліції, господарських, громадських та культурно-освітніх установ. Так більш-менш виглядала праця антикомуністичних чинників з початком німецько-совєтської війни.