Вони через свого делегата ген. Захаріядзе сказали, що коли їм вже конче треба підпорядковуватись російській імперії, то вони воліють слухати наказів Сталіна, а не Власова. Поперше тому, що Сталін їх земляк, а подруге тому, що Власов тільки генерал-лейтенант, а Сталін — їх земляк та ще й маршал. Цей дотепний жарт показав німцям та Власову, що їх затія з новою формою «народів Росії» — це безперспективний анахронізм.
Через кілька днів, десь в останніх числах жовтня 1944 року, нас випустили з кацету. Звільнили також Степана Бандеру з його товаришами, полковника Мельника з його співробітниками і сот. Ждановича. Ми домагалися звільнення всіх наших політичних в'язнів в Німеччині та підвладних територіях, але це питання німці тимчасово відтягали, пояснюючи це «технічними труднощами». Ми рахували цей маневр, як засіб шантажу при переговорах. І при всіх розмовах, що потім розпочалися, ми постійно ставили цю вимогу. Пізніше цю вимогу німці частково задовольнили. Ґестапо, однак, далі тримало частину наших людей, як закладників, щоб могти сильніше натискати на нас.
Від українців до переговорів між німцями та іншими націями спочатку був уповноважений полк. Мельник. Потім, коли вже створився Український Національний Комітет, на голову Комітету та Головнокомандуючим майбутньої української армії при німецьких збройних силах був делегований всіма угрупованнями — генерал-хорунжий Павло Шандрук. Проти кандидатури ген. Шандрука висловилися українські монархісти, але вони були переголосовані. Монархісти пропонували на голову комітету та на головнокомандуючого нової армії бувшого Гетьмана Української Монархії з 1918 р. ген. Павла Скоропадського. Інші групи вважали, що на голову цього тимчасового комітету не можна пропонувати кандидатури людей, що в минулому чи тепер, займали чи займають якесь офіційне становище в українському громадсько-політичному житті. Потрібна невтральна особа, якою й був генерал Шандрук, який не належав ні до якої політичної партії.
Переговори розпочалися в листопаді 1944 року і тягнулися до кінця лютого 1945 року. Головною перешкодою були москалі, які встигли переконати німців, що концепція Власова є найбільш пригожою формою нової організації всіх «народів Росії». Німецькими дорадниками в цьому питанні були головним чином балтійські аристократи, знання яких про сучасну Росію базувалися на тому, що вони перед 1917 роком займали у царській Росії високо-платні посади та розуміли російську мову. Від усіх соціяльно-політичних процесів останніх 25 років вони були так само далеко, як усі інші західні європейці. Вони мріяли тільки про знищення комунізму та поворот до своїх теплих місць в небольшевицькій Росії.
Не маючи іншого виходу, німці були змушені остаточно визнати Український Національний Комітет в Німеччині, як єдиного репрезентанта українського народу перед німецькою владою та верховний керівний орган для всіх українців на території Німеччини та її підвладних країнах. Комітет був умандатований всіма політичними угрупованнями та громадськими організаціями і отримав прерогативи законодавчої та виконавчої влади для всіх Українців і їх досі існуючих та новоорганізованих військових частин. Переговори закінчилися в кінці лютого 1945 року, а в перших днях березня німецька влада затвердила Комітет і видала дозвіл на організацію нової української армії.
Так само був затверджений Комітет Кавказьких націй під проводом Михайла Кедії та ген. Захаріядзе, визнана Білоруська Центральна Рада під проводом проф. Островського, Комітет Козаків під проводом інж. Глазкова та незалежні комітети мусульманських народів. Зовсім окремо, з великою помпою, був проклямований чомусь не в Берліні, а в Празі Комітет генерала А. Власова. Не зважаючи на тверду антиімперіяльну поставу представників усіх неросійських націй, він далі називав себе визвольним комітетом всіх «народів Росії». Всі ці народи через своїх представників, офіційно запротестували. З уваги на те, що неросійські комітети були майже силою виборені від німців, всі німецькі симпатії були по стороні Комітету Власова. Для нього робилася велика пропаганда в пресі, в радіо та у фільмах. Власов мав величезні матеріяльні засоби, розкішні приміщення для штабів, наче абсолютний феодал. Всі інші національні комітети залишалися майже невідомими, душилися по малих розбитих готеликах, без приміщень і без засобів. Фінансову кризу Українського Комітету рятували евакуйовані з України громадські установи.
Одначе, які б не були труднощі, новонароджений Український Комітет під проводом ген. Шандрука в березні 1945 року розпочав свою громадсько-політичну та військову роботу згідно з його власним пляном. Цю позитивну роботу Комітет виконував так довго, як довго на це дозволяли об'єктивні умови.
Розділ четвертий
УКРАЇНСЬКА АРМІЯ В НІМЕЧЧИНІ
У перших днях березня 1945 року Український Національний Комітет в Німеччині видав відозву до всіх українців, перебуваючих на німецькій території та в контрольованих Німеччиною країнах, з повідомленням про своє заснування. Цією відозвою Комітет проголосив свою програму та організацію нової української армії при німецьких збройних силах. Нова армія за схемою складалася з двох основних частин:
— регулярної наземної армії, що мала завдання боротися на східньому фронті проти ворога України — СССР та
— іррегулярної частини, що мала офіційну назву — Група «Б» Української Національної Армії.
Група «Б» мала завдання перекинутися на східній фронт для диверсійно-партизанської акції проти комуністів в Україні. Армія підлягала наказам генерала Шандрука. Начальником штабу армії був призначений полковник Аркадій Валійський. Командиром Групи «Б» — отаман Тарас Бульба-Боровець. Начальником штабу Групи «Б» — полковник Андрій Доллуд, а потім полковник Іван Коваль, з нової еміграції.
Згідно з опрацьованим пляном штабу ген. Шандрука до складу регулярної частини УНА мали входити:
— організована в Галичині заходами Українського Центрального Комітету в 1943 році одна піхотна дивізія «Галичина», що отримує назву — Перша Дивізія УНА,
— всі наявні менші та більші українські добровольчі військові частини при різних німецьких з'єднаннях, що досі носять назву — Українське Визвольне Військо,
— всі особи української національности, які добровільно служать при німецьких військах, технічних та транспортних колонах,
— всі добровольці української національности з-посеред військово-полонених польської та совєтської армій, а також з-посеред цивільних робітників в Німеччині та амнестовані кацетники,
— всі добровольці української національности, що вже досі включені в ряди Російської Визвольної Армії ген. Власова, які виявляють бажання перейти в свою національну армію,
— всі українські поліційні батальйони, що по виході з України були приділені до різних німецьких військових з'єднань.
Згідно з пляном, опрацьованим штабом Групи «Б», в склад цієї іррегулярної частини мали входити добровольчі кадри за індивідуальним підбором та вибором штабом групи з усіх існуючих готових формацій УНА, а також шляхом амнестування кадрів з кацетів. Група була спочатку заплянована на 5,000 вояків. Потім штаб обмежив її силу до 1,500 людей, розбитих на малі бойові одиниці силою роя воєнного часу, керовану офіцером. В партизанських операціях окремі рої могли, на випадок потреби, з'єднуватися в чоти та сотні, діяти більшими відділами, рекрутуючи на місцях нових партизан в Україні.
На підставі попередніх підрахунків, Штаб УНА міг набрати до 250,000 воєнноспосібних українських кадрів, з числа тих, що зимою 1944 року опинилися в Німеччині та ще були на східньому фронті. Чверть мільйона готових, добре вишколених, вояків усіх родів зброї. Згідно з організаційним пляном армії, затвердженим Комітетом та Штабом УНА, І-ша Дивізія мала якнайскоріше перерости в корпус, а інші нові частини мали організовуватись в багатьох пунктах в окремі бриґади за родами зброї. Потім готові бриґади мали бути зведені, шляхом їх реорганізації, в нові дивізії. База кадрів для армії була колосальна, але знову так, як в 1941 році в Україні, не було сприяючої політичної коньюнктури для творення армії. Війна наближалася до кінця.