У червні 1934 року польське радіо подало до відома, що в Варшаві хтось застрілив міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького. Поляки говорили, що це робота українських терористів. В один мент літня атмосфера стала нестерпно гарячою. Зацокотіли друкарні по всіх комісаріятах та станицях поліції. Загули радіо-приймачі та телефонні апарати. Пішли в хід автомашини та мотоцикли, переповнені озброєною до зубів поліцією.
Я прийшов на обід з кар'єра в Мочулянці. Не встиг ще сісти за стіл, як хтось застукав у двері… Входить комендант поліції з трьома поліцаями.
— Пане Боровєц! В імені права — ви арештовані! Ляснули «бранзолети» на руки. Обшук помешкання та бюра. Відхід на поліційну станицю. Протокол. Етап пішки в напрямку Рівного. По дорозі «дочіплюють» до мене все нових арештантів. Наше «товариство» росте. Росте число супроводу.
До Рівного нас догнали на третій день. Число закованих по 2 та злучених між двійками ланцюгом зросло до 23 людей. «Вбивають» в переповнений підвал 1-го комісаріяту на вулиці «3-го мая».
Допити на поліції. Допити у слідчого. Допити у прокурора. Тіснота. Духота. Гуми… Спирт в легені через ніздрі… Олівці… Двері… Дошка… П'яти…
— Кажи, хто ще належить до вашої банди? Кажи, бо всеодно ось тут у мене виригаєш усі легені!.. Я з тебе киші вимотаю! Кажи!..
— ?…
— А-а-а! Тобі хочеться самостійної України? Міністром або генералом хочеш бути? Ми з тебе зробимо маршала! Ха-ха-ха!..
І так тиждень, другий і третій… Нічого не «видушили».
Тюрма на Грабнику. Відпочинок…
За чотири тижні — етап. Куди? В Березу. Всі тюрми та підвали переповнені народом. Мало місця. Треба зайняти всі старі військові казарми на поліських багнах…
До етапу в Березу мене сковують з туберкульозним студентом Генадієм Янкевичем. Марш на станцію. Плач жінок… Перебігання товаришів. Якісь знаки… До нашого купе вводять ще кілька пар та одного «особняка» із Здолбунова, Андрія Кисіля. Потяг рушив…
— Картузька Береза! Виходь!..
Довга колона скованих по-двоє людей. П'ятикілометровий марш від станції до містечка. Червоні казарми. Дроти. Кулеметні гнізда. Сторожа. Маса поліції. Рух, наче на фронті…
Дротяна брама, наче паща потвори, відчиняється. Поглинає мізерні, худі, брудні і непоголені постаті, наче мух…
— Стань очима до стіни! Розбирайсь наголо! Скоро! Бах, бах, бах!..
Гумою по голові… По спині… Чоботом в «хвостик»…
Перетрясається до рубчика ввесь одяг з білизною. Всі приватні речі відбираються. Видається полотняна білизна і з того ж самого полотна «уніформа» з круглою шапочкою. Дерев'яні черевики з передками з білої сириці…
— Бігом руш! Впади! Руш! На бігу сядь!..
Бах! бах, бах… Гумою… Чоботом… Поліном… Чим попало…
Суха сириця врізується аж до кісток на ногах. Кров… Пилюга… Грязюка…
— Бігом руш! Впади! Сядь! Жабки! Кавалерія! Струнко! Муха! Збірка! Раз, два, три! Розійдись! Збірка, раз, два, три! Стій, ані мур-мур!.. Ах, ви, банда гайдамацька! Це у вас така збірка? Я вам… ваша мать, покажу як рухатись!..
Бах, бах, бах! Гумою… Гумою… Гумою… По головах… Через голови… По очах… По окулярах бородатих професорів та священиків… Всіх однаково…
Все — по свистку. Митися — бігом. Від миття — бігом. До виходка — бігом. З виходка — бігом. На сніданок — бігом. До роботи — бігом. На збірку — бігом. Обідати — бігом. Від обіду мити посуду — бігом. 3 чистою посудою — бігом. Знову на роботу — бігом. Знову з роботи — бігом. Вечеряти — бігом. Від вечері — бігом. Їсти гарячу юшку — бігом. Поки останні одержали пайки, перші все з'їли. Свисток. Бігом до води. По обох боках усіх проходів стоять поліцаї з гумами та палюгами. Бігом… Бах, бах, бах… Кого запірвуть… Маса живого м'яса… Кожний над головою несе посуду. Лізе один на одного. Гаряча юшка тече по головах та спинах людей.
— Бігом!.. Бігом!..
Бах, бах, бах…
Хтось падає, його толочать сотні дерев'яних черевиків. Падає другий, третій, четвертий, п'ятий… Росте ціла копиця живого м'яса. По ній сунуть сотні черевиків. Нараз копиця росте аж до стелі. В один мент спадає і розлітається… Все по свистку…
Десяток потолочених стариків та інвалідів лежать нерухомо. До них підбігають поліцаї з гумами та палюгами.
— Бігом!… Бігом!..
І так цілий день. І так цілий тиждень. І так другий місяць, третій, четвертий, п'ятий, шостий, сьомий, восьмий, дев'ятий…
В камерах по сорок людей, як оселедці. На голих сінниках, на цементовій підлозі. Вікна позабивані дошками. Духота, сморід. «Параша» вічно переповнена, бо надто мала. Вночі не дозволяється виносити. Люди корчаться від болів сечового міхура. Порізані сирицею ноги пообривало. Тоді для пом'якшення сириці видали дьоготь. Від дерев'яних черевиків відстає від тіла шкіра на п'ятах та підошвах. Нема змоги зробити й один крок, а тут тобі — «Бігом!..»
До роботи запрягають по 5 осіб до великого військового воза. Один чоловік за «шофера» коло дишля, а решта — пхають. На вози навантажують повно землі чи іншого вантажу. Воза треба везти по піску або болоті цілий кілометр. Колеса грузнуть в піску по колодки. Від напруженої праці очі вилазять з орбіт. Коло кожного воза польський «комендант». Лупить гумою, б'є ногами, прикладом, коле в спину багнетом.
Голод. Бруд. Літом — задуха, зимою — холод. Харч: вранці півлітра води-кави, на обід — три чверті літра ріденького супу, на вечерю — три чверті літра води-супу та 400 грам тухлого, липкого, як земля, чорного хліба. Цей хліб і був одинокою поживою. Харчові пакунки заборонено одержувати і про це не було відомо поза табором. Люди, не знаючи про заборону, присилали пакунки, арештанти підписувались, що одержали і пакунки прямували до печі.
У цій польській Березі була ще й «дубина». Це — карцер, влаштований з колишніх гарнізонних льохів на картоплю. Підлога в карцері була вимощена «котячими лобами» (дике каміння). Джерелом світла служила маленька продухвина для картоплі. Жодного огрівання, сморід, задуха і мокрота, маса щурів та мишей.
Замикалося в «дубині» нормально на 7 діб. Лікар забороняв тримати людей довше. До карцеру давали лише половину харчового раціону щодругий день(!?). Замкнений в'язень «танцював» без перерви день і ніч, тоді падав стомлений на горбате каміння. На восьмий день його частіше виносили або виводили. Це залежало від стану здоров'я та витривалости в'язнів.
Вийшовши з «дубини» та доплентавшись за допомогою товаришів до свого сінника в камері, де я раніше ніяк не міг спати, я щойно тоді повністю зрозумів, яка то благодать і розкіш лягти повним ростом на соломі та дихати на повні груди смердючим густим повітрям!..
Комендант табору, підінспектор поліції — Болєслав Грефнер. Уроджений кат. Череватий низький кретин з грубими окулярами на рило-носі. Довга ковшовата морда — справжній гіпопотам. Комендант першого бльока, старший поліціянт Марковський. Божевільний садист. Людожер і звироднілий хам. Цей виродок не міг раз дихнути, щоб будь-кого з арештованих не вдарити гумою по чому попало або чоботом в живіт. Він мав особливу насолоду гатити чоботом по «хвостикові». А гумою він так маніпулював, щоб кінець гуми вдаряв по нирці. Наслідок цього «ниркового мистецтва» Марковського я ще й сьогодні ношу в правому боці.
Арештанти носили на спині великий 20-сантиметровий нумер. Тотожний нумер меншого розміру нашивали в'язням спереду на лівому рукаві. Людей кликали не по прізвищах, а тільки по нумерах. Я, як «член-засновник» табору, мав 168-й нумер.
Офіційно кацет носив назву «місце відокремлення». Людей туди замикали так, як і в большевиків — без юридичної процедури, знаної в вільних цивілізованих країнах. Без вироку суду, на бажання лівої ноги якогось «держиморди». Термін ув'язнення — невідомий. Кожні три місяці в'язням давали нові постанови на наступних три місяці…
Харчовий пайок був навіть не цілком голодовий, але постійне «бігом» та тяжка праця виморювали людей до того, що вони падали з ніг. Коли ввечері, повернувшись з роботи, знову треба було бігти в казарму бігом, я попросту не мав сили витягати ноги на сходи. Люди падали, але один через другого дерлися догори, бо вічно свистіли гуми та дикі вигуки «бігом!»….