І я почав… «терпеливо чекати»…
Така вже має бути основна прикмета усіх «дипломатів», що вони повинні вміти передусім терпеливо чекати. Всі заяви симпатичного д-ра Вольфа я вважав поліційними «ходами навколо своєї безборонної жертви», що так легко попала в його руки. Так, як ото кіт — перш, ніж задушити мишу, він пробує з нею наче по-дружньому бавитися і жартувати. Замкнена в тюремній камері людина вся перемінюється в «слух». Особливо тоді, коли нема ніякого присуду і людина нічого не знає, що їй несе кожна наступна хвилина. В таких умовах секунда стає вічністю. Це найгірша психологічна тортура, якою злославляться всі концтабори тоталітарних систем, де мучаться маси людей без законного судового присуду, не знаючи коли і який кінець їх чекає.
Так закінчився 1943 рік. Минав місяць за місяцем новий 1944 рік. А рішення чи наслідків ніяких. І чекав я не того, що обіцяв мені д-р Вольф, а зовсім чогось іншого: я чекав лише смерти. Коли ж, нарешті, прийде кінець цим мукам. Нерви напружуються до неможливого. Я всією істотою реагував на найтихіший шелест на коридорі, а кожний ляскіт та бряжчання замків на моїх дверях автоматично ставили мене на ноги: «нарешті кінець»!
Але минали дальші віки-місяці, а той кінець все ще не приходив. Замість очікуваного щоденно кінця прийшли неочікувані нові поважні переговори, про що буде мова далі.
ЧЕТВЕРТА ЧАСТИНА
ДАЛЬША БОРОТЬБА УКРАЇНИ ПРОТИ КОМУНІСТИЧНОЇ МОСКВИ 1944—1951
Розділ перший
МІЖНАРОДНЄ СТАНОВИЩЕ В 1944 РОЦІ
1944 рік приніс Гітлерові та всім державам осі Рим-Берлін-Токіо дуже багато катастрофічних фактів. На заході армії союзників під командуванням ген. Д. Айзенгауера висадили десант в Нормандії та розпочали пляномірну дію другого фронту з великими успіхами. На сході після «Сталінграду» далі продовжувався відступ німецьких армій під натиском переважаючих сил совєтської армії, озброєної англо-американськими союзниками. На Далекому Сході союзні армії під командуванням ген. Мек-Артура розпочали великі пляномірні операції проти японських армій з такими самими великими успіхами для зброї союзників. Такі воєнні події змінили співвідношення сил у світовій політиці. Воєнна авіяція союзників почала чимраз більшою силою бомбардувати саму Німеччину. Добившись переваги над авіяцією Герінга, союзна авіяція почала систематично і успішно нищити найважливіші стратегічні пункти Німеччини, її воєнну індустрію, шляхи сполучення і транспорту.
В Італії король силою відіпхнув від влади диктатора Муссоліні, доручаючи маршалові Бадоліо укласти мир з союзниками. На Гітлера німецька армія зробила невдалий атентат 20.6.1944 р. Коли ще рік тому Гітлер мріяв про перемогу, то тепер вся його надія була в «відплатній» атомній зброї. Всі сили сконцентрувалися проти деспотії німецького фашизму і наносили йому щораз сильніші удари. Потужний обруч смерти на очах звужувався над царством Гітлера.
Цей самий 1944 рік створив також нову політичну ситуацію в Україні. Німецька армія була повністю витиснена з української землі советськими «визволителями». По п'ятах Червоної армії сунуло нове лихо для українців — комісари, енкаведисти, терор, вішання — всі атрибути системи, яка виросла на духовних, чи радше бездушних принципах Маркса та Івана Грозного. Відступаючи на захід, німецька армія безоглядно винищувала всі промислові підприємства, які були раніше знищені большевиками, а пізніше відбудовані під німецькою владою. Цим разом «голу землю» залишав такий самий диктатор як Сталін — Гітлер. Це особливо стосується тих місцевостей, де міста та села переходили «з рук до рук».
Вся національна економіка України була або спалена вогнем, або вивезена з України в Росію та Німеччину, або пограбована воюючими арміями та різними анархічними бандами. Всі міста були в руїнах, з тисяч осель залишився лише попіл. Всюди панував голод, брак предметів широкого вжитку, брак житлової площі, санітарної опіки і загальна нужда трудового люду. Багато наших людей були вивезені німцями на роботу в Німеччині. Деяка частина населення, а особливо інтелігенція, побоюючись нового скаженого терору НКВД, сама втікала з своїми мізерними пожитками перед німецькою армією на Захід, в світ-за-очі, не знаючи, що їх там чекає. В запіллі німці вивозили їх на працю в Німеччину. Всі ці люди, разом взяті, тобто ті, яких німці примусово вивозили до Німеччини протягом 3-х років і втікачі, становили пізніше головну масу так званих «переміщених осіб» в союзницьких зонах окупації Західньої Німеччини та Австрії. Сьогодні вже можна одверто сказати, що понад 80 відсотків тих переміщених осіб з усіх держав Східньої Европи були не ті, що їх насильно вивозив Гітлер, а ті, що вже в 1943/44 роках самі втікали від терору комуністів.
Які б не були соціяльно-економічні умови українського народу під новою окупацією большевиків — вони були ніщо в порівнянні з новою політичною трагедією України. Слідом за Червоною армією вернулася в Україну зграя комуністичних нероб з їх органами абсолютної диктатури. Відновилася сваволя комуністичної партії з її тоталітарною деспотією, масовим терором та дивовижним шалом помсти. Перше питаня, яке ставили всі большевики кожній зловленій людині було: «Чому не відступав разом з «совєтським народом або не йшов у совєтську партизанку?» Яка б не була відповідь — людей головним чином розстрілювали на місці, депортували на тяжку працю в диких нетрах Росії. На північному Кавказі енкаведисти змели з лиця землі цілі республіки — інгушів, чеченців, осетинів та інших неросійських націй. А в Україні, де комуністична гільйотина не могла проковтнути великої української нації, розпочався пляновий геноцид, розрахований на довший період часу. Терор, висилки, наповнювання України чужинцями, головним чином москалями — ось чого дочекалася «визволена» Україна.
Про ті страхіття, що їх зазнали українці, особливо в західніх областях в перші тижні большевицького варварства, не можна спокійно писати. Наших молодих юнаків та дівчат, запідозрілих в участі в УПА, комуністичні генерали веліли вішати цілими десятками по селах Волині, Полісся та Галичини. Тих, що не поз'їдала комуністична звірина, дрючками заганяли до товарових вагонів і голодних та холодних пакували на явну смерть в «необъятной родине». Очевидці розповідали пізнішим відвідувачам України, що навіть московські червоноармійці плакали, спостерігаючи сцени дикого садизму марксо-комуністичних виродків над безборонним населенням.
Світова історія знає дуже багато воєн. Ціле цивілізоване людство знає дуже багато випадків окупації в часі війни території одної нації збройними силами іншої держави. Для всіх цих процесів людський геній створив міжнародне воєнне право з різними законами та конвенціями про засоби ведення війни, опіку над воєннополоненими і про захист прав людини під чужою військовою та політичною окупацією. Але всі ці закони не писані для Кремля та світового комунізму. Вони їх потоптали ногами і викинули на смітник, а самі запроваджують свої нові закони насилля і терору. Пересічна людина на Заході не може собі навіть уявити — що значить попасти під большевицьку окупацію. Большевицька окупація це не те саме, що світ називає окупацією. Найстрашнішою окупацією є окупація тієї нації, що її московсько-комуністична імперія вважає за свою давню колоніяльну власність. З новоокупованими колоніями вони вже трохи навчились поводитись спочатку ліберальніше, а згодом експлуатаційну «шрубу» щоденно підкручують аж до повного рабства та геноциду. Совєтська окупація — це повільна смерть народів.