Міста переповнені безпритульною дітворою та жебраками. Селяни буквально душаться та гинуть в кілометрових чергах за хлібом попід міськими хлібними крамницями. Їх розганяють, по них топчуться партійні комісари, наче по падлині. Щоб повитягати від людей золоті «п'ятьорки», «пролетарська» держава організувала так званий «Торгсін». Там за золото чи срібло можна все купити. Почалися грабунки недограбованих комсомольцями церковних храмів. Жертвою погоні за золотом та сріблом стали могили давно померлих людей по численних цвинтарях України.
В Житомирській області були мої кревні по матері. Я хотів їх відвідати, але з їх скромної оселі не лишилося ні сліду. Мого двоюрідного брата вивезли на Сибір. Старого діда, бабу та дружину з 7-літньою дитиною серед зими викинули з хати. Розвалили піч та комин, повибивали всі вікна та двері. Вони примостилися в яру, в «собачій ямі»…
Піде людина підстригатися до голяра, то той разом з волоссям відріже навіть голову, якщо в нього був золотий чи срібний зуб у роті. А скільки було випадків зникання людей, які, як виявлялось потім, були спожиті приватно, або продані людям у вигляді ковбаси чи інших виробів?
Це був жах, якого я не в силах описати. Коли я сьогодні собі уявляю ті макабричні сцени з «соціялістичного раю», мені холоне кров у жилах, а попід горло починає щось душити…
В самому Житомирі були ще інші наші кревні. Від цих інтелігентних людей я довідався, що тотальний терор, грабунок та голод в Україні, тоді, коли в Україні та в Росії було повно хліба, — це ніщо інше, як наслідки генеральної лінії комуністичної партії. Що ціла акція переводиться навмисне, за пляном, для того, щоб фізично знищити українську націю. Діється це тому, що вона не піддається ні комунізації, ні русифікації.
— Вся вина лежить головним чином в науковому марксизмові, який, заперечуючи всі досьогочасні світогляди, породив свою дитину — комунізм, — так говорили мені ті люди.
Мені раз і назавжди стало ясно, що не «матрос», а «самостійник» мав рацію, хоч він не мав у своїх руках стільки свіжих газет, книжок чи журналів, а щирим дохідливим словом говорив святу правду про новітню трагедію України під комунізмом. Я побачив, що компартія — це корупційна банда міжнародніх пройдисвітів, яким політика служить засобом, а не ціллю. Замість свободи — несе жахливу неволю. Замість добробуту — несе злидні та фізичне винищування цілих націй. Замість великого будівництва — тотальну руїну зайнятих країн. Замість культури та цивілізації — примітивне, дике варварство. Замість вічного миру — постійне підпалювання та роздмухування революцій та війн. Замість влади диктатури пролетаріяту — безконтрольну диктатуру нової банди партійних паразитів над трудящими масами. Замість універсального прогресу — відсталість і реґрес…
Після всіх цих митарств та досвіду я почав частіше відвідувати «самостійника». Тепер і в нього почали появлятися якісь невідомі люди, щось обговорюють, організовують. Значить, робиться діло, де можна прикласти і свою силу і здібності. В таборі «самостійника» я познайомився з видатними особистостями українського світу: Драгоманів, Грушевський, Петлюра, Липинський, Міхновський, Аркас, Донцов, Огієнко, Лотоцький, Дорошенко, Липа, Сціборський, Христюк, Шаповал, Ґалаґан, Юрченко, Горліс-Горський, Дудко, Олесь, Маланюк та іншими.
В цей час я багато читав, продовжуючи свою самоосвіту. Я побачив, що моя батьківщина у своїй писаній історії три рази була самостійною державою: княжою — до 14 століття, козацькою — до 17 століття та сучасною — від 1917 до 1921 року. Я довідався, що цю державність знищила підступна та брутальна політика колись царської, а тепер комуністичної московської імперії. Я побачив, що сильна московська держава — це смертельний ворог моєї нації.
Мені стало ясно, що тільки в своїй суверенній державі кожна нація може розвинути своє многогранне життя, як культурна людська спільнота. Без своєї суверенної держави навіть найкультурніша нація стає об'єктом обкрадання та визиску з боку окупанта. Натомість, у своїй суверенній державі навіть найвідсталіша нація, користаючись досвідом світової історії, маючи свободу дії, може піднестися до найвищого рівня соціяльного розвитку.
З таких причин я вирішив віддати всі свої сили на активну боротьбу за відновлення Української Суверенної Держави. Але до якої української національної партії вступати? Кого з-посеред українських політичних діячів підтримувати та як йому допомагати? На яку ідеологічно-світоглядову плятформу та соціяльну програму ставати? Який державний лад самостійної України вважати за найбільш відповідний: монархію, республіку чи вождівську диктатуру? Я вирішив розв'язати ці питання і взятися за конкретну роботу, щоб бути корисним для своєї нації.
До 1930 року політика завойованої України була репрезентована трьома концепціями: комуністичною — в рамках СССР, республіканською та монархістичною — на еміграції. У тридцятих роках на овиді антикомуністичної української політики появляється третя концепція — вождівського націоналізму на зразок модного в той час західньо-европейського фашизму.
Всі поважніші центрально-українські демократичні та монархістичні партії після програної війни Української Народньої Республіки, опинившись на еміграції, припинили активну політичну діяльність на своїй території, їх політична дія непомітно зійшла тільки на офіційну репрезентацію української справи перед світом. Ці угруповання, таким чином, для України майже вмерли. Політика вимагає конкретних, живих людей та постійно-оперативної програми дії в масах.
Старі і нові західньо-українські політичні організації були або занадто угодово-опортуністичні до Польщі та інших окупантів українських земель, або розпиналися за «дійсний», а не комуністичний соціялізм…
Активним антиподом червоного чаду та повоєнного хаосу в українській національній політиці 30-х років був новий націоналістичний рух. Якби український націоналістичний рух тотально не заперечував всіх інших світоглядів і базував свою ідеологію та програмову дію не на авторитарному вождизмові, а на основі ширшої репрезентації на зразок західніх вільних країн, то тоді напевно всі українці були б влилися в його ряди. Але так не було. Націоналісти починали історію цілого світу від себе. Ось чому багато українців і я в тому числі не влилися в русло вождівського націоналізму, хоч він на початку мені дуже імпонував маштабом свого розмаху, прекрасною організованістю та зразковою дисципліною.
Розділ п'ятий
НОВА ВІРА
В пошуках політичної концепції, яка привела б до створення Української Суверенної Держави мені, як і багатьом таким як я, дуже багато допомогли оті лицарі, що 21-го листопада 1920 року героїчно форсували річку Збруч. Вони розлилися по цілому світі, несучи з собою святі ідеали Української Самостійної Держави. Але найбільше залишилося їх в тій частині України, що попала під польську окупацію. Як політичні емігранти на своїй власній землі, вони влилися в гущу народніх мас. Почали вести велику освідомлюючу та революційну роботу. Це були фанатики національної ідеї, що свою вірність і згуртованість освятили власною кров'ю на багатьох фронтах. А після війни далі служили тій же ідеї, як передова еліта нації. Жодна ідея та концепція не цементують так людей в обороні рідної землі і свободи, як окопи. Деякі петлюрівці довгими роками не бачили один одного і втратили всякий зв'язок між собою, але, однак, всі вони, розсіявшись по цілому світі, становили однодушну орденську сім'ю.
Вчорашні генерали, полковники, сотники, чотові та рядові вояки, як також вчорашні міністри, директори департаментів та різні державні службовці, втративши свою державу, пішли в народ. Вони поробилися єпископами, священиками, дяками, інженерами, кооператорами, агрономами, пасічниками, лісниками, приватними учителями, редакторами, хліборобами, лісорубами, каменярами, купцями і т.п.