Крім вищезгаданих рухів, що відбувалися централізовано-організованим порядком, багато людей з української еміграції, що не належали до жодних партій та організацій рвалися за всяку ціну пробратися на рідні землі на власну руку. Цим людям німці не давали дозволу вертатися в Україну. Все ж таки, попри всякі заборони, такі люди тікали аж з Франції, Чехо-Словаччини, Німеччини та Польщі та безперервним потоком різними шляхами пливли в Україну або на підроблені документи, або і без жодних документів, переходячи всі нові німецькі кордони тайком.
Місцеве населення до всіх тих людей, які приходили в Україну разом з німцями й відразу вели гостру антинімецьку пропаганду, ставилося з абсолютним недовір'ям. Частково тому, що різні люди несли різні гасла та ідеали, а частково тому, що німці ще не встигли так тероризувати місцеве населення, як це робили большевики. По селах та містечках відкрилися церкви, люди почали хрестити дітей і виконувати всі обряди, як це було в давніші часи в Україні, німці не лише дозволяли, а й сприяли ширенню антикомуністичної роботи серед населення. Ось чому було чимало випадків, коли місцеве населення, видавало в руки німців не одного діяча з західніх земель, який появлявся в тій чи іншій місцевості з пакою антинімецьких летючок. Люди просто розглядали таких людей большевицькими агентами.
Місцеве населення робило те, що йому підказував здоровий глузд на підставі того, що люди бачили на власні очі. Вони намагалися своїми силами якнайскорше впорядкувати відносини країни на місцях і приступали до негайної відбудови економіки, культурного життя та всього того, що можна було робити в межах законів нового окупанта.
Іншого вибору та виходу громадсько-політична думка України під німецькою окупацією і не мала. Всяка політична робота, крім суто антикомуністичної, була заборонена німцями. «Держава» С. Бандери зникла, як булька на воді. І ця група була змушена перейти на підпільне становище, як це досі було з усіма іншими політичними групами. Ніхто не міг передбачити який буде кінець: чи переможе комуна, чи нацизм. Так чи інакше Україна стане об'єктом поневолення.
Ясно, що при такій перспективі на майбутнє не можна було вимагати від катованої на протязі 25 років України офіційного вияву своїх внутрішніх почувань та політичної ініціятиви. Вона далі не вилазила з-під землі, але вже тоді почала готуватися до найгіршого в майбутньому, щоб діяти за далекозорим пляном згідно з ситуацією в міжнародній політиці.
У військовій ділянці справа виглядала трохи інакше. Молодь всієї України хапалася насамперед за зброю, як найбільш надійний засіб самооборони та наступу. Багато людей надіялося, що німці напевно дозволять організувати українську національну армію, незалежно від того, яка буде німецька політика. Молодь вважала, що той, хто має зброю, при всяких обставинах буде мати вирішальний голос на своїй землі. Ось чому по всій Україні готувалися кадри та цілі військові частини для майбутньої української армії. Ці самочинно організовані військові частини німці всюди зразу розпускали, залишаючи лише міліцію з розрахунку один міліціонер на сто душ населення. Українська молодь зразу зорієнтувалась до чого змагають німці і зразу почала ховати зброю від німців. Рух української міліції в перших днях воєнних дій був до того потужний, що, коли б була політична доцільність та практична змога, тобто дозвіл німців або наш наказ користатися з нього, то він міг би розростися в понадмільйонну армію. Але цей рух німці автоматично спинили і він почав переходити в підпілля.
Український антикомуністичний військовий рух централізованим порядком поширювався на всю Україну з трьох головних баз:
— з поліської, що діяла за наказами Уряду УНР,
— з буковинської, що діяла за наказами ОУН та
— з львівської, що діяла за наказами групи С. Бандери.
Полковник А. Мельник наказав новоорганізованому Буковинському куріневі війська, під командою отамана П. Войновського, з вибухом війни вирушити на схід і по можливості розвиватися в більшу українську військову частину, або вливатися в лави місцевої міліції в східніх областях. Перша можливість з відомих причин відпала і буковинці розформувалися та дали свої кадри місцевій міліції в округах Умані, Вінниці, Проскурова, Житомира, Києва та інших міст України.
З наказу Проводу групи Бандери було вислано вслід за німецькою армією на центральні землі Легіон ім. Бандери силою в 300 багнетів під командою отамана Романа Шухевича та ще одну меншу групу. Командира цієї групи я не пригадую.
Групу Шухевича німці деякий час в перших днях війни толерували, як окреме українське військо, а потім за пару тижнів розігнали.
Про долю українського війська на Поліссі, яке стояло під наказами Уряду УНР, буде більш докладна мова в дальших розділах цієї праці. Ця військова формація із-за специфічного положення Поліської території мала більш сприятливі можливості для своїх операцій, ніж всі інші військові формації. Все це було передбачене Генеральним Штабом УНР. Тому, власне, на базу цілого повстанського руху була обрана Поліська котловина з її недоступними багнами та непрохідними лісами.
Розділ дев'ятий
ПАРТИЗАНСЬКА АКЦІЯ УПА
На тлі такої невиразної політичної ситуації України народжувалася наша нова революційно-партизанська армія. Від 22. 6.1941 р. автоматично перестало існувати Українське Національне Відродження, а на його місце зродилася Українська Повстанська Армія. Я сам перестав бути «Байдою», а прибрав собі нове воєнно-революційне ім'я й почав підписувати всі накази та документи, як «Отаман Тарас Бульба».
Хоч ми офіційно й проголосили Українську Повстанську Армію, але на практиці ніякого повстання на початку німецько-совєтської війни проти будь-кого не піднімали. Не було проти кого вести повстання. Комуністична державна влада та її армія блискавично і в паніці залишала нашу територію, а проти німців у червні 1941 року не був ще час повставати. Наша стратегія диктувала нам зовсім інший хід подій. Ми обмежувались малою партизанською акцією.
Початкові дії УПА покищо були невеликі. Ми навмисне не вступали в бої з відступаючими військами Червоної армії, а полювали головним чином на банди НКВД.
Вся наша початкова бойова акція зводилася до розбивання в'язниць, трудтаборів та відбивання від большевиків великих транспортів мобілізованих в Червону армію запасників, в'язнів та репресованих, їх тисячами гнали енкаведисти на схід через наші ліси. Головну ж увагу ми звертали на відбирання від всіх большевиків зброї та вогнеприпасів по магазинах і транспортах. Зброю та амуніцію ми відразу таємно ховали.
Німецькі війська Поліської котловини зовсім не пробували здобувати, а її попросту обійшли. Одна група пішла по лінії Гродно-Мінськ-В'язьма-Москва, а друга — по лінії Люблін-Рівне-Житомир-Київ. Такий стратегічний маневр німецького командування витворив досить цікаве становище: коли німецькі війська брали Смоленськ та Київ, у їх глибокому запіллі, а саме, в трикутнику Пінськ-Мозир-Коростень, бродили розбиті частини совєтських дивізій, частини військ НКВД, міліції та всяких інших совєтських організацій, що з вибухом війни носили зброю. Ці бродячі частини були відрізані від свого командування та головних баз. Рядові люди розбігалися, хто куди глядів, а партійці та чекісти намагалися всіма силами тримати цю розбиту та здеморалізовану масу у своїх цупких руках та швидко переформувати на малі боєздатні партизанські загони.
Німецьке командування, звертаючи головну увагу на головний фронт, не приділяло цій загрозливій ситуації великої уваги. Але такий стан непокоїв нас тепер, а ще більше пізніше, коли большевики влаштують свої партизанські бази в наших лісах.
Ми переставляємо військо УПА на офіційну «міліцію», організуємо в Сарнах Окружну Команду Української Міліції. Я обіймаю обов'язки Окружного Команданта Міліції, своїм заступником ставлю сотника Диткевича. Негайно організовуємо в Сарнах підстаршинську школу, нібито «міліції», а по суті — готуємо справжні військові підстаршинські кадри. Наша «міліція» — це не та міліція, що її дозволяють німецькі «ортскоманданти» з розрахунку 1 міліціонер на 100 душ населення, озброєні тільки одними рушницями з забороною контакту та спільних дій міліції одного району з іншим районом. У нас в кожному більшому містечку стоїть гарнізон силою від одного до двох батальйонів, а в кожному більшому селі — щонайменше 1–2 сотні міліції з кулеметами, мінометами та з похованими гарматами. Загальним числом наша «міліція» в усьому Поліссі перевищує 10,000 вояків, не ізольованих район від району, а охоплених монолітною організацією і підпорядкованих наказам неофіційно — Головної Команди Поліської Січі УПА, а офіційно — Окружної Команди Міліції в Сарнах. Факт наявности таких великих з'єднань совєтської партизанки, яка вже починає провадити велику диверсійну акцію на Поліссі, змушує німецьке командування ставитися до нашої міліції з більшою толеранцією, ніж по інших областях, де нема лісу та партизанської діяльности. Ця обставина дала нам змогу діяти цілком офіційно протягом деякого часу. Від нас німці не мали змоги вимагати скорочення числа та децентралізації наших операцій так, як це вони робили в інших областях. Німці намагаються використати наші сили для своїх цілей, а ми намагаємось використати своє упривілейоване становище для нашої рідної справи, тобто — вишколювати кадри, здобувати зброю та очищати ціле Полісся від російсько-комуністичної диверсії, щоб зберегти всю Поліську котловину, як базу для себе.