Весною 1944 року політичний провід партії Бандери-Лебедя та верховне командування УПА таємно перенесли свою штаб-квартиру з Волині в Карпатські гори. Всі військові частини отримали наказ залишатися на місцях, переходити під совєтську окупацію та далі боротися проти росіян. Політичне керівництво УПА на Волині і Поліссі було доручене членам партії нижчих рангів. Майже всі вони були службовцями Служби Безпеки і мали право беззаперечних наказів для найвищих фахових командирів армії. Через це було чимало конфліктів поміж партією та армією, бо командири були непартійні і оцінювали всякі справи так, як їм диктувала загальнонаціональна, а не засліплено-партійна рація. Майже всі вони були проти репресій супроти національних меншин та братовбивчого терору. Цими командирами в більшості були примусово мобілізовані старші колишні вояки армії УНР та молодші офіцери-українці з Червоної армії, які вступили до лав нашої армії добровільно. Майже всім їм був відомий реорганізаційний плян Головної Команди УПА, який вони вважали більш раціональним, ніж нова «масова» тактика Лебедя. Одначе терор та шантаж з родинними закладниками СБ був такий сильний, що кожна окрема людина, так само, як під диктатурою та терором Гітлера чи компартії, мусіла виконувати всі накази Лебедя, включно з шкідливими.
Літом 1944 року пан Лебідь під впливом нових людей з совєтської України, що появилися на заході в 1943/44 роках і влилися до УПА та ОУН Бандери, особливо літератора Івана Багряного, проф. Анатолія Рябишенка та журналіста Василя Гришка (пізніше вони чомусь очолили найлівіше крило українського самостійницького руху), — вирішив одягнути свою партію в плащик універсальности. Коли ще рік тому, ця монопартія зовсім відкидала запропоновану Головною Командою УПА концепцію створення політичної ради при армії, зложеної з представників усіх партій, називаючи таке тіло «зліпком демократичної гнилі», то тепер монопартія Лебедя проголосила створення Української Головної Визвольної Ради при УПА, як її зверхнього політичного органу.
Не нам тут судити звідки така Овідієва метаморфоза? Чи не вітри та оракули зі сходу? Згідно проклямації цієї УГВР, її мали покликати до життя всі українські політичні угруповання та надати їй прерогативи революційного парляменту, а її генеральний секретар мав би виконувати функції підпільного уряду України.
В проклямації УГВР одначе не подається назв політичних угруповань та їх відповідальних людей, як спів-асигнаторів нового політичного ніби парляментарного тіла. Натомість, всі активні українські політичні угруповання заявили, що вони в організації УГВР ніякої участи не брали і її плятформи (якої?!) не підписували. Таким чином, виявилося, що проклямація політичної консолідації на плятформі УГВР була такою самою фальсифікацією, як проклямація подібної консолідації в червні 1941 року, як було повіяли вітри з заходу. УГВР — це одна і та сама ОУН Лебедя-Бандери. Цю «Раду» проголошено, як нову форму тієї самої групи людей в особах: Лебедя, Стецька, о. Гриньоха, Романа Шухевича, Стахова, Ленкавського, Врецюна, Охримовича, Ребета та ін. Хоч УГВР закривається повною анонімністю з уваги на конспірацію в підпіллі, всю відповідальність за її роботу несуть вичислені конкретні люди, а не якісь аноніми.
Восени 1944 року ця група допустилася ще більш нечесного фальшування фактів. В цивілізованому світі прийнято за нормальну річ, що головні керівні центри визвольних рухів — політичні партії, екзильні уряди, комітети та різні організації перебувають в екзилі, а в їх країнах діють їх відповідні низові організації, які виконують директиви своїх центрів закордоном, але не так воно діється в сфері патологічного вождизму. Під натиском большевицької армії, що займала Карпати, вся ця група на чолі з верховним шефом УГВР, ОУН, УПА та СБ — М. Лебедем, в жовтні 1944 року цілком організовано виїхала на еміграцію в Німеччину через Словакію. Там вона з'єдналася з Бандерою і Стецьком, які були звільнені з німецького ув'язнення, і проголосили себе не як УГВР та ОУН, а тільки… як «Закордонні Частини ОУН» та «Закордонне Представництво УГВР». Проголошено, що головний провід УГВР далі перебуває в Україні, як революційний парлямент і підпільний уряд всієї України, а ОУН Бандери, це одинока партія, на якій стоїть вся визвольна боротьба цілої української нації, а УПА виконує їх накази, як національна армія. Таким чином, як кажуть, вийшло дивне диво: головний провід УГВР та ОУН далі, згідно з заявами цієї партії, регулярно робить свої «парляментарні сесії» в підземних бункерах України, а панове Бандера, Лебідь, Стецько, Стахів, Ленкавський, Врецьона, Охримович, Ребет, о. Гриньох та інші члени того ж самого головного проводу хвилево in corpore записалися до… «дипломатичної служби» за кордоном. Чиї ж директиви цей «дипломатичний корпус» виконує, коли він сам у повному складі уособлює все те, що носить назву ОУН та УГВР? Яка неправда і блеф? Ці люди допустились до такого фальшування фактів не без причини. Це випливає з їх світогляду та моралі. Вони не визнають ні Уряду УНР, ні політичного центру монархістів, ні проводу колишньої своєї націоналістичної організації, що її очолює полковник Мельник, ні будь-кого іншого. Вони самі собі уявили (а може хтось допоміг і допомагає їм так уявляти), що можуть бути і парляментом, і урядом, і генеральним штабом, і армією і дипломатичним корпусом. Вони також пробують переконувати цілий світ, що тільки вони одинокі далі перебувають в Україні та зі зброєю в руках, як партизани, ведуть чинну боротьбу проти нового окупанта України. В дійсності ніхто з цих людей, поза Романом Шухевичем, ніколи в нашій армії не був, пороху не нюхав і не знає, що таке окоп. Повстанська армія зробилася для них предметом політичної спекуляції та торгівлі кров'ю українського народу.
Втеча цілого проводу групи Бандери за кордон викликала в лавах УПА величезну констернацію. Люди побачили, що їх політичний провід, збунтувавши маси народу на «революцію», — коли прийшла грізна година — зрадив народ, а сам утік, лишаючи цілу армію та свою політичну організацію на волю стихії. Це було явне дезертирство з фронту галасливих «революціонерів». В армії зростало обурення проти лінії партії і низові клітини СБ пробували втихомирювати невдоволених ще сильнішим терором. Військо почало ділитися на партійне і безпартійне. Навіть фанатики-вожді Бандери самі побачили, куди їх допровадив Лебідь. Всім вже була явно видима чужа провокація в роботі їх партії та нечесна зрада своїх «вождів», яких їм силою накинуло їх командування, а тепер повтікало з фронту. В багатьох відділах УПА командири повиганяли всіх партійних «політруків» та самі почали рятувати військо, як де хто міг. В інших відділах війська, де було більше партійців, вони робили різні «чистки» (хіба не так, як Сталін чистив генералів, або Гітлер своїх?) та своєю партійною дисципліною тримали маси народу далі в послуху.
У цей самий час большевики повели сильну винищувальну акцію проти української армії. Оголошено «загальну амнестію» всім партизанам. Деяка частина менше свідомого і менше витривалого елементу заломалася в безперспективному становищі і повірила в большевицьку «амнестію». Цих людей НКВД деякий час показово потримало на свободі, а потім всіх таємно знищило. Частина з них попала в карні батальйони, частина була розстріляна, а решта попала в кацети. Большевики під маскою «мобілізації» масово вивозили людей з їх місця замешкання, а на їх місце пакували в Україну чужинців, головним чином москалів.
Лави майже 100-ти сячної армії проріджувалися. Слабші одиниці кидали армію, а духово сильні вояки масово падали на полі бою з ворогом. Це були глибоко-ідейні офіцери, підофіцери та вояки, що жертвували своє життя на вівтар Батьківщини. Вони перевели реорганізацію армії з великих з'єднань на малі групи. Самі обставини диктували їм найбільш реальну стратегію дії. Деякий час вони ще зводили бої з меншими та більшими силами енкаведистів, а потім пробували перейти в глибоке підпілля. Крім нашого війська, по всіх лісових районах України було багато чужих людей, які не сподівалися помилування від большевиків, як також не бракувало там різних грабіжницьких банд. Все це разом дуже утруднювало становище нашої армії. Не лише ворогам, але й нашому народові було тяжко орієнтуватися, хто є хто.