Це змусило мене перейти до іншої тактики. Я став добиватися поставити на ноги сильне приватне підприємство, в якому могли б спокійно працювати українські робітники, а за зароблені гроші провадити серед них освітню та загально-освідомлюючу роботу з надією реалізувати ширші пляни рідного будівництва в майбутньому.
Починаючи з найбільш зневажливої в каменярському промислі денної «піхоти» з лопатою, я почав систематично заводити всі інші процеси каменярської роботи. Таким чином я переходив від лопати до кайла, від кайла до бора, від бора до шабера, від шабера до півбруку, від пів-бруку до регулярної кістки, від кістки до тесаного бльока, а від бльока до чистої тесаної роботи та полірування каменя.
Теслярі та полірувальники граніту — це була справжня «аристократія» в каменярській індустрії. Ці люди колись заробляли більше від міністрів. Пізніше їх почали витискати машини.
Одначе, у мене це була щойно половина «норми». Я опанував тільки технічні процеси виробництва. До повної «норми», тобто, щоб бути керівником кар'єра мені бракувало ще більше знання та досвіду. Тому я був змушений здеґрадувати себе з «аристократа» і майстра-тесляра на таку «не строєву» роботу, як писарчуки, бухгальтери, касири, магазинери, експедитори, торговельні та технічні керівники.
За 15 років я свою «норму» виконав і навіть перевиконав. Керівник одного з Клесувських кар'єрів, технік В. Овчаревич, який колись, глузуючи з мене, як з «повзаючої замарахи», не хотів прийняти на роботу з причини мого неповноліття, рівно через 15 років прийшов під моє управління в кар'єрі чорного граніту в Карпилівці.
— Я ваше прізвище звідкись пригадую, пане директоре…
— А я вас дуже добре знаю, пане керівник. Чи ви вже забули свою «повзаючу замараху»? Пригадуєте, як 15 років тому на Чабелі ви не хотіли мені пояснити що воно таке «філософія» та «проблеми»?
— Ах, т-а-а-к! Пригадую… Так це ви з «повзаючої замарахи» так «вигнались»?… Поздоровляю, вітаю… І, очевидно, мушу пакувати свої манатки з цього кар'єра, правда?
— Ні, навпаки. Я дуже радо затримаю вас далі на своєму місці. Тільки через вас я став директором. Ви мене змусили вчитися. Я хотів знати, що таке «філософія» і «проблеми».
— Дякую. Мені дуже приємно.
— Нема за що. Дрібниці!
Ми по дружньому стиснули руки. З приємністю пригадували давно минулі дні та пригоди. Це було моє перше вдоволення та нагорода за тяжку працю та наполегливе самонавчання. Праця та фахові книжки були моїми «професорами»…
Шукаючи щастя на іншому полі, я багато разів кидав каменярство. За цей час я побував і в ковалях, і в лісорубах, і в мулярах, і в столярах, і в різниках, і в купцях, і в урядовцях аж до редакторів та продавців газет на варшавській вулиці включно…
І знову повертався я через деякий час до свого каменя, щоб знову власними руками заробити деякий гріш та розпочати якісь нові виробничо-торговельні комбінації — таки в каменярстві. Мені доводилось банкрутувати і знову ставати на ноги. В процесах економічного падіння та вставання мене рятував одинокий мій капітал: фахове знання діла та довір'я, яким мене обдаровували, як робітники, так і підприємці.
В загальному — це була каторжна робота. Маневрувати між конкуренцією, браком капіталу, банками, відборцями, податками, вічними поліційними протоколами, карами, саботажами, чужою державою, несвідомістю народніх мас, громадськими справами та приватними інтересами було невимовне тяжко.
Але щораз, підвищуючи самому собі «норми» великого рідного будівництва, я самотужки пробивався вперед і брався до праці з свіжими силами і завзяттям.
В 1930 році я відбував військову повинність в польській армії, точніше — в третьому полку гірської піхоти в Бєльську, Вища Сілезія. Я так любив військо, що хотів пробиватися в офіцери. Треба було здати іспити зрілости екстерном. На жаль, мене, як неблагонадійного елемента, поляки не допустили навіть до курсу молодших старшин. Тоді, маючи право звільнитись з війська, як одинокий син — утримувач своїх старих батьків, я перейшов через вісім місяців у запас, щоб не гаяти більше часу в рядовій службі. Я вважав її за приниження.
В 1931 році я одружився з донькою чеського колоніста в Луцьку, Анною Йосипівною Опоченською. Ця людина, не цураючись своєї нації, стала моїм вірним другом, опанувала українську мову, вивчила наші звичаї і зробилася моїм найактивнішим співробітником в громадських справах. Вона без жодних нарікань несла разом зі мною всі тягарі та прикрості, що їх постійно приносила на наш дім моя громадсько-політична діяльність з безконечними поліційними трусами, арештами та тюрмами.
Маючи в руках непоганий фах каменярського майстра, я економічно був досить добре забезпечений. Без офіційної технічної освіти я часто виконував функції інженера не лише у своїх, а й у чужих підприємствах.
Моя незалежна економічна позиція у чималій мірі сприяла також роботі нашої організації та всій українізаційній акції на Поліссі. Маючи успішно ведене підприємство, ми могли без зайвого розголосу фінансувати будь-яку акцію з обох боків польсько-совєтського кордону. Часом ми робили збірки серед робітників нашого підприємства, про що не повинні були знати поляки. Чи треба було на пропаганду, чи на загально-освітню ціль, чи на боротьбу проти большевицьких п'ятих колон серед нас — моя фірма завжди ставала в пригоді.
Пропагандивні матеріяли в СССР ми посилали бальонами в повітря, а пляшки — через воду. Пляшки з летючками пускали тисячами через Прип'ять-Дніпро аж до Чорного моря, а бальони при відповідному вітрові так само тисячами летіли туди, «гдє так вольно дишет человєк».
Найбільшою перешкодою в моїх економічних та фінансових операціях були хронічні «візити» польської поліції та різні обмеження чужої держави… Тому всю нашу організаційну роботу ми мусили робити дуже законспіровано. Кадри росли чудові. Було з кого вибирати для кожного завдання.
Розділ восьмий
ПОЛЬСЬКИЙ КАЦЕТ — КАРТУЗЬКА БЕРЕЗА
З польською поліцією я був «знайомий» ще з молодости. Що де не зробилося б на цілому Поліссі — все приписувалось мені. Вічні труси, арешти та «Іванова хата» були моїм хлібом насушним…
Я мав надію, що коли ми працюємо з рамени УНР, як польської союзниці проти СССР, то поляки не будуть нам перешкоджати, навпаки — ще будуть нам допомагати. На жаль, такої далекозорої політики в поляків не було. Коли ходило про поборювання української національної ідеї, то польські чинники завжди являлися ревними союзниками московських імперіялістів всякого кольору.
Хоч експансія московської імперії та її п'ятої колони — компартії — зовсім виразно і постійно загрожувала існуванню цілої польської держави та навіть самій польській нації, однак поляки скорше вбачали свого головного ворога в незалежній Україні. Цей погляд довів до того, що Польща зрадила Україну в 1920 році, підписуючи мир з большевицькою Москвою в Ризі. Керуючись такими самими мотивами, Польща за ввесь час свого незалежного існування всіма силами поборювала український національно-визвольний рух, вбачаючи в ньому найбільшу небезпеку для себе.
Екзильний Уряд УНР і багато діячів з політичних партій намагалися всіма силами переконати компетентні польські чинники, що така політика доведе до національного самогубства Польщі, але даремні були зусилля. Поляки вважали свою державу «світовою потугою», хоч її роз'їдали зсередини проблеми національних меншин.
Поневолені та гноблені польською реакцією національні меншини, ясна річ, боролися, як могли. На терористичні акти та пацифікації відповідали контртерором, саботажами та дошкульною антипольською пропагандою.
Росли хвилі арештів, збільшувалось число шибениць. Дійшло до того, що літом 1934 року «демократична» польська держава відважилась в мирному часі заснувати концентраційний табір в Картузькій Березі, на Поліссі за сталінсько-гітлерівським зразком. Це був акт найбільшої ганьби Польщі маршала Пілсудського.