Розділ одинадцятий
СПРОБИ ПЕРЕГОВОРІВ: УПА — ПОЛЬСЬКЕ ПІДПІЛЛЯ
Протягом цілого літа 1942 року та зимою 1943 року Головна Команда УПА всіма силами намагалася нав'язати контакт з польськими підпільними організаціями в Західній Україні, щоб через них зв'язатися з делеґатурою польського екзильного уряду в Польщі. Мета контакту:
— припинити українсько-польську ворожнечу, коли обом націям загрожує повне фізичне знищення від тих самих ворогів,
— нормалізувати українсько-польські взаємовідносини тимчасовою угодою на час війни, де обидві сторони, замість взаємної боротьби, мобілізують всі спільні сили проти спільних зовнішніх ворогів,
— нав'язати діловий контакт поміж УПА і АК (Армія Крайова).
Посередником у цих переговорах був вище згаданий польський національний діяч на волинському Поліссі, Броніслав Ходоровський. Я знав Б. Ходоровського ще з передвоєнного часу. На полі його земельного наділу був ґраніт, де наша спілка виорендувала грунт і організувала велике каменярське підприємство. Це було в селі Мочулянка Людвипільського району. Ходоровський був польським патріотом, але не визнавав дикого шовінізму і відстоював дружню співпрацю між українським та польським народами. В той час, як Москва «визволила» Західню Україну, Ходоровський, замість того, щоб їхати в Казахстан, як «буржуй», пішов у підпілля. Він відразу нав'язав контакт з нашою організацією. Коли у вересні 1940 року я опинився в Україні, між нами відновився особистий зв'язок на базі спільного руху спротиву проти комуни.
Контакт мав бути встановлений через Рівне, де у Ходоровського було особисте знайомство з одним керівним членом польської підпільної організації, Яном Камінським та іншими поляками. Він їздив багато разів під охороною наших бойових відділів до Рівного, де за посередництвом Камінського, пробував пов'язати нашу делегацію з польськими підпільними організаціями. Одначе, всі ці заходи були неуспішні. Шовіністичне польське підпілля далі вважало Західню Україну невід'ємною складовою частиною Польщі і на жодні переговори з українськими «зрадниками Польщі» не хотіло дати своєї згоди. Вони називали УПА «бандою», яка бореться і буде боротися проти цілости кордонів Польщі.
Таке дивне ставлення справи в зовсім новій міжнародній ситуації нас дуже дивувало, а Б. Ходоровський був дуже розчарований такою поставою своїх земляків, його совість палив сором за цих незрячих поляків. Події далі блискавично розвивалися. На очах посилювалось польсько-українське напруження, підсичуване з кожним днем шовіністичними елементами з обох сторін.
У березні 1943 року, по смерті Ходоровського, Головна Команда УПА зробила ще одну пропозицію переговорювати з польською стороною. Цим разом за посередника був польський ксьондз з польського села Степанська Гута Костопільської округи (прізвища ксьондза не пам'ятаю). І цим разом поляки вперто називали всіх українців «бандитами» і ні на які переговори не давали згоди. Всі вони були загіпнотизовані «союзом» Сікорського з Сталіном. Чули, що в СССР, на підставі договору «Сталін-Сікорський», оголошена загальна амнестія для всіх цивільних і військових поляків та що там організується нова польська армія під командуванням генерала Ан-дерса. Всі вони вірили, що спільними силами західніх союзників та СССР буде розбита потуга Гітлера, після чого вони матимуть змогу знову відновити свою державу ще в ширших кордонах за рахунок нових територіяльних анексій. Щоб не загострювати своїх «союзних» відносин з Росією, поляки, замість співпраці, всюди всіма силами поборювали український та білоруський визвольний рух, як ворогів Росії і Польщі. Стара концепція «рівноваги сил».
По всіх містах України працювало в німців дуже багато поляків, як місцевих інтелігентів, так і завезених з Польщі. Всі вони володіли німецькою мовою і позаписувалися, як Volksdeutsch. Перекладачі, шофери, залізничники, урядовці, сторожі і навіть прибиральниці у великій мірі вербувалися з-посеред поляків. Це була спеціяльна політика Гітлера. У підбитій Польщі в 1939 році так само на подібних роботах були замість поляків — українці, білоруси та різні новоспечені Volksdeutsch. Нам було відомо, що багато жінок колишніх польських офіцерів та навіть вільних жінок з вищою освітою працювали в німецьких установах служанками та прибиральницями. Це були патріотичні люди, які давали цінні інформації про німців своїм організаціям спротиву. Але ці організації, маючи, правдоподібно, фальшиві директиви зверху, поставили цей цінний інформаційний, а потім диверсійний польський апарат не на службу своїй батьківщині, а на службу совєтським загарбникам, які потім заплатили полякам комуністичною окупацією Польщі і навмисне затрималися за Вислою, щоб німці вигубили палких патріотів у спровокованому Заходом варшавському повстанні. По польських селах і хуторах большевицька партизанка знайшла вірного союзника, що дав їй притулок, харчі, зв'язкові та передавальні пункти і засоби транспорту. А по квартирах польських мешканців у містах большевики мали явочні квартири та кур'єрів і шпигунів для совєтської розвідки від поляків.
Тісна совєтсько-польська співпраця в німецькому запіллі була загально відома ще весною 1943 року. Це особливо відчувало наше національне підпілля, коли большевики оголосили нам офіційну війну. Вони почали масово мобілізовувати в свої партизанські відділи поляків, які разом з росіянами одверто почали воювати всіма засобами проти нас. У польських селах большевицькі партизани заводили своє засилля, де місцеве населення давало їм всесторонню допомогу, замість того, щоб обмежуватися вимушеною ввічливістю, як це роблять, звичайно, всі люди в подібних ситуаціях. Поляки все це робили з ентузіязмом, бо СССР воював проти окупанта Польщі — Гітлера. Що буде завтра — ніхто з поляків не думав. Треба припускати, що й польський уряд в Лондоні мало думав про це, бо всі ці люди діяли у згоді з його директивами.
Жахливі наслідки згаданої совєтсько-польської співпраці дуже тяжко відчувало на собі все населення України. За допомогою поляків Москва почала посилено здійснювати в Україні ту програму, яку пропонував Лукін нам.
Ми не бачили жодної користи з тої програми для України, бо ми ясно усвідомлювали, що вона означає море крови для української нації на користь міжнароднього марксо-большевицького комунізму та російського імперіялізму. Поляків так само, як і росіян, доля населення України (а може і їх власного), зовсім не турбувала. Вони пильнували свою окрему політичну ціль: руками західніх союзників та СССР знищити Німеччину, а руками росіян та німців знищити національно-визвольний рух України, щоб мати змогу знову окупувати Західню Україну.
Це була фатальна помилка польського народу та його екзильного уряду в Лондоні, їх політика не довела до жодних позитивних наслідків «імперіяльного маштабу», а довела свою націю до становища совєтського сателіта і замість приятелів, наробила і далі робить собі ворогів серед своїх сусідніх націй. Докладні дані про наведену совєтсько-польську співпрацю та її наслідки, правдоподібно, суворо зберігаються у сейфах секретної служби СССР. її наслідки ми бачили вчора і бачимо сьогодні. Совєтська мемуаристика хоч до деякої міри освітлює певні аспекти цієї справи. Комуністичний полковник Медвєдєв, зрадник білоруського народу, пише про українців після невдалих переговорів так:
«Оповідаючи про всі лихоліття, дідусь дуже часто згадує про «гайдамаків».
— Що це за «гайдамаківці», хто вони такі? — запитали ми.
— Хіба ж ви не знаєте — здивувався голова колгоспу. Це продажники, головорізи. Ох, люті ж собаки! Та ось поглядіть на їх газети. Вони самі пишуть, як продали душу Гітлерові.
«І дідусь приніс кілька примірників газети під назвою «Гайдамака». Я взяв у руки число газети. В очі кинулась така фраза: «Може охота погуляти — когось ограбити, здобути собі якусь особисту користь? Не перечимо…» Бандити-гайдамаківці сердечно вислужувалися перед німецькими загарбниками. В нагороду за цю їх вірну службу їм дозволено грабувати. Наступила повна сваволя бандитам. Ось хто підтримує фашистський «новий лад». Але хоробрі в наскоках на мирне населення (тобто на своїх рідних батьків та матерів — Т.Б.) бандити падали в обморок, коли чули одне слово «партизан» (тобто — большевик»… («Это было под Ровно», ст. 20).