Выбрать главу

Остаточно побачивши, що всяка спроба втечі є нереальна, ми самі себе викреслили з списка живих істот. Людям нашого типу смерть не страшна. Ми привикли дивитися їй в очі. Але що найгірше для вояка — це вмирати «бараном», вмирати без можливости поборотися з смертю, це — ганьба, що гірше сірчаної кислоти палить душу вояка. Ось чому ми воліли згинути нагло від бомби, ніж наставляти потилицю під дуло паршивого пістоля.

Цілий час поміж в'язнями курсувала «пошта». Ми заприязнилися з багатьма чужинцями. Особливо зацікавилися нами, як українськими партизанами, англійські офіцери — майор Фальконер та капітан підводного човна Майкел Кембридж, як також його ад'ютант лейтенант Стілл, з п'ятої камери.

З Фальконером тримав контакт інж. Андрієвський, а з капітаном Кембридж — я. В депозиті в нас були гроші і ми мали змогу купувати «Вінницьку махорку». За папір служив клозетний папір з «Volkischer Beobachter». Ми крутили з махорки грубелезні «сигари» і на проході, або через «пошту» передавали своїм англійським товаришам. Капітан Кембридж, як моряк (син пенсіонера-адмірала), до останнього дня не тратив гумору. Знаками Морзе долонею на проході дякував нам за відомості з преси та «Гавану». Кожного разу жартував, мовляв, як ми нарешті вийдемо звідси, то зразу затягнемо по дві великих справжніх «гаван» нараз. Це був надзвичайно добрий товариш по недолі. Постійно веселий, чимось новим зайнятий, дуже товариський, винахідливий, чесний, скромний, витривалий і загартований на всі тюремні муки і несподіванки. Коли раз в лютому на проході йому порвалися дерев'яні ходаки, то він їх закинув і цілу годину «танцював» по снігу босий. Свіже повітря для в'язня заступає хліб та одяг.

Наш «Майкел» цей закон дуже добре розумів. Чіплявся за життя голими зубами в порожньому просторі. Доля не судила йому, одначе, побачити волю. З усіх наших англійських товаришів з «Целлєнбау» лише майорові Фальконерові пощастило врятуватися. Доля решти невідома. Є припущення, що вони під кінець війни були розстріляні. Точно ніхто не знає. Може ще дехто з них десь живе. Кожна війна має мільйони різних несподіванок. Тисячі людей віднаходяться по довгих літах. Дай то, Боже, щоб таким чином віднайшовся й наш незабутній друг «Майкел» та інші товариші недолі. Всі кацетники колись будуть становити окрему велику родину братньої дружби, як живі свідки кошмарного тоталітаризму.

Під кінець жовтня 1944 року до нашої камери забряжчали замки. Це було після обіду. В дверях показався усміхнений д-р Вольф. Тепер він вже підполковник есесів та одним чином вищий по фаховій службі. По-перше, він дуже чемно попросив вибачення за те, що так довго до нас не «заходив», бо, мовляв, він не мав нічого доброго нам сказати. А тепер він приніс нам дуже приємну новину: ми будемо за пару днів звільнені. Ця вістка була настільки неправдоподібна і нереальна, що я його одразу попросив не глузувати над нами перед смертю, а скорше перейти до діла. Тобто дати нам ту вістку, яку ми так нетерпляче очікуємо. На це Вольф, як звичайно, розреготався, а потім цілком поважно повідомив нас про те, що німецька влада звільняє арештованих провідників всіх українських угруповань, дає їм змогу порозумітися між собою і що найближчими днями мають розпочатися нові українсько-німецькі переговори. Досі цього не було тому, що справу порозуміння німців з іншими націями хтось в їх уряді саботував. Тепер започатковується нова політична лінія. Вони хочуть розпочати переговори на широкій базі згідно з нашими пропозиціями з листопада 1943 р. Треба забути сумне минуле і спільними силами будувати нове майбутнє.

Нам було ясно, що тут немає мови про будь-яку зміну політичного курсу Третього Райху, а просто воєнні події за останній рік ґрунтовно змінили все становище. Вся територія України опинилась в руках комуністів. Ми вважали, що якраз ця обставина головним чином врятувала нам життя. Замість того, щоб винищувати ворогів СССР в Німеччині, німцям краще їх звільнити і перекинути в совєтське запілля. Для нас такий вихід також був на руку. Ожила нова надія будь-якою дорогою повернутись на рідну землю. Я сам по трьох місяцях ув'язнення додатковою запискою до протоколу мого слідства подав таку пропозицію з таким самим мотивом, а саме, що було б нерозумно з боку Німеччини винищувати ворогів СССР і Німеччини, коли вся територія України переходить під комуністичну окупацію. Я також пропонував у цій записці, щоб дали мені змогу вибрати в кацетах та серед військовополонених від одної до п'яти тисяч відповідних людей і щоб перекинули нас авіашляхом для боротьби з комунізмом в запіллі СССР. Цей проект тепер, аж за рік, почав прибирати реальні форми, коли німці втратили надії на повернення в Україну. Лише тому вони нас досі не розстріляли.

Друге, що нам заявив Вольф — це те, що вони монтують спільний бльок всіх народів, поневолених комунізмом і що на чолі цього бльоку вже поставлений російський генерал Андрей Власов, як голова визвольного комітету «народів Росії» та головнокомандуючий Російської Визвольної Армії (РОА). Потім він запитав мене чи я не погодився б на розмову з генералом Власовим і чи я даю свою згоду на спільну антикомуністичну боротьбу окремої української армії, але під верховним командуванням генерала Власова? На це я відповів, що я готовий кожної хвилини говорити з генералом Власовим, або з ким іншим з росіян, але я можу зараз його, Вольфа, запевнити, що з нашої розмови не вийде нічого. Я знаю політичну плятформу генерала Власова, який стоїть за «єдіную і нєділімую» російську імперію і бореться за визволення «народів Росії». Таких «народів Росії» вже давно нема. Є російський народ і є український, білоруський, грузинський, вірменський та інші, які давно вже хочуть жити без наліпки «народ Росії» і без її опіки. Хай росіяни визволяють себе, а ми себе. Мусять бути окремі національні комітети та їх армії. Може бути мова про координацію операцій у спільній антикомуністичній боротьбі. А про «народи Росії» москалям вже давно час забути. А врешті, всі ці питання вирішуємо не ми — військовики, що німці повинні звернутися до всіх українських угруповань.

Почувши таку відповідь, д-р Вольф аж підскочив:

— Donnerwetter!.. Що це за комедія? Кого з вас не запитай — всі дають ту саму відповідь. Невже ви маєте тут змогу зговорюватись? Лівицький у Варшаві говорить те саме. Скоропадський в Берліні говорить те саме, Мельник, Бандера і ви тут в Саксегавзені говорите те саме. Що то все це має означати? Ми хочемо змонтувати якнаймогутніший спільний фронт проти комунізму, а ви його нам розбиваєте. Я даю вам три дні часу подумати над цим питанням.

На це я йому відповів, що якраз над цим питанням нам нема потреби думати. Воно вже передумане кожним з нас, починаючи від колиски. Це не є жодна змова, а політична концепція. Всі неросійські нації ведуть боротьбу насамперед за своє національне визволення з-під будь-якої Росії, а вже на другому плині стоять у нас соціяльні проблеми. Кожна нація побудує у своїй суверенній державі таку систему, яка відповідатиме її життєвим потребам та історичним традиціям. Всі ці нації вважають комуністичну систему за антибожу, шкідливу і злочинну. Тому й готові поборювати її всіма своїми силами, координуючи свою боротьбу з іншими антикомуністичними силами. Коли росіяни стануть на плятформу суверенности всіх цих націй і не рахуватимуть їх «народами Росії», тобто колоніями, тоді вони можуть бути нашими союзниками проти комунізму. Коли ж вони далі будуть великоросійськими імперіялістами, тоді вони автоматично стають у табір практичних та потенціяльних союзників комунізму. Ми певні, що чи білі чи червоні росіяни добровільно не зречуться колоніяльно-імперіялістичної політики. Зречуться вони лише тоді, коли їх імперія буде розбита зовнішніми силами.

Побачивши наше ставлення до концепції Власова, німці довго намагалися різними заходами зламати нашу поставу. І тут тверда одностайність усіх українців перекреслила всі німецькі та власовські заходи. Так само було й з іншими неросійськими націями. Ані одна поважна національна організація не погодилася на імперіялістичну концепцію Власова. Тоді поруч комітету та армії Власова були організовані окремі національні комітети та їх військо. Особливо тут була виявлена повна солідарність поміж українцями, білорусами, козаками, кавказцями та всіма тюрками-мусульманами. Дуже цікаву відповідь генералові Власову в гумористичній формі дали грузини.