Гальтерман намагається не показати свого зворушення. Він перекладає слухавку в ліву руку, правою витягає з кишені папіросницю і сідає боком на стіл. Ліва нога починає коливатись. Постукує три рази цигаркою об стіл і підносить до уст. Ґензен, видзвонюючи шпорами, підходить твердою ходою до нього і подає вогонь. Гальтерман дивиться на нього сумними очима. Усмішка скривлює його уста, але він не промовляє ні звука. Раптом у слухавці щось хрипить. Гальтерман кидає цигарку. Видно, як м'язи його щелепів здригаються.
— Галло! Тут брігаденфюрер есесів Гальтерман. Прошу сполучити мене з начальником штабу розташування мадярських королівських військ в Україні. Дякую.
— Галло! Пане полковнику! Дозволю собі потурбувати вас. Чи можете негайно приїхати до мене? Дуже важне… Я просив би негайно… Добре. Отже, я їду до вас.
— Мої панове! — звертається він до старшин — почекайте тут, за півгодини я повернуся назад. Мейер! — кличе мотоцикліста — відвезіть мене до мадярського штабу.
За півгодини Гальтерман повернувся спокійний і зрівноважений.
— Панове! Мадярські війська з Бердичева, Винниці і Кам'янця-Подільського вже в дорозі до Шепетівки. Вони там наведуть порядок. Нікому про цей випадок не говорити. Дякую. Ви вільні.
Клацаючи закаблуками, усі виходять з кімнати оперативного відділу і розходяться по своїх квартирах.
Була п'ята година ранку. Шепетівка гула, мов той вулик, з якого ось-ось вилетить рій. Уже не було чути стрілів, ні криків. Гули лише автомашини. Місто гуло приглушено, тихо, якось зловіщо. Перелякані міщани раз-у-раз виглядали з вікон на вулицю. Німців не видно, їздять вантажні автомашини, звідки визирають якісь дивні люди з круглими кокардами на шапках. Інші в «цивільному», але всі озброєні з ніг до голови. Автомашини навантажені і їдуть гарячково, кудись спішать. З базарної площі видно стовпи диму. Щось горить, але не чути ні пожежної сторожі, ні дзвонів.
На станції оперує Семен. Він — ад'ютант отамана Довбні. Вже чотири ешелони з різним майном розвантажено і перевезено до лісу. Два транспорти новітнього ясиру звільнено і направлено до розташування партизанської бригади в ліс.
На плятформі лежать два трупи німецьких есесівців з розкинутими руками. Дряпають землю. Не буде вона їм легкою ця скривавлена, українським потом полита земля, яку вони прийшли топтати своїми кованими чобітьми.
Отаман Довбня сидить у кабінеті начальника станції. В руках у нього слухавка польового телефону.
— Так, я слухаю. Говоріть…
Зв'язковий другої групи рапортує:
— Мадярський полк з Бердичева піднятий на ноги. Танки та автомашини ставлять на дорозі Полонне-Шепетівка. За кільканадцять хвилин рушать. Секретний зв'язок доніс нам, що мадяри з Кам'янця та Винниці також мобілізовані, щоб відбити Шепетівку.
— Гаразд! Хай «відбивають». Ваші вже знялися? Добре! Все в порядку.
— Семене, передай усім частинам наказ до відступу. За півгодини нас у місті не буде. Штаб сотні вишле підривні рої, щоб зірвати залізницю на Полонне та замінувати дороги. Нам вони уже непотрібні. Телефоністам зняти польові телефони!
— Наказ, пане отамане!
Коли мадярська дивізія поспішним маршем зближалася до Шепетівки, містечко вже збудилося. За партизанами й слід простиг. Населення з цікавістю оглядало спалені машини на базарній площі. Розбиті двері складу, порожні вагони, ушкоджені паротяги на станції. Мадярська дивізія зайняла охорону залізниці Бердичів-Шепетівка-Рівне. По обох боках позрізували ліс. Що-двісті метрів стояла мадярська стійка. Але партизанів там «зовсім не було».
Після пляномірного закінчення намічених на літо 1942 року операцій з другої фази, Головна Команда УПА вислала в кінці серпня 1942 р. листа до Коха з повідомленням, що ці нові диверсійні акти УПА — це відповідь на злочинну політику фізичного винищування цілих націй. Це не тільки акти протесту проти німецької цивільної адміністрації, але й військово-стратегічна боротьба України. Це показник того, що ми можемо зробити проти німецького геноциду.
В кінці листа була наша заява, що ми цю акцію вже припинили і якщо німці перейдуть на методи нормальної військової окупації, припинять усі свої масові репресії — ми будемо суворо дотримуватися невтралітету у відношенні до їх війни проти червоної Москви. В противному разі наша диверсійна акція буде ще посилена та поширена по всій Україні. На цей лист німецька влада зареаґувала зовсім інакше, як на перший лист. Кох видав наказ своїм підлеглим чинникам розпочати переговори з УПА, про що своєчасно буде мова далі.
Розділ сьомий
ПЕРЕГОВОРИ: УПА — СОВЄТСЬКІ ПАРТИЗАНИ
Протягом зими 1941 та весни 1942 року вся початкова комуністична партизанка в тилах німецької армії була зовсім винищена німецькими військами, національними військовими формаціями та дивізіями есесівців і різними поліційними з'єднаннями. Все населення України, Білоруси, Прибалтики та навіть частини Росії, окупованої німецькою армією, в перших днях війни ставилося крайньо-вороже до большевиків і всіма силами сприяло німецькій армії. За таких умов большевицька партизанка хвилево втратила будь-яку можливість свого існування в німецькому запіллі. Переформована на партизанський лад ціла армія ген. Бєлова, що зимою 1941 року на лінії Мінськ-Москва у чималій мірі спричинила катастрофу Гітлера під Москвою, паралізуючи разом з генералом «морозом» постачання фронту, весною 1942 року була повністю знищена німцями. По всій Білорусі була прекрасно поставлена Білоруська Самооборона, яка нараховувала понад 50 батальйонів, бо там «райхскомісар» Білорусі заводив більш-ліберальну політику.
У південній степовій Україні большевицьких партизанів зовсім не було. У північній лісистій Україні вони були винищені відділами УПА та Білоруською Самообороною. Далі їх переслідували німці. У східніх областях України, особливо в лісах Сумщини ЦК компартії України залишив перед втечою від німців спеціяльний партизанський штаб під проводом дуже здібного колишнього партизанського командира з дивізії Чапаєва часів Першої світової війни, українського ренегата-комуніста С. Ковпака. Одначе, цей штаб, не маючи жодної підтримки місцевого населення, назбирав до свого відділу заледве 70 чоловік. І вже в перших боях з німцями в районі Путивля ця група була також вщент розбита. Генерал Ковпак ніяк не мав змоги ані побільшити склад свого партизанського відділу, або нав'язати бодай радіо-контакт з Москвою. Ввесь СССР був у стані повного хаосу. І ця остання большевицька партизанська група не мала іншого виходу, як тікати з української території далі на північ — «на родіну». Ще 1.2.1941 року група Ковпака залишає район Путивля і відходить в напрямку брянських лісів. Щойно 9.4.1942 р. Москва скинула авіашляхом ген. Ковпакові в брянські ліси першу радіостанцію та свіжий перевірений комісарський персонал з новими директивами. Відтоді група почала діяти пляномірно. Повна і така нагла поразка Червоної армії викликала в цілому СССР такий політично-адміністративний шок, якого не знає світова історія. Всі люди, включно з самими комуністами, не бачили найменшої надії на порятунок. Справу врятувала тільки безмежність території совєтської імперії, безглузда політика Гітлера та негайна матеріяльна допомога Сталінові з боку Англії та ЗСА. Сам «непереможний» СССР лежав, наче паралітик.
Таким чином весною 1942 року в усій Україні одинокою силою, яка могла вести збройну боротьбу проти німців, була УПА. І тому Москва намагалася за всяку ціну поставити цю силу на свою службу. Треба зазначити, що большевики мали по всіх більших центрах України добре поставлену мережу розвідки, яка набагато переважала нашу розвідку. Вони мали більше фахових і досвідчених кадрів, ніж ми. Їх спеціяльно лишала компартія на місцях. Ці кадри масово повлазили до всіх німецьких урядів. Протягом зими 1942/43 р. вони сиділи, як миша під мітлою, а вже на весні 1942 року отримали нові директиви Москви та величезні матеріяльні засоби. Вони почали давати Москві найдокладніші дані про німецьку армію та про відносини на окупованих німцями землях. Якщо врахувати те, що німці самі озлили населення проти себе, тоді стане ясно, чому совєтській агентурі було так легко працювати. Большевики почали всюди знову ставати на ноги.