Слід зазначити, що крім УПА та УНРА в різних місцевостях України під час Другої світової війни діяли ще й інші партизанські формації. Вони стояли на державно-самостійницьких позиціях і боролися на два фронти — проти німецької та совєтської диктатури. Майже всі вони пробували нав'язати контакт з Головною Командою на Поліссі і вважали Полісся своєю базою. Звідти одержували вони літературу, а часом і конкретні накази і директиви. Велику ролю відіграла українська поліція та окремі поліційні батальйони. Ці збройні сили не розросталися, бо на це не було політичної доцільности.
На Холмщині, що була включена в польське генерал-губернаторство ще в 1939 році, була організована окрема від польської українська поліція. Ставлення поляків до українського населення цієї території було цілий час вороже і нестерпне. Вони постійно, де лише могли, провокували наших людей. Починаючи від 1942 року, польсько-совєтська партизанка заходилася безоглядно винищувати не тільки німецькі транспорти та урядовців, але також і українське населення Холмщини, як «зрадників Польщі». Українська поліція не могла утримувати порядок. З дозволу німецької влади там був організований Леґіон Національної Самооборони під командуванням полковника армії УНР Войнаровського-Гальчевського. Штаб Легіону зв'язався з Головною Командою УПА на Поліссі. Леґіон Національної Самооборони був контрпартизанським військом, але сам був територіяльно організований на партизанський лад. Різниця була тільки та, що це було офіційне військо. Полковник Войнаровський-Гальчевський був видатним спеціялістом партизанської війни з часів наших визвольних боїв в двадцятих роках нашого століття. Довший час командував подільськими повстанцями, як отаман «Орел», виконуючи особливі накази Головного Отамана Симона Петлюри з еміграції, його новий Легіон був дуже добре організований і мав фахове керівництво. Потім полковник Войнаровський-Гальчевський був убитий польськими партизанами. Командування Легіоном перебрав його заступник Юрій Лукашук. Протягом зими 1943-44 року до цього Легіону влилося багато нових кадрів з Полісся та Волині. При окупації Холмщини москалями, частина його виїхала на захід, а частина залишилася далі боротися проти польсько-совєтських зайд на лінії Керзона. Ці люди, таким чином, маніфестують приналежність Холмської землі до Матері-України та обороняють інтереси свого населення перед чужими завойовниками.
Становище нашої армії в новій комуністичній дійсності стало безперспективним. Одначе, героїчний український вояк не скапітулював, а навпаки, далі продовжує боротися за здійснення Заповіту нашого національного генія Т. Г. Шевченка — «у своїй хаті — своя правда»… Ця боротьба не обіцяє нам сьогодні перемоги, але вона потрібна для того, щоб показати всьому світові, що українці не визнають накиненої їм комуно-московської окупації, що ця боротьба рано чи пізно з Божою допомогою увінчається Рідним Українським Урядом в Золотоверхому Києві.
Розділ третій
НОВІ УКРАЇНСЬКО-НІМЕЦЬКІ ПЕРЕГОВОРИ
Починаючи десь від половини березня 1944 року, до нашого «Целлєнбау» у Саксенгавзені поступово привозили нових українських в'язнів. Це були головним чином, провідні члени ОУН з полковником Андрієм Мельником на чолі. Полковник Мельник був ув'язнений разом з дружиною. Потім привезли його секретаря Михайла Мушинського, інж. Дмитра Андріевського з Бельгії, проф. Є. Онацького з Італії, мґр-а Мацяка з Югославії і під кінець поета О. Ольжича-Кандибу з підпілля в Україні. У цей самий час привезли також багато в'язнів інших національностей. В наслідок переповнення в'язниці та браку поодиноких камер для нових в'язнів, адміністрація почала приміщувати деяких в'язнів з закінченим слідством по два в камері. Таким чином, до мене в сімдесят сьому камеру в травні привели мого товариша по нещастю сотн. Ждановича. Нашій радості не було границь — коли вже вмирати, то разом…
Від нових товаришів по ув'язненні ми довідалися про новини у вільному світі. Ці новини були дуже сумні для нас. По всьому Reich-у та його колоніях шалів жахливий терор проти українських патріотів. Всюди проходили арешти наших людей, яких або розстрілювали, або замикали в кацетах. 10.6.1944 року ми довідалися, що цієї ночі замордовано Олега Ольжича-Кандибу. Для нас це означало, що всіх нас чекає ліквідація. Особливо переживав смерть Ольжича сотн. Жданович, бо вони особисто приятелювали. Хоч ми вже й були вдвох, але нервове напруження зростало хвилинами. Минали безконечні дні та ще довші безсонні ночі. Нашу монотонність пізніше почали порушувати масові щоденні рейди союзницької авіяції на Берлін та його околиці. Ввесь наш «Целлєнбау» хитався разом з землею, наче корабель на морських хвилях, але залишався цілий. Есесівці ховалися в бункер, а всі в'язні сиділи під час бомбардування наче тигри в клітках, коли горить зоопарк. В околицях Саксенгавзену було багато різних заводів, що знаходилися під адміністрацією концтабору. На ці заводи авіяція валила щоденно сотні фугасних та тисячі запальних бомб. При кожному налеті вибухали кругом десятки великих пожеж. Замасковані зенітки в свою чергу гатили цілими годинами в небесні простори, пробуючи створити заслону для авіяції. Рев моторів, вибухи бомб, канонада артилерії, завивання сирен, крики та голосіння побитих та поранених людей зливалися в таку страшну какофонію, що доводила до шалу людей з найсильнішими нервами.
Треба з великим признанням ствердити, що союзницькі пілоти добре орієнтувалися, кидаючи свої бомби. Не зважаючи на те, що вони були дуже високо і ховалися від зеніток, протягом всіх численних налетів ні одна фугасна бомба не впала на концтабір. Падали лише запальні бомби, що викликали масу пожеж.
Після вибуху польського повстання в Варшаві в перших днях серпня 1944 року нам стало відомо, що головнокомандуючий польської Армії Крайової (АК), генерал Ровєцкі-Грот, який був ув'язнений в нашому коридорі в «Целєнбау», був автоматично розстріляний. В цей час були розстріляні також якісь серби і хорвати та інші товариші, яких національності нам не довелось устійнити. Машина розстрілів діяла ввесь час. Ми всі чекали з хвилини на хвилину нашої черги. Життя зосередилось в одній точці — у вухах. Всі страхіття при повсякденних бомбардуваннях та описуваних вже сценах — це психологічний рай в порівнянні з безконечними безсонними ночами. Коли наставав світанок, входила якась радісна надія: може, нарешті, якась бомба визволить від нескінчених мук. Може, нарешті, прийде кінець тортур…
Але жаданий кінець не приходив. Довгі літні дні пролітали, мов блискавка, а короткі ночі здавалися вічністю. Найтихіший мишачий шелест на коридорі видавався нам кроком кованого есесівського чобота. Коли ж дійсно появлявся чобіт, ми з камери вгадували — котре «число» забирає. А поки він від канцелярії доходив до наших дверей — для нас було вічністю. Вічність невідомого в секундах: по нас, чи не по нас?…
Так проходила доба за добою, тиждень за тижнем, місяць за місяцем. Вдень — бомбардування, вночі — розстріли. Нас почав помалу опускати наш найбільший друг — шибеничний гумор. Перестав виходити наш журнал — «Параша». Хоч як ми проти того боролися, проте в наших душах почала все глибше і глибше загнізджуватися найгрізніша небезпека для в'язня — апатія. Я постійно майстрував пляни втечі з кацету, але по деякім часі виявилося, що з моїх плянів нічого не вийде. Це ще більше посилювало апатію. Знову якийсь плян, знову якась нова надія на кілька днів. А потім повна безпросвітність — хоч би промінь надії. Саксегавзен — це ціле місто з десятками мурів, покритих наелектризованим колючим дротом, вартовими башнями з кулеметами, прожекторами та патрулями з сотнями собак-шукачів.