До переговорів з українцями в розрізі пропозицій меморандума німці тоді були зовсім неприготовані ні психологічно, ні політично, ні мілітарно. Навпаки, нашим кроком вони були заскочені і самі не знали, що робити. Вони ще мали надію відтиснути східній фронт назад. Як виявилося потім, Гітлер ще й тоді був проти організації будь-яких національних армій при німецьких збройних силах, хоч німецька армія та деякі члени уряду Гітлера давно відстоювали таку концепцію. Про те, що там була розбіжність поглядів свідчить той факт, що ми в Познані чекали цілий день, бо наш керівник не міг добитися телефонічної директиви Берліну, куди нас привезти. Щойно ввечері він отримав директиву відставити нас в концентрак Саксенгавзен біля Берліну. Про цю директиву ми, очевидно, не знали, але поведінка «дипломатичних спутників» після телефонної розмови, хоч не цілком певно, але про це говорила. Вони стали більш обережні і черстві, чого не було до цього часу. Ми зробили висновок, що наша дипломатична місія йде по лінії — «Амінь!».
Але людина, коли потапає, то хапається і за соломинку. Такою соломинкою була наша спроба почати нові переговори з німцями на переломі 1943/44 років. Пропонуючи переговори, ми вважали на те, що противник на очах слабне і тому він може стати більш податливим і почне переговори, які принесли б нам певну користь. Коли б Гітлер виграв війну, доля нашої нації була б така сама, як під Сталіном. Ця істина була нам добре відома, але ми вирішили ризикувати і ризикували.
1 грудня 1943 року нас замкнули в поодинках Саксенгавзенського кацету. Саксенгавзен — це було окреме царство есесів в царстві Гітлера. Там, в лісі, побудоване ціле місто з власними бараками, бункерами, великими будовами, військовими фабриками, шпиталями, крематоріями та газовими камерами. Там були великі бараки для звичайних в'язнів, окремі бункерні бараки для спеціяльно ізольованих груп в'язнів і навіть невеликі домики для різних високопоставлених осіб з-посеред німців та інших націй Европи. Нас примістили в одному з окремих бункерних бараків, що мав офіційну назву «Целленбау». Я попав у камеру 77.
Хоч в бараку «Целленбау», що мав біля 90 камер, розміщених з обох боків трьох коридорів на зразок літери «Т» з продовженими раменами, панував режим повної ізоляції в'язнів в поодинках, — ми вже першого дня ув'язнення довідалися «мовою мурів», що тут же, на іншому коридорі, сидить Степан Бандера (камера ч. 73), а де-інде — Ярослав Стецько, д-р Стахів та інші члени ОУН Бандери. Пізніше ми довідались, що тут сидить також д-р Лапічак та колеґа Кок, з ОУН Мельника. З інших національностей там були: польський командувач АК генерал Ровєцкі («Грот») та Люблінський єпископ, бувший міністер Франції Дельбо (мій сусіда в камері ч. 76) та інші французи, кілька англійських офіцерів, серед яких був майор Фальконер та капітан підв. човна М. Кембрідж. Були тут румуни, болгари, серби і хорвати. Словом — ціла Европа. Ми вже знали числа всіх камер та навіть розпочали «кореспонденцію» поміж собою на повирізуваних полях газети «Volkischer Beobachter», яку нам давали читати.
Вийшовши вперше на одногодинну прогулянку поміж раменами нашого бараку та інших споруд, я зорієнтувався в розміщенні всіх камер та в будові «кошів» над вікнами. Есесівський вахмайстер випускав людей на прохід і слідкував за ними з вікна канцелярії або магазину. Часом він там дрімав, а часом відходив від вікна, полагоджуючи різні справи. Я почав користатися з цих моментів, щоб хутко забігти з прохідної доріжки на квітник під вікна і кинути в «кіш» з матового скла маленьку писульку у камеру д-ра Лапічака та Бандери, даючи рівночасно їм про це знати маленьким камінцем. Д-р Лапічак мав уже спосіб передавати записки далі. Так почала регулярно діяти наша «кібель-пошта». Деяких в'язнів випускали на прогулянку більшими групами. Вони могли обмінюватись писульками та іншими новинами за допомогою знаків Морзе, хоч у вахмайстрів було переконання, що в'язні перебувають у «повній ізоляції» так, як має бути. Немає нічого гіршого для осамітненого в'язня, як ізоляція. Тому по всіх тюрмах всі в'язні ведуть запеклу боротьбу з цим прокляттям. Ця боротьба часом дає позитивні наслідки. Навіть при найсуворіших режимах ізоляції в'язні завжди своєю винахідливістю знаходять способи для товариського контакту.
На третій день ув'язнення, тобто 3.12.1943 р. розпочалися поліційні допити, які з перервами тривали понад два тижні. Допити провадив слідчий Головного Уряду Безпеки Regierungsrat і «штурмбандфюрер» есесів д-р Вольф при співучасті гестапівця Шульце, який мав відзнаки «гауптмана». Перекладачем був один балтійський німець Вірзінґ, який розмовляв російською мовою. Другий ґестапівець не брав активної участи в допиті, а тільки все нишком стенографував для подвійної контролі протоколу.
Прізвища д-ра Вольфа і Вірзінга були нам відомі. Допити, очевидно, велися з кожним з нас окремо, при повній ізоляції. Ми з колегою Ждановичем були на це готові і тому мали наперед устійнену лінію поведінки. Решту доповнювали «поштою». Починаючи від «Адама і Єви» аж до останніх днів — все більш-менш сходилося. Поведінка гестапівців була наскрізь ввічлива і протягом усього часу ув'язнення на наших особистих картках стояв напис: «Sonderbehandlung».[14] Слідчий д-р Вольф — це була молода людина високої інтелігенції та доброї фахової поліційної школи. При першому нашому «знайомстві» я йому заявив, що його прізвище мені давно відоме. Це його трохи здивувало. Потім я «для годиться» склав свій протест проти такої форми «дипломатичних переговорів» української армії з Третім Райхом. Мовляв, ми їхали на переговори, а попали до слідчого в концтаборі(!?).
На моє щастя, мене тоді ні на хвилину не покидав мій найбільший життьовий приятель — постійний гумор, що його ми потім назвали шибеничним. При першій розмові з д-ром Вольфом я, жартуючи заявив, що властиво при ось такому обороті справи, я вважаю зайвими всякі розмови та довгі допити. Свою «дипломатичну місію» я вважаю закінченою. Сам я вліз їм у руки і вони мають без допитів досить матеріялів для того, щоб мене, як «бандита Бульбу» негайно повісити. Одиноке, що я їх просив би, це те, щоб мене, замість того, щоб вішати — розстріляли, бо хоч по їхньому я — бандит, та по нашому я вважаю себе фронтовим вояком української національної армії.
Д-р Вольф сердечне розреготався з таких «методів дипломатії» і, як кожний добрий поліцай чи слідчий, почав мене переконувати, що мені не загрожує в них ніяка небезпека, що в них ніколи не може бути навіть подібних думок, щоб я не перебільшував трагедії, що вони мене тут ізолювали виключно для моєї «безпеки», що вони примушені до цього тільки тим, що я досі гостро боровся проти них і що вони самі не мають жодного пляну щодо нашого меморандума. Справа розгляду меморандума та відповідних рішень їх урядових чинників вимагає довшого часу. Тепер вони перебувають під тяжким бомбардуванням англо-американців. Всі вони дуже перевантажені працею і тому вирішили «тимчасово» примістити мене ось тут. Це — ні в'язниця, ні кацет, а тільки «почесна» ізоляція. Йому подобається моя «лицарська постава», як бувшого ворога Німеччини, який шукає шляхів до порозуміння. І цього порозуміння не доведеться довго чекати. Пункти нашого меморандума він вважає за абсолютно правильні і буде їх обороняти перед своїми вищими чинниками. Для цього він потребує перевести більш докладні «розмови» (у формі поліційного допиту), щоб мати змогу добре цю справу обороняти. Це не є поліційний допит, а лише «розмова».
Потім він заявив, що в його поліційній практиці він зустрічає вперше людину, яка перед слідчими органами чужої держави виявляє ось такий гумор і ставить усі справи в подібну площину. Це йому дуже подобається, він все це високо цінить, а особливо мою готовість на найгірше — з піднесеною головою. Але це — перебільшення з моєї сторони, мені нема чого боятися, а коли ходить про нього особисто, то я можу рахувати його від сьогодні своїм приятелем. Він бачить, що я йому не вірю, а приймаю цю заяву, як поліційний трюк, але він докаже мені на ділі, що він не є і не буде моїм особистим чи національним ворогом, а навпаки — приятелем.
Допит був закінчений. Розмови дійсно йшли по всіх пунктах нашого меморандума: як я собі уявляю практичне здійснення всіх варіянтів, хто міг би очолювати новий комітет та командування армією і що хотів би далі робити сам я. На це я заявив, що у справі комітету та регулярної армії їм треба говорити з усіма українськими політичними партіями та угрупованнями, а я сам, як ще житиму, хотів би якнайскоріше вернутися до лісу до своїх партизанів, щоб далі вести активну боротьбу проти комуністичної деспотії та московського імперіялізму. Протягом другої полови грудня 1943 року д-р Вольф ще кілька разів «відвідував» мене в камері, або викликав до переслухової кімнати, щоб доповнити та узгіднити величезний протокол допитів. Він кожний раз запевняв мене, що справа, з якою я приїхав, стоїть на добрій дорозі. Мені тільки залишається терпеливо «почекати»…