На це я відповів Мітринзі, що наскільки доцільним вважаю організацію нової революційно-демократичної партії, настільки не вважаю доцільним підпорядковувати військо будь-якій партії. Військо підпорядковується тільки Урядові. І тільки через Уряд окремі партії можуть впливати на формування політичної лінії для війська. Отже, в справі організації партії я готовий всіма засобами допомагати, але сам не буду вступати в ту чи іншу партію. До війська приходять члени різних партій. Командування війська мусить бути об'єктивне і безпартійне.
Я йому також заявив, що я вже наткнувся на групу людей на Волині, з Іваном Либаком та Леонідом Щербатюком на чолі, яка має подібні заміри і робить ті самі заходи. Це колишні соціял-радикали, соціял-демократи та безпартійні (Щербатюк). Добре було б, якби вони договорились, щоб не розпорошувалися сили у двох організаціях. Мітринґа дуже радо погодився розпочати розмови. Щербатюк тоді ще був у Києві з д-ром Харитиною Кононенко в Червоному Хресті. Я пов'язав Мітринґу з Либаком та іншими його приятелями. Вони навіть вже «охрестили» свою майбутню організацію «Українською Національно-демократичною Партією». Вони хочуть тримати свою організацію в абсолютному підпіллі до певного часу і покищо вестимуть лише підготовчі роботи. Їм бракує теоретиків для опрацювання ідейно-політичних напрямків нової партії та її програми. Взагалі — це дуже тверезо думаючі і серйозні люди.
Вони майже в усьому були однозгідні з Мітринґою за винятком деяких програмових питань. Мітринґа заступав дуже лівий курс, не виключаючи навіть колгоспів, якщо цього десь хоче народ. Він мотивував це тим, що трагедія полягає не в тому, що в Україні є колгоспна система для продукції хліба, а в тому, що той хліб безкоштовно забирає чужа держава. На його думку, у своїй державі це відпадає, а колективне господарство завжди дасть більшу продукцію. Такими поглядами Мітринґа насторожував проти себе багато людей, які підозрівали його в націонал-комуністичних тенденціях, від яких він по-правді був далеко. Він тільки не визнавав доцільности безконтрольного приватного капіталізму, а підпорядковував його суворій контролі держави. Всюди давав перевагу нації — через державу, а не одиницям — через приватну безконтрольну кишеню. Відстоював плянове господарство, яке тепер практикує кожна держава, незалежно від того чи вона соціялістична, чи капіталістична.
На цій нараді вони вирішили, що обидві групи приготують проекти своїх постулятів та тез і в майбутньому порозуміються щодо дальшої акції.
Мітринґа поїхав зі мною до Олевська й неофіційно став редактором нашої газети. Офіційно газету підписував ред. Бобенко. Редакторові Мітринзі я дав сувору інструкцію щодо змісту нашої військової газети. Мітринґа точно і дисципліновано дотримувався цієї інструкції. Він поставив газету на високий рівень. Для вишколу юнацтва та пропаганди українознавства почав друкувати в газеті свій популярно-історичний нарис «Хто ми такі?», в якому виявляв гнучкий підхід, як до самої проблеми, так і до читача. На жаль, цього нарису не докінчено, бо газета десь по 12-му числі перестала виходити.
В самій редакції не обійшлося без клопоту. Ми намагалися тримати газету в цілком незалежному тоні у відношенні до німців. Ми їх просто промовчували, наче б їх і не було. Але відповідальний редактор Бобенко мав тенденцію кадити «визволителям». Я останнім часом мало бував в Олевську. У полковника Смородського та сотника Сиголенка, а особливо у ред. Мітринґи створилося враження, що Бобенко підісланий до нас з Житомира, як аґент або Ґестапо, або НКВД для шпигунства, провокації та компромітації. Поведінка цієї людини була явно провокативна. Він одверто почав загрожувати сотникові Сиголенкові, що як його та чи інша стаття з «кадилом» не буде вміщена, то він поїде до Житомира скаржитися німцям. Як же це так, мовляв, нас німці визволили від комунізму, а ми у своїй газеті про них навіть нічого не згадуємо?
З уваги на те, що наші справи вже так чи інакше наближалися до ліквідації «республіки», Бобенка з редакції ми не викидали, а залишили, щоб «тягнув» до кінця. Газета вже почала переставлятися з органу «Поліської Січі» на німецьку районову газетку. 5 листопада 1941 року до Олевська приїхав Ґебітскомісар, який почав обережно заводити порядки «Нової Європи». Він викликав до свого штабу нашого адютанта сотника Сиголенка і поставив вимогу, щоб штаб Поліської Січі підпорядкував свою роботу його наказам. Іншими словами, він хотів спокійно спати під охороною української зброї. Я послав сот. Сиголенка до Ґебітскомісара вдруге, щоб повідомити його, що Поліська Січ, як українська військова одиниця, німецькій цивільній владі не підлягає, а тримає зв'язок з німецьким військовим командуванням. Наша відповідь на нову ситуацію буде дана Ґебітскомісарові після нашого порозуміння з генералом Кіцінгером.
Розділ тринадцятий
ЛІКВІДАЦІЯ ПОЛІСЬКОЇ СІЧІ
Поліська Січ та Білоруська Самооборона повністю і з честю виконали своє перше бойове завдання, вкриваючи свої прапори вічною славою. Вся Поліська котловина була очищена від дикої диверсії большевиків і дуже швидко почала загоювати свої тяжкі рани, повертаючись помалу до більш-менш нормального життя.
Але розбити якогось партизанського ворога і перегнати його в інше місце — це не те саме, що його цілком знищити. Його треба або переслідувати далі, або не допускати назад відповідною обсадною силою звільненої території. Українсько-білоруські партизани витиснули ворога в Брянські ліси, але далі його переслідувати ми не мали змоги. Зате була дуже велика потреба та реальна змога забезпечити цю територію такою силою, щоб той самий ворог не міг вернутися завтра назад. Ми були більш ніж певні, що Москва докладатиме всіх сил, щоб суходолом та повітрям перекидати своїх партизан в Поліську котловину.
Хто ж і якими силами забезпечить Полісся від нової большевицькоі небезпеки? Німецька армія? Ні. Всі свої резерви німецьке командування кидає на головний фронт, а якби якісь резерви були для Полісся, то що може зробити німецький вояк в багнах та лісах? Він вже раз їх обійшов не для того, щоб вертатися туди знову. Поліська Січ та Білоруська Самооборона могли б забезпечити спокій на Поліссі, але німці, а особливо Ґестапо та гітлерівська партія, не армія, бояться цієї місцевої військової сили гірше, ніж московської диверсії, яка вже «знищена».
Вони, маючи явно нечисту совість у відношенні до всіх завойованих націй на сході Европи, з байдужістю, а може й з почуттям внутрішнього вдоволення спостерігали, як населення Полісся було змушене голими руками боронити свої стріхи та виганяти большевицькі банди з своєї священої землі.
Ми не раз, сидячи в своєму біда-штабі, в порозбиваних олевських казармах, за мапами та звітами з цілого терену, мов на екрані бачили, як в Рівному та Мінську нові нацистські «аристократи», порозвалювавшись у вигідних фотелях з цигарами в зубах, складали свої диявольські пляни проти нашої країни. Але що ми могли зробити? Розпочати відразу одверту збройну боротьбу проти ще одного ворога? Який сенс? Яка стратегія? Нам конче треба, щоб Берлін з Москвою кривавилися якнайдовше і то на московській території. Кожний штаб комбінує так, щоб в той самий час було якнайменше фронтів. Тому-то й ми, хоч і в мініятюрному маштабі, не могли робити інакше.
При цьому ми були повністю ізольовані від світу і світ цей рахує нас «коляборантами Птлера», лише тому, що ми опинилися під німецькою окупацією. Все це діється в той самий час, коли райхкомісари починають насаджувати на нашій землі своїх генералкомісарів, ґебітскомісарів з цілою бандою садистичних катів для здійснення людиноненависницьких плянів «Нової Европи».
Туполобі нацистські «дипломати» та «стратеги», думали, що тут, як в Німеччині, досить повісити таблицю з написом «amtlich verboten»[10] і вже туди ніхто ногою не стане. Вони не знали того, що для нас всі чужі заборони, будь вони совєтські, німецькі чи турецькі, — це законне беззаконня, проти якого боремося цілими віками. А для большевиків це «verboten» взагалі нічого не значить, бо з Брянська назад до Мозири чи Коростеня — лише один крок.