На дні кар'єра я наткнувся на багато цікавих мені людей не таких, як той польський душолов-учитель, чи безпросипний п'янюга — царський батюшка. Це були «матрос» та «самостійник».
Самостійник, як колишній вояк Петлюри, стояв на позиціях Самостійної України, а матрос проповідував комунізм. Обидва дружно боролися проти всіх злочинів польської влади, але поза конторою обидва були непримиренні вороги.
Я довго не міг збагнути в чому річ, чому вони ворогують? Від ранку до вечора при станках та по цілих ночах у гуртожитках тривала палка дискусія на тему: нація, Інтернаціонал, капіталізм, соціялізм, комунізм, матеріялізм, ідеалізм, Самостійна Україна, федерація, «жовтень», «березень», революція, контрреволюція, Петлюра, Маркс, Ленін, Енгельс, Троцький, Сталін, Москва, Київ, Варшава, НЕП, індустріялізація і т.п.
Це був цілий шторм нових і незрозумілих понять та ідей. Я намагався підслухати кожну дискусію, допитувався значення кожного слова та речення.
Як матрос, так і самостійник, дуже радо мені все оповідали, кожний пояснюючи все по-своєму. Кожний докладав усіх зусиль доказати мені, що правда тільки по його стороні.
Матроса ніхто не міг переговорити. В нього кожної неділі були якісь нові люди. Він з ними щось довго шептав на самоті. Коли вони відходили, матрос витягав з-за комина все нові газети, книжки та якісь інструкції. Начитавшись тих паперів, він знову заливав все товариство новою зливою сильних аргументів та фактів з подій цілого світу, особливо тих, що стосувалися наших буднів.
Натомість, самостійник майже завжди ходив сам один. Він не мав стільки нових книжок, чи газет, чи інструкцій. Він тільки своїми власними палкими словами всюди доказував, що і царський «батюшка», і польський учитель і наш ренегат матрос — брешуть. Всі вони хочуть поневолювати наш народ.
Чим більше слухав я матроса, тим більше переконував він мене в правдивості його слів. І чим більше слухав я самостійника, тим більше його слова десь з глибини моєї юнацької душі викликали якісь незрозумілі почуття все сильнішої любови до свого народу та рідної землі.
Самостійник, замість багатьох щоденно свіжих книжок чи газет, подарував мені одну пошарпану книжку, яка не мала вже ні обкладинки, ні назви, ні автора. Але мене вразило те, що ця книга надрукована не так, як всі ті, що я їх вже читав, тобто по-російськи або по-польськи. Ця обшарпана книга була заповнена літерами, з яких виходили такі слова, якими говорила до мене моя мама. Самостійник мені сказав, що цю книгу написав Тарас Шевченко, що це — «Кобзар».
Читаючи «Кобзаря», я довго не міг зрозуміти його глибоко-символічного змісту. Якісь «Катерини», «москалі», «ляхи», «гайдамаки», «розриті могили», «Кавкази», «сови», «відьми», «царі», «псальми» і т.п.
Та як би я того змісту не сприймав по-дитячому, мені одно було ясне: у кожному рядкові «Кобзаря» я бачив самого себе та всіх моїх найближчих людей. Я бачив, як ті самі ляхи та москалі і тепер роблять лихо з нами. І то всюди — де не подивись: в кар'єрі, в конторі, у селі, у місті і навіть у церкві! Вони всюди зневажають мою рідну мову, знущаються з наших людей і тримають в своїх руках всю нашу кривавицю.
Я довгі літа дивився на все це і ніяк не міг збагнути, чому, власне, воно так робиться? Яке ці чужі люди взагалі мають діло до нас, коли в них є своя земля та держава? Чому на нашій землі і над нашим народом є чужа — тут польська, а там комуністична влада? Чому в нас немає своєї влади, раз ми маємо свою землю? І я почав настирливо шукати відповіді на ці питання.
«Кобзаря» я перечитував по кілька разів. Кожне слово врізувалося в мою душу якоюсь невимовною силою. Кожний раз мені відкривалося щось нове, захоплююче. Таким чином, я зробився свідомим українцем, тобто, я твердо відчув свою приналежність до української нації. Радість і біль цієї нації зробилися моєю радістю і моїм болем.
В процесі мого самоформування я попав у духове роздвоєння. Мій розум був по стороні «матроса», а серце тягло до «самостійника». Цей дуалізм філософії життя тривав у моїй свідомості не довго. Саме життя, оточення навчили мене розуміти, що є добре, а що зле, що наше, а що чуже, де є правда, де брехня.
Розділ четвертий
КРАХ ІЛЮЗІЙ
Починаючи від 1920 року, через совєтсько-польський кордон ввесь час тікає дуже багато людей в Польщу. Пробираються дальше на захід. Це були головним чином колишні царські урядовці, поміщики, промисловці, купці та духовенство. Вони кублилися з родинами попід польськими урядами. Оповідали людям жахливі речі про боль-шевицьку революцію. Вони особливо підкреслювали дикі методи, якими большевики проводили «націоналізацію» і боролися з релігією. «Матрос» пояснював справу коротким: «Це клясові вороги трудового народу».
Десь від 1925 року через той самий кордон почали переходити все більші і більші маси людей. Це вже не буржуї, не куркулі, не великі купці і не духовенство. Це була головним чином українська трудова інтелігенція: професори, інженери, агрономи, народні вчителі, кооператори, лікарі та всякі службовці. Вони так само в жахливому вигляді скупчуються при польських урядових установах, чекаючи оформлення документів. Вони також оповідають людям макабричні факти з щоденного життя в СССР. Особливо вони підкреслюють, як ганебна большевицька влада трактує кожну інтелігентну людину, рахуючи її ворогом держави тільки за те, що вона людина письменна, тобто «білоручка»… І на це в «матроса» були стандартні відповіді, мовляв, це звичайні злочинці, хабарники, бюрократичні нероби.
Але починаючи від 1930 року, польсько-совєтський кордон на Поліссі заливає нова хвиля втікачів. Між втікачами та пограничними військами ҐПУ ведеться справжня війна. Цілими ночами строчать кулемети та сяють ракети та прожектори, наче на фронті. Такого видовища ще цей кордон не бачив.
Біля польських прикордонних урядів хмари народу. Хто ж це такий? Це вже ні буржуї, ні куркулі, ні інженери, ні кооператори, ні професори, ні агрономи, ні урядовці. Це звичайні робітники і селяни рятують своє життя. Тікають під градом кулеметних куль, наче на фронтовій лінії. Біжать наосліп через непрохідні багна та ліси, аби тільки денебудь попасти поза межі СССР. Несуть на плечах поранених та побитих дітей, тягнуть покалічених, обдертих до наготи жінок. Створюють на прикордонні невимовний жах.
Розповіді втікачів з совєтської тюрми народів відкрили очі не одному на дійсний стан і життя в СССР. А втікачів не треба було й питати. Як вони довідались, що совєтська пропаганда діє на людей поза СССР, вони дуже дивувались і не шкодували фарб, щоб подати засліпленим справжню картину совєтського «раю».
Вони розповідали тим, хто цікавився, що в СССР проводиться насильна колективізація, в людей відбирають худобу, землю та реманент — все те, що недавно дала їм революція, що мільйони голодують і вмирають, як мухи, по всій Україні, що бідних жертв нікому й ховати, що люди їдять листя, траву, котів, собак і не обходиться й без людоїдства.
Я порівняв те, про що трубить київське радіо з тим, що розказують втікачі і вирішив, молодий та здоровий, «скочити» на Україну і побачити на власні очі, що там діється, бо втікачі, мені здавалось, розповідали неймовірні речі. Від 1932 року я не раз і не два переходив нелегально кордон. Пробивався в глибину України до Житомира, Києва та Харкова.
Щойно тоді я побачив соціялізм на практиці: цілі області абсолютно спустошені, покриті бур'яном. Мільйони людей попухли від голоду, а гори хліба гниють на залізничних станціях. Трупи та півмертві люди валяються, наче після чуми, по селах, стежках, полях та дорогах. Серед розвалених румовищ вчорашніх чудових осель не своїм голосом виють сухоребрі собаки… їх господарів вивозять кудись цілими ешелонами, відділяючи жінок від чоловіків та дітей від батьків. Деякі села та райони ставлять розпачливий спротив, але чекісти пацифікують їх танками та гарматами і все це в «мирний час соціялістичного будівництва».
Комсомольські бригади наче сарана гасають по всіх селах та кутках. Налітають хмарами на поодинокі господарства, грабуючи чесних трударів села. Розвалюють печі та комини в хатах, шукаючи хліба для «пролетарської держави». Молодших працездатних членів сімей в'яжуть і забирають з собою. Старців та дітей викидають в балки та яри. Лишають на волю стихії голих, босих та голодних людей на морозі, бо, мовляв, бракує транспорту. Так, насправді, виглядала «добровільна» колективізація, про яку так красномовно горлало київське радіо.