Перший «ліберальний» період большевицької окупації Україна перейшла за часів «НЕП»-у в 1920-х роках. Власне тоді Компартія допустила так званий націонал-комунізм, щоб виявити, вивести на денне світло все, що дихає самостійництвом — від крайніх лівих до крайніх правих, щоб потім могти ліквідувати все, що мало до діла з українським самостійництвом. Цю ліквідацію українських самостійників Москва закінчила в 30-х роках, але духа українського сепаратизму не знищити їй ніколи.
З приходом большевиків в Україну всяке політичне, громадське та культурне життя української нації було заборонене і нищилось на кожному кроці. До влади знову прийшла агентура всесоюзної компартії — так звана «КПБУ» з усіма її прибудівками, особливо НКВД. Появилися нові московські золотопогонники в Україні на чолі з генерал-губернатором Хрущовим та іншими катами українського народу. Ввесь воєнноздатний та працездатний людський елемент обох статей був мобілізований в карні батальйони і висланий без зброї на першу лінію фронту (на десять чоловік — одна вогнепальна зброя), а решта — в індустрію на Уралі та Сибірі. Замість соціяльного забезпечення населення, серед якого ширились різні епідемії, — на це населення посипалися жахливі репресії, смертні присуди та масові «втихомирення» цілих областей. Для «зрадників» — не опіка, а помста і кара — така була відповідь червоного окупанта українцям. Большевики автоматично підпорядкували Українську Православну та Греко-Католицьку Церкви російській «православній патріярхії». Єпископат та духівництво українських церков були виарештовані, а на їх місце прислано з Москви ризофорних енкаведистів. Так виглядає свобода віри в СССР.
Для дальшого вияву волі нашої нації залишилася тільки одна можливість — це підпілля. В підпіллі опинилися не тільки активні політичні, військові, громадські, культурні та церковні організації, але насправді ціла українська нація. Кожна людина мусить назовні показувати своє захоплення окупантові, тоді, як в її душі кипить заперечення всього, що є большевицьке і спрага помсти за всі кривди і лихоліття, заподіяні українському народові безбожним большевизмом. Цей гігантський рух пасивного спротиву не має централізованого керівництва, але саме життя спрямовує його куди треба: всіма силами саботувати всі починання окупанта, а в слушний час знову розпочати активну боротьбу проти ворога більш реальними засобами. Цей ніким нереґульований антикомуністичний рух багато страшніший ворогові, ніж багато рухів спротиву, на які Україна також не бідна і черпає з них снагу і силу для виявлення спонтанних акцій.
В особливо тяжкому становищі опинилася наша армія. УНРА, під командуванням отамана Щербатюка-Зубатого, тримаючись лісисто-багнистих теренів північної України, від Підляшшя через поліські простори та Черни-гівщину, хоч і з великими втратами в боях, але пляномірно, малими групами переходила в совєтське запілля. Натомість, побільшена УПА, під командуванням її нового командира, отамана Шухевича-Чупринки, була змушена зводити затяжні бої з більшими частинами совєтської армії, щоб перейти в совєтське запілля. Пізніше ті самі, значно проріджені, але великі для партизанської боротьби відділи, були постійною, добре помітною ціллю спеціяльних поліційних військ СССР. З уваги на те, що наші намагання нав'язати нові переговори з німцями та реалізувати схвалений Головною Командою УНРА плян від 16. XI. 1943 р. — не приніс бажаних наслідків, при зміні окупації з німецької на советську ми понесли болючі втрати в цивільному населенні, яке було сконцентроване в оточеній з усіх сторін Поліській котловині. З наближенням совєтсько-німецького фронту, ці нещасні люди намагалися рятувати життя, ховаючись в лісах, або хаотично тікаючи на захід. Багато цих людей загинули від німецьких та совєтських куль під час «прочісування» лісів збройними та поліційними силами, а решта попала до рук НКВД, де з худобою поводяться краще, ніж з людьми.
Все місцеве населення в районах масової партизанки винищувалося большевиками без допитів чи судів. Ось що пише про цей жахливий період переходу України під большевицьку владу в 1944 році об'єктивний очевидець усіх тих подій, один євангелистський пастор, американський громадянин, пан Лев Бучак в американській «Свободі» від 7 серпня 1946 р.:
«Я пишу про ці події, як той, що жив на Україні від 1930 до лютого 1946 року. Багато про все це чув та дещо бачив. Про Українську Повстанську Армію за німецької окупації в офіційних часописах в Україні нічого не писалося, а за большевиків дуже мало, однак народ знав та оповідав багато. Українська Повстанська Армія, як кожна жива істота, не прийшла на світ нагло, несподівано, в такім стані, в якім вона є тепер.
Коли не помиляюсь, початок свій УПА має в Українській Військовій Організації (УВО), то знов Організації Українських Націоналістів (ОУН) ще за Польщі. Відтак вона стала під різними назвами як «бандерівці», «мельниківці» і «бульбівці» (від імени їхнього отамана, що прибрав собі призвище Тарас Бульба), аж поки зрослась в одну суцільну повстанську армію.
Від 1941 року до 1943 року про УПА в Галичині не чулося, а чулося все про «бульбівців» на північній Україні. В 1944 році всі в Галичині зацікавилися поголоскою, що Українська Повстанська Армія переноситься з Волині на галицький терен. З приходом УПА до Галичини почалася боротьба. Від німців УПА, звичайно, відбирала харчові магазини, авта, від полонених німців — зброю, амуніцію, одяг тощо. Німці мстилися за це на українському населенні; палили села, розстрілювали людей.
В 1944 році, з окупацією большевиками міста Львова, громадянство вперше побачило урядовою дорогою назви УПА та УНРА (себто Українська Народня Революційна Армія). Були це плякати, а радше домагання від совєтських військових властей, розліплені на мурах м. Львова та інших міст, — щоб Українська Повстанська Армія та Українська Народня Революційна Армія перестали провадити свою боротьбу з радянським військом, щоб поверталися додому, а тоді їм минуле буде прощене. В тих плякатах було сказано, що в противному разі могутня Червона армія, яка розторощила гітлерівську Німеччину, знищить їх до ноги. Дещо пізніше з'явилися подібні ультиматуми в урядовім большевицькім часописі «Вільна Україна».
УПА не думала капітулювати. Тоді большевики повели проти повстанців, а тим самим і проти всього українського населення на Західній Україні, сильний наступ: арештування, розстріли, палення сіл, вивіз на Сибір, та все те не відстрашило Української Повстанської Армії… УПА не піддалася, її не розбито. УПА не є регулярна державна армія, а підпільна. Ані противник, ані свої не можуть сказати про її дійсний стан».
Поза малими неточностями в питанні генези нашої армії, — що вона була організована в сорокових роках з наказу екзильного уряду УНР при активній співучасті ОУН полк. Мельника, а потім в 1943 році долучилися й бандерівці, — всі інформації пастора Бучака про ситуацію в Україні 1944 року відповідають об'єктивній дійсності. Перебуваючи постійно у Львові, як чужий громадянин, пастор Бучак, очевидно, не мав змоги докладно орієнтуватися в розбіжностях української політики та організації повстанських сил, але все те, що там робили німці та большевики, він мав нагоду добре бачити. Ці моменти й видно з його об'єктивних спогадів.
Розділ другий
ТРАГІЧНА ДОЛЯ НАШОЇ АРМІЇ
Опинившись під новою совєтською окупацією, наша підземна армія була автоматично позбавлена усіх тих міражних перспектив відновлення української державности, що їх пропагувала партія Лебедя і Бандери. Жорстока життєва дійсність диктувала свої нові закони. Всім було вже ясно, що війну виграє американська «каса» та совєтська «кляса». Справа відновлення нашої суверенної держави відкладається на довгий і нікому невідомий час. Протягом цілого літа 1944 року менші та більші відділи армії були примушені зводити дуже часті затяжні бої з збройними та поліційними силами СССР, які часто кінчалися дуже трагічно для нас. Сили ворога були невичерпні, а наші сили постійно вичерпувалися. Ворог мав свої великі бази та необмежену допомогу від союзників, а ми не мали баз і були повністю ізольовані від зовнішнього світу. Треба добре знати тактику дії совєтського режиму супроти поневолених націй, щоб мати бодай поверхове уявлення про все те, що діється в різних періодах окупації та закріплення влади СССР над іншими країнами. Ми боролися за принципами демократії проти деспотизму, а світова демократія була союзником деспота Сталіна. Орієнтуватися в такій заплутаній ситуації було тяжко навіть політично виробленим людям. Що ж тоді говорити про звичайну людину в повстанському війську, яка не бачить ніякої перспективи для продовження боротьби?