— Ти, хлопче, будь тут обережний. Надто ти схожий на свого тезку-прапрадіда. А про нього тут досі різні чутки ходять… Село є село.
— А які чутки? — запитав я.
— Ну… тобі, мабуть, це буде не дуже приємно чути… — знітилася сусідка. — Моя бабця розповідали, що була у того Арсена дружина — справжня відьма. Привіз він її з якихось невідомих країв. Казали, гарна вона була, як снігуронька. Вся біла — волосся, шкіра, очі світлі, все — нетутешнє. Півсела чоловіків звела нанівець. Зсохлися вони… Потім, уже коли вона сама лишилася, горювала дуже. І собі смерть заподіяла. А тепер її привид досі ходить селом, лякає подорожніх. Тьху-тьху!!
Жінка перехрестилася і тричі плюнула через ліве плече.
Я було почав розпитувати, як це — «зсохлися» і хто кого лякає, але сусідка зробила вигляд, ніби я звертався до її кішки, що крутилася поруч. Тобто — зціпила зуби і знову взялася за лопату.
Вже мені услід вона гукнула:
— До лісу не ходи — дідько забере!
Я мовчки знизав плечима — нехай малих лякає тим дідьком! — і почав спускатися з пагорба.
Назустріч мені підіймався якийсь чолов'яга. За ним ішла руда коза. І чолов’яга свистів до неї, мов до собаки.
Порівнявшися зі мною, він зупинився. Коза дивилася на мене суворими прозорими очима.
— Вона не кусається, — повідомив чолов’яга і простягнув руку для знайомства.
— Дід Микита! — назвав себе. І, кивнувши на козу, додав: — А це — Зоряна Петрівна.
Почувши про себе, Зоряна Петрівна підійшла ближче і витягла до мене шию.
— Можеш її почухати, — поважно дозволив дід Микита.
Я слухняно почухав.
Коза задоволено кивнула.
Знайомство відбулося.
Дід Микита також хитнув головою і прискіпливо оглянув мене такими ж прозорими очима.
— Ох, Арсене, Арсене… — пробурмотів він. — Завдав клопоту всій родині. Таке лихо накоїв.
Я зрозумів, що він має на увазі не мене, і нашорошив вуха.
— Така заможна родина була… — вів далі дід. _ Усе село за неї Богу молилося. Макар на кожне свято селянам по карбованцю давав! Дід мій розповідав, що все на Макарові трималося — господар він був добрий. А син у нього — непутящий. Баламут. Усе рвався кудись. Кажуть, до Африки хотів дістатися. Чи до Америки. Курей у багатих крав — бідним роздавав, як малим був. Опудала біля брам ставив, щоб дівчат лякати. Мандрував багато — не сиділося йому на місці… Баламут!
— Ух ти! — вигукнув я. — А ви все це пам'ятаєте?
— Я нічого не пам'ятаю. Мене тоді на світі не було. Люди казали. І досі кажуть, що це він батька звів у могилу. І гроші поцупив! А я більше нічого не знаю! — суворо відказав дід.
— Навіщо ж ви говорите про те, чого не знаєте? — не втримався я. Бо мене вже не на жарт почали діставати ці балачки.
— Люди все знають. З вуст до вуст передають.
— Ну, це ми ще побачимо, що вони там знають, — насупився я і попрощався з дідом Микитою.
Не встиг ступити і двох кроків, як почув услід:
— Гляди, будеш гуляти — до лісу не заходь!
Зоряна Петрівна підтвердила це голосним меканням.
Я помахав рукою і рушив далі.
І майже одразу зупинився. Помітив, що з-за паркану за мною спостерігає парочка цікавих очей… Це був хлопець трохи старший за мене. Замість привітання він просто свиснув і поманив мене рукою так, ніби ми давно були знайомі.
Я підійшов.
— Ти — Арсен? — запитав він.
Я кивнув:
— Так, а що?
— Та от, Арсене, — немов продовжуючи розмову, сказав хлопець. — Айрес уже сказала, що сюди приїхав якийсь новенький. Отже, ти з Іванюків, виявляється?
Тон у нього був не надто привітний.
— Ну і що з того? — огризнувся я.
— А те, що це небезпечно.
— Чому ж?
— Тому що Іванюків тут не люблять! Мій дідусь казав…
Я аж присвиснув! Знову те саме: «дідусь казав»…
Що за дивні люди? Живуть чутками про те, що хтось-комусь-колись-щось казав.
— Цікаво, через що це Іванюків не люблять? — увірвав я хлопця.
— Через Білу Даму… — прошепотів той. — Вона тут ночами шастає по вулицях, народ лякає…
— Яку ще Білу Даму? Що ти верзеш?
— Ще дізнаєшся! — зловісним голосом сказав хлопець і зістрибнув з паркану.
— Стій! — гукнув я. — Поясни!
— Дідько пояснить! — крикнув він, ідучи до своєї хати.
А вже з порогу додав:
— До лісу краще не ходи!
І зник за дверима.
Невже всі мешканці домовилися з мене глузувати?
…Коли дістався річки, вже знав чи не півсела! Хтось гукав до мене крізь паркан, хтось обганяв на велосипеді, хтось ішов назустріч. Усі зупинялися, віталися, розпитували і попереджали, щоб я не заходив у ліс.